Гра в бісер - Hesse Hermann. Страница 6

Ми б дуже далеко зайшли, коли б почали докладно змальовувати, яким чином дух після свого очищення домігся визнання і в державному житті. Досвід швидко показав, що досить було кільком поколінням виявити своє зледащіння й несумлінність у духовній сфері, як це зразу ж завдало дуже відчутної шкоди й практичному життю, дедалі рідше почала траплятися справжня майстерність і почуття відповідальності у всіх інтелектуальних професіях, і в технічних також, тому плекання духу в державі й серед народу, особливо всю систему освіти, поступово монополізувала духовна еліта — ще й тепер майже в усіх країнах Європи освіта, якщо тільки вона не лишилася під контролем римської церкви, перебуває в руках тих анонімних орденів, що набирають своїх членів з духовної еліти. І хоч би як часом дратувала громадську думку суворість і так звана пиха цієї касти, хоч би як окремі особи бунтували проти неї, її становище й досі непохитне, не тільки завдяки її чистоті й відмові від будьяких благ і переваг, крім духовних, а й тому, що всі давно знають чи принаймні здогадуються: така сувора школа необхідна для того, щоб цивілізація існувала далі. Всі знають чи принаймні здогадуються: якщо думка не буде чистою і гострою, якщо дух перестануть шанувати, то незабаром і кораблі та автомобілі зіб’ються з свого шляху, логарифмічна лінійка інженера та бухгалтерія банку й біржі втратять своє значення, свій авторитет і почнеться хаос. А проте минуло чимало часу, поки здобула визнання думка, що й техніка, промисловість, торгівля тощо, які становлять зовнішній бік цивілізації, повинні мати спільні засади духовної моралі й чесності.

На той час Грі в бісер бракувало одного: універсальності, здатності ширяти над факультетами. Астрономи, елліністи, латиністи, схоласти, музикознавці грали в інтелектуально досконалі ігри, але кожен факультет мав свою гру, кожна дисципліна і її відгалуження мали свою мову і свою систему правил. Минуло півсторіччя, поки була зроблена перша спроба подолати ці межі. Затримка ця відбулася швидше з моральних, аніж з формальних і технічних причин: засоби для подолання тих меж уже знайшлися б, але сувора мораль відродженої духовності викликала пуританський страх перед витребеньками, перед змішуванням дисциплін і категорій, глибокий і виправданий страх перед поверненням до гріха пустопорожніх забавок і фейлетонізму.

І ось праця однієї людини мало не з першого кроку привела Гру в бісер до усвідомлення своїх можливостей, а водночас і на поріг універсальності, і знов Гра завдячувала цей поступ своїм зв’язкам з музикою. Один швейцарський музикознавець і заразом фанатичний прихильник математики надав Грі нового напрямку, а тим самим і показав їй шлях до найвищого розквіту. Тепер уже неможливо дізнатися, яке було його громадянське ім’я: на той час культ особи в духовній сфері відмер, і він увійшов в історію як Lusor (або: Joculator) Basiliensis. [10] Хоч його винахід, як і кожний винахід, був лише його особистим досягненням і осяянням, але появу його зумовили не тільки приватні потреби і спонуки — він мав куди сильніші імпульси. На той час серед людей духу всюди жило палке прагнення знайти засоби вислову для нових здобутків людської думки, вони тяглися до філософії, до синтезу, цілковите зосередження на своїй дисципліні, яке раніше вважали за щастя, вже не задовольняло їх, то тут, то там якийсь учений проламував мури спеціальної науки і пробував вийти до загального, багато хто мріяв про новий алфавіт, про нову мову знаків, якою можна було б закріплювати й передавати один одному новий інтелектуальний досвід. Особливо переконливим свідченням цього прямування була праця одного паризького вченого тих часів під назвою «Китайська пересторога». Автор цього твору, якого чимало його сучасників вважало своєрідним ДонКіхотом, — зрештою, в своїй галузі, китайській філології, він був визначним ученим, — перераховував небезпеки, що чигають на культуру й науку, навіть найдисциплінованішу, коли вона не захоче створити міжнародну мову знаків, яка, немов давні китайські ієрогліфи, дозволяла б, не сплутуючи крил особистій уяві й винахідливості, графічно віддавати найскладніший зміст і рівночасно була б зрозуміла всім ученим світу. Найважливіший крок до здійснення цієї вимоги зробив Joculator Basiliensis. Він заклав для Гри в бісер підвалини нової мови, а саме: мови знаків і формул, у якій математика й музика грали однакову роль і яка давала змогу поєднувати астрономічні й музичні символи, зводити математику й музику, так би мовити, до спільного знаменника. І хоч розвиток любої нашому серцю Гри на цьому аж ніяк не закінчився, проте основу для всього того, що сталося пізніше в її історії, заклав уже той базельський анонім.

Відтоді Гра в бісер, що колись була професійною розвагою то математиків, то філологів, то музикантів, почала дедалі більше приваблювати до себе всіх справжніх інтелектуалів. До неї звернулися багато стародавніх академій, масонських лож і особливо прадавнє Братство мандрівників на Схід. Кілька католицьких орденів теж відчули в ній нове духовне віяння і захопилися нею; зокрема в деяких бенедиктинських абатствах Грі віддавали стільки часу й уваги, що вже тоді постало питання, яке не раз поставало й пізніше: чи Церква й Курія мають терпіти й підтримувати Гру, чи заборонити її.

Після подвигу базельця Гра почала дуже швидко розвиватися й нарешті стала тим, чим є й досі: втіленням духовного й естетичного ідеалу, високим культом, містичною єдністю розпорошених членів universitas litterarum. У нашому житті вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактної філософії, і, наприклад, за часів Плінія Цігенгальса їй ще часто давали й іншу назву, що походила з поетичної лексики фейлетонної доби й означала заповітну мету не одного чутливого до майбутнього інтелекту, а саме: її називали «магічним театром».

Хоч Гра в бісер від часу свого виникнення з погляду техніки й кількості охопленого матеріалу безмежно розрослася, а з погляду інтелектуальних вимог до гравців обернулась у високе мистецтво й складну науку, за життя базельця їй усетаки бракувало дечого істотного. Тоді кожна партія була нанизуванням, упорядковуванням, групуванням і протиставленням сконцентрованих понять із багатьох галузей науки й мистецтва, швидким вихоплюванням з пам’яті понадчасових вартостей і форм, віртуозним, миттєвим летом через царство духу. Аж багато пізніше з духовного арсеналу науки виховання, а особливо із звичаїв і традицій мандрівників на Схід, до Гри було залучене поняття споглядання. Бо почало впадати в око прикре становище: спритні мнемотехніки, що не мали ніяких інших позитивних якостей, віртуозно розігрували блискучі партії, вражаючи і збиваючи з пантелику інших учасників Гри блискавичним нанизуванням нескінченних понять. Тепер на таку віртуозність почали накладати дедалі суворішу заборону, і споглядання стало дуже важливою складовою частиною Гри, а для глядачів і слухачів її — навіть основною. Це був поворот до релігійності. Тепер уже потрібно було не тільки за допомогою меткої спостережливості й натренованої пам’яті інтелектуально стежити за послідовністю ідей і всією духовною мозаїкою Гри, а й глибоко віддаватись їй душею. Коли тепер керівник Гри оголошував якийсь знак, гравці повинні були методом суворого, мовчазного споглядання осягнути його зміст, походження і його сенс, що сприяло інтенсивному й органічному засвоєнню знака. Техніку і практику споглядання члени Ордену і Братств Гри виносили зі шкіл еліти, де мистецтву споглядання й медитації приділяли величезну увагу. Це і врятувало ієрогліфи Гри від виродження в прості літери.

Між іншим, до того часу Гра в бісер, хоч яка вона була популярна, для вчених і далі лишалася їхньою приватною вправою. В неї можна було грати самому, вдвох, гуртом, хоч особливо глибокі, добре скомпоновані, вдалі партії часом записували, про них дізнавалися в інших містах і в інших країнах, їх або хвалили, або критикували. Та аж тепер Гра поволі почала набувати нової функції — вона стала громадським святом. А проте ще й досі кожному дозволено грати в неї приватно, і особливо полюбляє таку гру молодь. Але тепер кожен, почувши слова «Гра в бісер», найперше подумає про урочисті публічні Ігри, що відбуваються під керівництвом небагатьох досвідчених майстрів, яких у кожній країні очолює Магістр Гри. Такими Іграми не тільки побожно втішаються запрошені — за ними з напруженою увагою стежать слухачі в усіх частинах світу. Деякі з цих Ігор тривають кілька днів або й тижнів, і протягом усього свята і гравці, і слухачі живуть за суворими приписами, обов’язковими навіть на години сну, аскетичним, відчуженим від світу життям цілковитого самозаглиблення, схожим на суворо впорядковане, схимницьке життя, яке провадять виконавці духовних вправ святого Ігнатія.