Гра в бісер - Hesse Hermann. Страница 7

До цього вже майже нема чого додати. Під гегемонією то тієї, то іншої науки або мистецтва Гра над усіма іграми розвинулася в своєрідну універсальну мову, з допомогою якої гравці можуть змістовними знаками віддавати духовні вартості й сполучати їх одну з одною. За всіх часів Гра була тісно пов’язана з музикою, і виконували її здебільшого або за музичними, або за математичними правилами. Оголошували одну, дві, три теми, потім розвивали й варіювали їх так само, як розвивають і варіюють тему фуги чи музичної фрази в концерті. Гра, наприклад, могла починатися повною астрономічною конфігурацією, або темою бахівської фуги, або фразою з Лейбніца, чи з «Упанішад», а далі, залежно від наміру й від хисту гравця, покликана до життя провідна ідея або розвивалась і поширювалась, або збагачувала свою виразність співзвуччями споріднених понять. Якщо початківець ще міг хіба провести знаками паралелі між класичною музикою і формулою якогось закону природи, то в знавця і майстра Гра від початкової теми вільно розвивалася в безмежних комбінаціях. В одній школі Гри довгий час дуже любили зіставляти, протиставляти і, нарешті, гармонійно поєднувати дві ворожі одна одній теми чи ідеї, наприклад, закону й волі, індивідуума й громади, до того ж особливу увагу звертали на те, щоб у такій партії обидві теми чи тези були цілком рівноправні й виконані безсторонньо, а з тези й антитези в якомога чистішому вигляді був виведений синтез. Взагалі, крім кількох геніальних винятків, Ігор з негативним чи скептичним, дисгармонійним акордом не любили, а часом навіть просто забороняли їх — головним чином через той зміст, який у період свого найвищого розквіту Гра здобула в очах гравців. Вона означала витончену, символічну форму пошуків досконалості, високу алхімію, наближення до єдиного в собі, над усією безліччю образів сущого духу, отже, до бога. Десь так, як побожні мислителі давніших епох уявляли життя всіх істот на землі спрямованим до бога і бачили багатоманітність явищ довершеною і до кінця продуманою тільки в божистій єдності, так і фігури й формули Гри в бісер розросталися, музичили й філософували світовою мовою, виплеканою всіма науками та мистецтвами, простували, граючи й бавлячись, до високої досконалості, до чистого буття, до цілковитої дійсності. Гравці завжди любили слово «реалізувати» і свої дії сприймали як шлях від становлення до буття, від можливого до дійсного. Хай нам буде дозволено тут ще раз згадати наведений вище вислів Миколи Кузанського.

До речі, поняття християнської теології, оскільки вони були класично сформульовані і таким чином стали ніби спільним культурним набутком, природно ввійшли в мову Гри; вона могла так само легко й точно віддати і включити в Гру одне з основних понять віри, цитату з біблії, вислів котрогось із отців церкви чи латинський текст меси, як і геометричну аксіому або ж мелодію Моцарта. Ми навряд чи перебільшимо, коли зважимося сказати: для вузького кола справжніх майстрів Гра означала майже те саме, що служба божа, хоч від створення своєї власної теології вона утримувалась.

У боротьбі за своє існування серед недуховних світових сил Гра в бісер і римська церква надто потребували допомоги одна одної, щоб можна було допустити до їхньої сутички, хоч привід до неї траплявся дуже часто, бо й тут, і там інтелектуальна чесність і щире прагнення до чітких, однозначних формулювань спонукали до розмежування. Але до нього так ніколи й не дійшло. Рим ставився до Гри то прихильно, то холодно і цим задовольнявся: адже навіть у конгрегаціях і серед високого духівництва багато найрозумніших голів захоплювались Грою. До того ж Гра, відколи почали влаштовувати громадські Ігри і був призначений Magister Ludi, перебувала під охороною Ордену й Виховної Колегії, а вони в своєму ставленні до Риму завжди були втіленням рицарської ввічливості. Папа Пій XV, ще бувши кардиналом, належав до ретельних, досвідчених гравців у бісер. Коли ж він став папою, то не тільки назавжди кинув Гру, як і його попередники, а й спробував боротися з нею; за його влади мало не дійшло до заборони католикам брати в ній участь. Але він помер, не встигнувши здійснити свій намір, і одна популярна біографія цього небуденного церковного діяча трактує його ставлення до Гри як глибоку пристрасть; вже ставши папою, він тільки тому почав виявляти до неї ворожість, що сподівався таким чином побороти своє справжнє почуття.

Гра, в яку раніше вільно грали окремі особи й товариства і яку вже віддавна ласкаво підтримувала Виховна Колегія, набула характеру офіційної організації спершу у Франції і в Англії, а потім досить швидко і в інших країнах. У кожній країні були створені комісії Гри і призначені верховні керівники, що мали титул Магістра Гри, а публічні Ігри, які відбувалися під особистим керівництвом Магістра, стали інтелектуальним святом. Звичайно Магістр, як усі вищі й найвищі діячі інтелектуальної сфери, лишався анонімним: крім кількох найближчих осіб, ніхто не знав його імені. Офіційні, міжнародні засоби зв’язку — радіо тощо — використовували тільки під час громадських, великих Ігор, за які відповідав Магістр Гри. Крім керівництва громадськими Іграми, Магістр мав іще один обов’язок: опікувався гравцями й школами Гри, а головне, якнайсуворіше наглядав за розвитком самої Гри. Лише всесвітня Комісія Гри вирішувала (нині такого вже майже не трапляється), вводити чи не вводити до складу Гри нові знаки й формули, поширювати чи не поширювати правила, бажано чи небажано залучати до неї нові галузі знань. Коли Гру розглядати як своєрідну всесвітню мову інтелектуалів, то Комісії Гри окремих країн під керівництвом своїх Магістрів утворюють ніби академію, що наглядає за складом, розвитком і чистотою цієї мови. Комісія кожної країни має Архів Гри, тобто списки всіх досі перевірених і допущених до Гри знаків і кодів, кількість яких давно вже набагато перевищила кількість давніх китайських ієрогліфів. Загалом достатньо підготовленим гравцем вважають того, хто здав випускний іспит за вищу школу, а особливо за школу еліти, проте — так було раніше, і так лишилося й тепер — мовчки мають на увазі, що він досяг непересічних успіхів в одній із провідних галузей науки або в музиці. Майже кожен п’ятнадцятирічний учень школи еліти мріє стати колись членом Комісії Гри або навіть Магістром Гри. Та вже серед докторантів тільки невеличка частина плекає шанолюбну надію активно служити Грі та її подальшому розвиткові. Зате всі ці шанувальники Гри старанно опановували теорію і медитацію, а під час «великих» Ігор утворювали те найвужче коло шанолюбних, відданих учасників, що надає громадським Іграм урочистого характеру і вберігає їх від перетворення в чисто декоративну виставу. Для цих справжніх знавців і шанувальників Гри Magister Ludi — ніби володар чи первосвященик, майже божество.

Але для кожного самостійного гравця, а тим паче для Магістра, Гра в бісер — це насамперед заглиблення в музику, десь у такому значенні, яке мав на думці Йозеф Кнехт, коли одного разу сказав про класичну музику: «Ми вважаємо класичну музику екстрактом і втіленням нашої культури, бо саме в ній наша культура виявила себе найяскравіше і найхарактерніше. Ми вбачаємо в цій музиці спадщину античності і християнства, дух світлої і мужньої побожності, неперевершену рицарську мораль. Бо ж мораль, врешті, і є класичним виявом культури, взірцем людської поведінки, втіленням у певний образ. Між 15і 18роками з’являлися всілякі музичні твори й стилі, і засоби їхні були найрізноманітніші, але дух, чи, краще сказати, мораль усюди була та сама. Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди грунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, — завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях».