Гра в бісер - Hesse Hermann. Страница 8

Ці слова записав один із учнів Кнехта. Ними ми й закінчуємо свою розвідку про Гру в бісер.

ЖИТТЄПИС МАГІСТРА ГРИ ЙОЗЕФА КНЕХТА

ПОКЛИКАННЯ

Про походження Йозефа Кнехта ми нічого не дізналися. Як і багато інших учнів елітарних шкіл, він або рано лишився сиротою, або жив у несприятливому середовищі, і його забрала звідти й усиновила Виховна Колегія. В кожному разі, йому не довелося переживати конфлікту між школою і родиною, що обтяжує молоді роки стільком обдарованим юнакам, утруднює їхній вступ до Ордену, а деяким ще й ламає вдачу, робить її важкою і суперечливою. Кнехтові пощастило: він ніби народився для Касталії, для Ордену, для служби у Виховній Колегії, йому ніби змалку судився такий шлях; і хоч він добре пізнав труднощі духовного життя, а все ж трагедію кожного, хто прирікає себе служінню духові, пережив безболісно. Але присвятити особі Йозефа Кнехта таку велику розвідку нас звабила не тільки сама ця трагедія, скільки тиха, ясна, промениста наполегливість, з якою він творив свою долю, розвивав свій хист, здійснював своє призначення. Як усі видатні люди, він Мав свого генія, daimonion, [11] і свою amor fati, [12] але його amor fati здається нам вільною від похмурого фанатизму. Щоправда, ми не знаємо того, що сховано в глибині людської душі, і пам’ятаємо, що історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка. Адже нам зовсім не відомо, — коли звернутися до великих прикладів, — як жилося, радісно чи тяжко, Йоганнові Себастіанові Баху або Вольфгангові Амадеєві Моцарту. У Моцарта ми вбачаємо надзвичайно зворушливу, милу грацію рано дозрілого генія, а в Баха — повчальновтішне погодження зі стражданням і смертю як з батьківською волею бога, але це знання про них ми винесли не з їхніх біографій чи з фактів їхнього приватного життя, що дійшли до нас, а тільки з їхніх творів, з їхньої музики. Далі, до того Баха, біографію якого ми знаємо і образ якого склали собі з його музичних творів, ми несамохіть доточуємо і його посмертну долю: у своїй уяві немов бачимо, як він ще за свого життя знав і мовчав, усміхаючись, що зразу ж після смерті всі його твори забудуть, а рукописи їхні підуть на макулатуру, що замість нього один із його синів стане «великим Бахом» і досягне успіху, що після свого воскресіння його музика зіткнеться з непорозуміннями і варварством фейлетонної доби тощо. Так само ми схильні приписувати чи накидати ще квітучому, порипутому у вир творчої праці Моцартові свідомість того, що йому буде затяшно в обіймах смерті, ранню певність у своїй приреченості. Там, де лишився твір, історик не може діяти інакше — він розглядає той твір разом з життям його творця, як дві нероздільні половини живого цілого. Так ми робимо з Моцартом чи з Бахом, так ми робимо і з Кнехтом, хоч він належить до нашої, принципово «нетворчої» епохи й не лишив після себе «творів» у такому значенні, як ті майстри.

Коли ми пробуємо описати життя Кнехта, то тим самим пробуємо й витлумачити його, і коли нам як історикам дуже шкода, що про останні його роки майже немає цілком певних відомостей, то саме легендарність цих останніх років Кнехтового життя й додала нам мужності взятися за цю справу; Ми беремо на віру цю легенду й погоджуємося з нею, байдуже, чи це правда, чи тільки повчальна вигадка. Так само, як ми не знаємо, де і в якій сім’ї народився Кнехт, ми нічого не знаємо і про його кінець. Але ми не маємо ніяких підстав вважати, що цей кінець міг бути випадковим. Життя Йозефа Кнехта, наскільки воно нам відоме, постає перед нами як чіткий ряд дедалі вищих щаблів, і коли в своїх здогадах про його кінець ми залюбки приєднуємось до легенди й беремо її на віру, то причина цьому ось яка: те, що каже легенда, на нашу думку, могло б бути останнім, завершальним щаблем його життєвого шляху й цілком випливало б з усіх попередніх. Признаємося навіть, що перехід цього життя в легенду здається нам органічним і виправданим, так само як ми нітрохи не сумніваємось, що світило, яке зникло з наших очей, «зайшло», існує далі. У тому світі, в якому ми, автор і читач цих рядків, живемо, Йозеф Кнехт досяг і доконав найвищого, що тільки можна собі уявити: як Magister Ludi він був вождем і взірцем для тих, хто служив духовній культурі чи прагнув їй служити, він зразково беріг і примножував духовну спадщину як первосвященик храму, святого для кожного з нас. Але він не тільки досяг рівня Магістра, не тільки посів місце на вершині нашої ієрархії, а й пішов далі, переріс його такою мірою, про яку ми лише можемо шанобливо здогадуватись, і саме тому нам здається цілком природним і логічним, що й його біографія переступила межі звичайних вимірів і стала врешті легендою. Ми приймаємо це диво, раді цьому диву і не хочемо заглиблюватись у його тлумачення. Та оскільки Кнехтове життя — історія, а воно таки історія до одного цілком певного дня, то ми й трактуватимем його як історію і намагатимемось відтворити цей легендарний шлях саме таким, яким він відкрився нам під час досліджень.

З дитинства Йозефа Кнехта, тобто з того часу, коли він ще не був учнем елітарної школи, нам відома тільки одна подія, але вона має важливе, символічне значення, бо свідчить про перший вагомий поклик духу до хлопця, про перший акт покликання, і знаменно, що перша покликала його не наука, а музика. Цей уривок з біографії, як і майже всі відомості про особисте життя Кнехта, ми завдячуємо одному його учневі з класу Гри в бісер і відданому шанувальникові, що записав багато висловів і розповідей свого великого вчителя.

Кнехт мав тоді десь дванадцять чи тринадцять років і був учнем класичної гімназії в містечку Берольфінгені під Цабервальдом, де він, мабуть, і народився. Хоч хлопець уже давно був стипендіатом гімназії і колегія вчителів, особливо вчитель музики, двічі чи тричі рекомендували його найвищому керівництву для переведення в школу еліти, сам він нічого не знав про це і ще жодного разу не бачив нікого з еліти чи з Магістрів Виховної Колегії. І раптом учитель музики (Йозеф тоді вчився грати на скрипці й на лютні) сказав йому, що невдовзі, можливо, до Берольфінгена завітає Магістр музики — перевірити, як у гімназії налагоджене музичне навчання, тож хай Йозеф налягає на вправи, щоб не осоромитись самому й не осоромити свого вчителя. Ця звістка глибоко схвилювала хлопця, бо він, звичайно, добре знав, хто такий Магістр музики, знав, що той не просто з’явиться з якогось високого відділу Виховної Колегії, як з’являлися двічі на рік шкільні інспектори, а що він — один Із дванадцяти напівбогів, один із дванадцяти керівників тієї найшановнішої Колегії і найвища інстанція для цілої країни в усьому, що стосується музики. Отже, Магістр музики, Magister musicae, особисто відвідає Берольфінген! У цілому світі для малого Йозефа була, може, тільки одна людина ще легендарніша й загадковіша — Магістр Гри в бісер. Він наперед відчував величезну, боязку пошану до Магістра музики і уявляв собі його то якимось королем, то якимось чарівником, то ніби одним із дванадцяти апостолів чи котримось із великих митців класичної доби, таких як Міхаель Преторіус, Клаудіо Монтеверді, й. Й. Фробсргер або Йоганн Себастіан Бах, — і так само палко очікував, як і боявся тієї хвилини, коли з’явиться це світило. І один із цих напівбогів і архангелів, один із таємничих і всемогутніх правителів духовного світу власною особою з’явиться тут, у містечку, в їхній гімназії, і він, Йозеф, побачить його, і, може, Магістр озветься до нього, перевірить, як він грає, полає його або похвалить — то була така величезна подія, ніби якесь диво, рідкісне небесне явище, та й учителі казали, що це вперше за багато десятиріч Magister musicae відвідає їхнє містечко і їхню маленьку гімназію. Хлопцеві порізному ввижалася зустріч високого гостя, а насамперед — як пишна офіційна урочистість, схожа на ту, що він бачив, коли новий бургомістр вступав на свою посаду: з духовим оркестром і прапорами, а може, навіть із фейєрверком; Кнехтові товариші уявляли собі приїзд Магістра так само. Щоправда, радість Кнехта трохи затьмарював острах: він боявся, як би самому не опинитися надто близько до тієї великої людини, не зганьбити себе перед таким знавцем своєю грою і своїми відповідями. Але той острах був не тільки гнітючий, а й солодкий, бо в глибині душі, не признаючись у цьому навіть самому собі, він вважав очікуване свято з його прапорами і фейєрверками зовсім не таким бентежним, гарним, важливим і, попри все, дивовижно радісним, як те, що він, малий Йозеф Кнехт, побачить Магістра зблизька, що той завітає до Берольфінгена трохи й задля нього, Йозефа, — адже Магістр приїде перевіряти, як у гімназії вчать музику, а вчитель музики, видно, гадає, що іспит можуть влаштувати і йому, Кнехтові.