Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 1

Микола Дашкієв

Загибель Уранії

Частина перша

Земля і небо

Всупереч законам природи

Паніка в Сполучених Штатах Америки спалахнула в суботу, 5 грудня 19… року, рівно о дев'ятій вечора за нью-йоркським часом.

Несподівано урвалося верещання джазів численних радіомовних станцій. Потьмяніли й згасли екрани телевізорів. На кілька хвилин в ефірі запала така незвична для цієї країни пауза, що мільйони американців затамували подих, чекаючи чогось незвичайного, неминучого, страшного.

І ось в цю мертву, сторожку тишу врізалось тоскне завивання сирен. З усіх гучномовців залунали перелякані голоси дикторів:

— Атомна тривога!.. Справжня бойова атомна тривога!.. Атомна тривога!

Важко уявити, що сталося в наступні хвилини. Мільйони людей, яким щодня протягом довгих років торочили про жахи атомної війни, забули всі настанови та інструкції і стрімголов кинулися до бомбосховищ та вестибюлів метро.

Бігли жінки й діти, бізнесмени й гангстери, напівголі кафешантанні дівчата і поважні сенатори. Втікали продавці з магазинів, телефоністки з апаратних, ліфтери з кабін ліфтів, робітники з заводів. Прокладаючи собі шлях гумовими палицями, мчали до сховищ полісмени.

А коли раптом було вимкнуто струм і найбільше місто світу поринуло в темряву, почалося таке, що не приверзеться й божевільному.

Зойки, прокльони, плач, істеричний регіт і одчайдушний лемент злились у голосне тоскне гудіння, яке важко пливло над містом, зависало над майданами і станціями метро, у вузьких вуличках поміж височезних хмарочосів.

Страх перед атомною бомбою завдав чи не більшого лиха, аніж його завдала б сама бомба: люди, втративши глузд, топтали, калічили й убивали одне одного. І коли розпач приречених досягнув межі, небо над Нью-Йорком раптом розкололося навпіл.

З півночі на південь, наче аж чіпляючись за дахи хмарочосів, промчало широке пасмо сліпучо-білого полум'я. Від громового вибуху здригнулася земля, захитались будинки, приснули в усі боки осколки шибок та вітрин. За цим ударом гримнув ще один, а потім ще й ще… І ось останній, поступово даленіючи, прокотився луною та й затих десь аж над Карібським морем. А над Нью-Йорком знову залягла страшна, мертва тиша.

Не стогнали поранені, не голосили матері, не плакали діти. Люди сиділи, стояли, лежали в тих позах, в яких їх застав спалах, і не наважувалися навіть поворухнутись, бо не знали, чи живі вони, чи, може, вже мертві й ось-ось розсипляться на порох. Настала та межа людських переживань, коли не буває ні прокльонів, ні плачу, а тільки скорботне мовчання.

Ніколи досі людству всієї Землі не загрожувала така смертельна небезпека, як в оці хвилини. За сигналом бойової тривоги вже розкрилися стальні капоніри стартових злагод балістичних ракет на воєнних базах Америки, загуркотіли мотори міжконтинентальних бомбардувальників, навантажених атомними та водневими бомбами. Досить було б натиснути кнопки — і почалося б те, чого вже нічим не зупиниш. Та в цю мить несподівано спалахнуло світло і пролунали сигнали відбою атомної тривоги. Диктори оголосили, що трапилася прикра помилка: над Америкою промчала не атомна балістична ракета, а величезний метеорит.

І знову в місті замерехтіли, засяяли різнобарвні, химерні реклами, заіржали, заверещали джази, на екранах телевізорів з'явилися гангстери й красуні, привиди й атомні пістолети.

А наступного дня у всіх газетах було вміщено сенсаційне повідомлення:

«Метеорит повертається!!! За розрахунками професора Коллінза, цей метеорит перетворився на супутника Землі.

Стежте за нашими повідомленнями!»

Йєллоустонську Національну астрономічну обсерваторію, як голодне гайвороння, обсіли кореспонденти газет і телевізійних агентств. Вони нахабно лізли в кожну шпаринку, не давали нікому спокою і дезорганізували всю роботу серйозного наукового закладу. На них не впливали ні умовляння, ні погрози. Щоб здихатися цієї навали, треба було задовольнити її невгамовну цікавість, відповісти на всі, бодай найбезглуздіші запитання.

Хоч-не-хоч довелося влаштовувати прес-конференцію. Маючи сумнів щодо рівня наукових знань газетярів, директор обсерваторії професор Коллінз понад годину розповідав у найпопулярнішій формі про новий метеорит та його майбутню долю. Але цього виявилося замало, і на професора обрушилась ціла злива запитань.

— Чи правда, містер Коллінз, що метеорит, названий вашим іменем, складається з чистого плутонію?

— Як ви гадаєте, професоре, чи не спробують росіяни захопити наш метеорит?

— Скажіть, чи не можна використати наш метеорит як космічну воєнну базу?

Коллінз ледве встигав відповідати на запитання.

— Коли б метеорит складався з плутонію, він, маючи таку велетенську масу, вибухнув би… Про наміри росіян спитайте в них самих… Воєнною базою метеорит бути не може, бо незабаром впаде на Землю.

— Чому впаде?

— Як і всі штучні супутники — внаслідок тертя об повітря. Метеорит пролетів на висоті двадцять миль над землею і вже помітно втратив швидкість.

— І де він має впасти?

— За попередніми розрахунками, десь у районі озера Байкал.

— А чому саме там?

Професор Коллінз витер піт з лисини і люто глянув на того, хто поставив таке безглузде запитання.

— Навіть федеральне бюро не зможе висунути проти метеорита обвинувачення в антиамериканізмі. Його тягне в Росію цілком аполітична, але непоборна сила всесвітнього тяжіння… Закони природи непорушні, панове газетярі!.. А щодо складу метеорита — ніхто нічого не може відповісти з певністю. Можу тільки сказати, що після його прольоту над Америкою в ніч на шосте грудня з'явилась потужна радіоактивна хмара. Походження її невідоме.

Прес-конференція на цьому закінчилась, а вранці наступного дня всі газети опублікували інтерв'ю професора Коллінза в довільних інтерпретаціях власних кореспондентів. Газети писали, що, за розрахунками професора Коллінза, 14 грудня, о 23-ій годині 48 хвилин, метеорит, описавши повний еліпс навколо Землі, мав промчати над Нью-Йорком вдруге, починаючи рух по новій, значно меншій орбіті. В статтях авторитетно запевнялось, що цього разу, внаслідок зменшення швидкості космічного тіла, будинкам і людям не буде заподіяно ніякої шкоди.

Астрономи всі ці дні працювали, не знаючи спочинку. Найбільші обсерваторії світу одна по одній підтверджували розрахунки професора Коллінза. Величезний як на земні масштаби метеорит був безмежно малий проти інших космічних тіл, і тому його не могли побачити навіть у найпотужніші телескопи, але тепер він став бранцем Землі. Несхибні математичні формули в першу-ліпшу мить визначали його положення в просторі з точністю до кілометра.

Однак трапилося щось незвичайне, неймовірне. Всупереч законам природи, метеорит врізався в земну атмосферу на добу раніше визначеного часу і зовсім не в тому місці, де йому належало. Як і першого разу, він лишив по собі потужну радіоактивну хмару невідомого походження.

Серед астрономів зчинився справжній переполох. Закони фізики такі точні, що навіть незначне запізнення в русі планети Урана дало можливість французькому вченому Левер'є не тільки теоретично довести існування нової планети, Нептуна, але й безпомилково вказати її місце. Раптове зменшення швидкості та зміну площини обертання метеорита-супутника не можна було пояснити нічим. Розрахунки свідчили, що космічне тіло тепер мусить впасти на американський континент, десь у Бразілії чи Аргентіні.