Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 53

Я розповідав вам, що в юності, коли сестра моя була канонісою в Аржантьєрі і готувалася стати канонісою в Реміремоні, об’єктом її гарячої пристрасті став пан де Мальфілатр, радник Бретонського парламенту, і пристрасть ця, оселившись у її серці, посилювала її природну меланхолію. Під час Революції Люсіль вийшла заміж за пана графа де Ко, якого втратила через рік і три місяці після весілля. Смерть пані графині де Фарсі, сестри, яку вона ніжно любила, збільшила скорботу пані де Ко. Вона заприязнилася з пані де Шатобріан, моєю дружиною, і взяла над нею владу, яку було нелегко терпіти, бо Люсіль стала запальною, деспотичною, безрозсудною; пані де Шатобріан терпіла її примхи і потай надавала їй послуги, які багатша подруга часом надає подрузі, чутливій до образи та менш щасливій.

Геній Люсіль разом з глибиною її почуттів довели її майже до того самого безумства, яке спіткало Ж.-Ж. Руссо: вона просила пані де Бомон, пана Жубера, мене писати їй на чужу адресу; вона уважно розглядала печатки, намагаючись зрозуміти, чи не зламані вони; вона постійно змінювала помешкання, не затримуючись довго ні в сестер, ні в моєї дружини; сестрам вона не довіряла, а для пані де Шатобріан, пройнятої до Люсіль такою надзвичайною симпатією, ця безсердечна відданість врешті-решт стала тягарем.

Ще один фатальний удар спіткав Люсіль: пан де Шендолле, що жив поблизу Віра, приїхав до Фужера побачитися з нею; невдовзі пішли розмови про весілля, але справа скінчилася нічим. Моя сестра втратила все відразу, і гніт власної самоти виявися їй не під силу. Сумною примарою промайнула вона в радісній тиші Савіньї; стільки сердець прийняли її з радістю! Вони були б щасливі повернути її до солодкої дійсності! Але серце Люсіль могло битися тільки в атмосфері, створеній для однієї неї; там, де дихали інші, вона задихалася. Вона жадібно поглинала дні у тому особливому світі, у якому долею їй судилося пробувати свій вік. Навіщо Господь створив істоту, яка жила лише для того, щоб страждати? Які таємні узи пов’язують страдника з вічним законом?

Сестра моя анітрохи не змінилася; але біди лишили на її зовнішності свій слід: голова її була злегка схилена, ніби на неї тиснув тягар часу. Вона нагадувала мені батьків; ці перші спогади про родину, викликані з могили, оточували мене, немов злі духи, що злетілися вночі до похоронного вогнища, щоб погрітися біля його згасаючого вогню. Коли я дивився на Люсіль, в її розгубленому погляді переді мною поставало моє дитинство.

Стражденне видиво швидко розтануло: здавалося, ця обтяжена життям жінка прийшла по іншого страдника, щоб забрати з собою.

10

Роки 1802 і 1803. – «Геній християнства». – Провіщання невдачі. – Причина кінцевого успіху

Тим часом я закінчував «Геній християнства»; Люсьєн побажав поглянути в коректурні аркуші: я дав йому кілька відбитків; він зробив на полях досить незначні помітки.

Хоча успіх моєї великої книги був таким само гучним, як успіх маленької «Атала», він був менш безперечним: у цьому серйозному творі я боровся з принципами старої літератури та філософії, удаючись уже не до роману, а до міркувань і фактів. Вольтерівська імперія кликнула до бою і схопилася за зброю. Пані де Сталь помилилася щодо майбутнього моїх релігійних наукових праць: коли їй принесли нерозрізаний примірник мого твору, вона погортала його, натрапила на розділ «Про непорочність» і сказала панові Адріану де Монморансі, який був на той час поряд: «Ах, Боже! Бідолаха Шатобріан! Який провал!» Абат де Буллонь познайомився з кількома частинами моєї праці перш, ніж вони були віддруковані; книгареві, що прийшов до нього за порадою, він відповів: «Якщо хочете розоритися, надрукуйте це». Минуло небагато часу, і той самий абат де Буллонь звеличив мою книгу до небес.

Справді, все, здавалося, провіщало невдачу: хіба міг я, не маючи імені і не оточений лестивцями, претендувати на те, щоб знищити вплив Вольтера, який звів величезну будівлю, довершену енциклопедистами і зміцнену всіма європейськими знаменитостями? Як! Дідро, д’Аламбери, Дюкло, Дюпюї, Гельвеції, Кондорсе вже більше не є володарями дум? Як! світ повинен повернутися до «Золотої легенди», відкинувши шедеври науки і розуму? Чи міг я виграти справу, яку не зуміли захистити ані грізний Рим, ані всесильне духівництво, – справу, яку старанно відстоює архієпископ паризький Крістоф де Бомон, спираючись на вироки суду, силу армії та ім’я Короля? Чи не було так само сміхотворним, як і безрозсудним з боку людини нікому не відомої протиставляти себе філософській течії, яка виявилася настільки нищівною, що здійснила Революцію? Цікаво було поглянути на пігмея, який, «слабенькі ручки напружуючи», прагне задушити передову думку сторіччя, зупинити розвиток цивілізації і змусити рід людський повернути назад! Дякувати Богові, подібних божевільних можна знищити одним словом, тому пан Женґене, лаючи «Геній християнства» в «Декаді», стверджував, що критика запізнилася, бо марнослів’я моє вже забуте. Він говорив це через п’ять чи шість місяців після публікації твору, який не зуміла знищити вся Французька академія, що виступила проти нього з нагоди присудження премій за десятиліття.

Я випустив «Геній християнства» в той час, коли храми наші були зруйновані. Віряни почувалися спасенними: у той час люди потребували віри, прагнули релігійних розрад, яких довгі роки були позбавлені. Скільки надприродної сили доводилося просити у неба після багатьох лих! Скільки осиротілих родин жадали віднайти в лоні Творця своїх утрачених дітей! Скільки розбитих сердець, скільки знедолених душ закликали десницю Божу зцілити їх! Усі поспішали до Божого храму, як спішать до будинку лікаря, коли хтось тяжко хворий. Жертви нашої смути (і які різні жертви!) рятувалися під вівтарем: потерпілі у корабельній аварії, сподіваючись на порятунок, чіпляються за скелю.

На той час Бонапарт, бажаючи зміцнити свою силу на непорушній твердині, уклав угоду з Римським двором; спочатку він зовсім не перешкоджав публікації твору, що сприяв його намірам; йому потрібно було здолати людей зі свого оточення і відвертих ворогів церкви; отже, громадська думка, що склалася під впливом «Генія християнства», виявилася для нього саме на часі. Пізніше він розкаявся в своїй помилці: повернення до релігійних ідей спричинило повернення до ідей законної монархії.

Один уривок із «Генія християнства», що спочатку набув менше розголосу, ніж «Атала», містив зображення характеру, який одержав у сучасній літературі довге життя; втім, якби «Рене» не був написаний, я б не почав його писати; якби я міг його знищити, я б його знищив. У Рене досить скоро з’явилася купа родичів у прозі та у віршах: навколо щодень чулися ремствування та зітхання, тільки й мови було, що про вітри і бурі та потаєну скорботу, про які відомо хмарам і ночі. Нині годі відшукати ледачого школяра, який не мріяв би стати найнещаснішим з людей; не знайдеш шістнадцятирічного хлопця, який би не нажився до переситу: геть усі вони уявляють себе страждальниками, змученими власною геніальністю; поринаючи у вир своєї думки, вони вдаються до смутності пристрастей, збентежено ляскають себе по блідому чолу і дивують дурнів горем, якому ніхто з них навіть не спроможний дібрати виразної назви.

У «Рене» я вказав на хворобу мого сторіччя; але з боку романістів було безглуздям видавати безпредметну скорботу за усесвітню. Вселюдські почуття, на яких тримається земне життя: материнська і батьківська ніжність, синівська прихильність, дружба, любов – невичерпні; інша річ – особлива манера відчувати, своєрідність розуму і вдачі; їх можна піддати розгорнутому і неодноразовому зображенню тільки у великих багатофігурних композиціях. Потайні куточки серця людського – вузьке поле діяльності; той, хто першим зібрав з нього врожай, нічого не залишив своїм наступникам. Хвороба не є природним станом душі: її неможливо відтворити, описати її так, як описують художники пристрасті загальнолюдські, постійно перетворюючи їх і умілою рукою змінюючи їхню форму.