Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 55

Бонапарт на мить замовк і без переходу заговорив про інше: «Християнство? Ідеологи, здається, пропонують бачити в нім просто астрономічну систему? Якби це навіть виявилося правдою, хіба я повірю, що християнство нікчемне? Якщо християнство – це алегорія руху сфер, геометрія світил, то, хоч би як старалися вільнодумці, вони всупереч бажанню залишають «гадині» ще достатньо величі».

Несамовитий Бонапарт пішов. Я уподібнився Йову: уночі «дух перейшов по обличчі моїм; стало дуба волосся на тілі моїм. Він стояв, але я не пізнав його вигляду, – образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я» [50].

Життя моє було не більше, ніж плетениця видінь; пекло і небо постійно розверзалися у мене під ногами і над головою, не даючи мені змоги зміряти їхній морок і світло. По єдиному разу випало мені зустрітися на межі двох сторіч: з людиною старого світу – Вашинґтоном і людиною нового світу – Наполеоном. І з тим і з іншим розмова моя була короткою; обидва повернули мене до самотнього існування, один – добросердечним побажанням, інший – злочином.

Я помітив, що, віддаляючись, Бонапарт поглядав на мене пильніше, ніж під час нашої розмови. Я також проводжав його очима:

5

Рік 1803. – Я дістаю призначення на посаду першого секретаря посольства в Римі

Після цієї зустрічі Бонапарт вирішив послати мене до Рима; він з одного погляду зрозумів, де і як я можу бути йому корисний. Його не турбувало, що я ніколи не займався справами, що я нічого не тямлю в практичній дипломатії; він вважав, що є уми, яким усе зрозуміло і яким немає потреби вчитися. Це був великий відкривач людей; але він бажав поставити всі їхні таланти собі на службу, та ще й з умовою, щоб про ці таланти поменше говорили; ревнивий до чужої слави, він розглядав її як замах на свою власну: у всесвіті залишалося місце тільки для Наполеона.

Фонтан і пані Баччокі говорили мені, що консул задоволений розмовою зі мною: під час цієї розмови я й рота не розкрив; отже, задоволений Бонапарт був самим собою. Вони переконували мене не проминати нагоди. Мені ніколи не спадало на думку стати впливовою особою; я рішуче відмовився. Тоді вони звернулися до авторитета, якому мені важко було заперечити.

Абат Емрі, настоятель семінарії Святого Сульпіція, став ім’ям духівництва заклинати мене зайняти для блага релігії пост першого секретаря нашого посольства в Римі – на посаду посла Бонапарт готував свого дядька, кардинала Феша. Абат дав мені зрозуміти, що, оскільки кардинал має не надто блискучий розум, я швидко стану господарем становища. З абатом Емрі мене звів випадок: я, як ви пам’ятаєте, прибув до Сполучених Штатів у товаристві абата Наго та кількох семінаристів. Спогад про мою безвісність, про мою юність, про моє бездомне життя, відгомін якого позначився на моїй участі в житті суспільному, – все це хвилювало мою уяву і серце. Природа, належність до духовного стану та Революція зробили абата Емрі, якого шанував Бонапарт, людиною хитрою; втім, ця потрійна хитрість була на користь його достоїнствам; честолюбний виключно в добрих справах, єдине, про що він піклувався, це про благо та процвітання семінарії. Марно було неволити обачного в словах і вчинках абата Емрі: ви могли мати як завгодно розпорядитися його життям, але про те, щоб зломити його волю, не могло бути й мови; він стояв однією ногою в могилі, що чекає нас усіх, – у цьому полягала його сила.

Перша спроба абата була невдалою; він здійснив новий наступ і своєю наполегливістю переміг мене. Я погодився обійняти посаду, яку йому доручили мені запропонувати, хоча жодною мірою не був переконаний у правильності свого рішення: на других ролях я не вартий геть нічого. Можливо, я б зрештою не погодився, якби думка про пані де Бомон не поклала край моїм ваганням. Донька пана де Монморена помирала: італійський клімат, казали мені, благотворний; якби я поїхав до Рима, вона зважилася б перетнути Альпи: я приніс себе в жертву, маючи надію врятувати її. Пані де Шатобріан приготувалася їхати за мною; пан Жубер збирався супроводжувати пані де Бомон, і вона відбула в Мон-Дор, щоб потім довершити своє одужання на березі Тибру.

Пост міністра закордонних справ обіймав пан де Талейран; він виклопотав мені призначення. Я обідав у нього: він залишився в моїй пам’яті таким, яким я побачив його вперше. Втім, його прекрасні манери аніскільки не походили на манери його підлого оточення; його шахрайство було сповнене незбагненної важливості; у цьому осиному гнізді розбещеність вдач мала славу геніальності, легковажність – мудрості. Революція була занадто скромною; вона недооцінювала свою перевагу: бути вище чи нижче за злочини – зовсім не одне й те саме.

Я познайомився зі священиками зі свити кардинала; мені запам’ятався веселий абат де Бонві; коли він був свого часу полковим священиком в армії принців, він брав участь у відступі з Вердена; був головним вікарієм пана де Клермон-Тоннера, єпископа Шалонського, який вирушив у дорогу вслід за нами, щоб добитися від папського престолу пенсії під приводом того, що і він зветься К’ярамонте. Завершивши збори, я вирушив у путь: я мав прибути до Рима раніше за дядечка Наполеона.

7

З Мон-Сені до Рима. – Мілан і Рим

Я розпочав свої мандри в напрямі, протилежному напряму руху інших мандрівців: старі ліси Америки постали перед моїми очима раніше, ніж старі міста Європи. До цих міст я потрапив тоді, коли вони молоділи і помирали разом під дією нової революції. Мілан був зайнятий нашими військами; вони довершували руйнування замку, що пам’ятав середньовічні війни.

Французькі частини розташувалися на постій серед рівнин Ломбардії. Ці прибульці з Галлії в армійських кашкетах нагадували моторних веселих женців зі схожими на серпи кривими тесаками поверх мундира. Охорона була нечисленною. Вони ворочали каміння, котили гармати, навантажували вози, споруджували навіси і курені з гілля. Коні скакали, гарцювали, ставали на диби в натовпі, немов собаки, що ластяться до господаря. Посеред цього озброєного ярмарку італійки торгували фруктами з лотків: наші солдати дарували їм свої люльки і кресала, кажучи ті слова, які говорили своїм коханим стародавні варвари, їхні предки: «Я, Фотрад, син Еуперта, з племені франків, дарую тобі, Ельжина, кохана моя дружина, за твою красу (in honore pulchritudinis tuae) моє житло в кварталі Піній».

Ми люди особливі: спочатку супротивникам здаємося ми дещо розв’язними, занадто веселими, занадто неспокійними; але не встигнемо ми піти, як за нами вже жалкують. Жвавий, дотепний, кмітливий, французький солдат допомагає господарям, у яких квартирує; він носить воду з колодязя, як Мойсей для доньок Мадіамського священика, разом з пастухами водить овець на водопій, рубає дрова, розпалює вогонь, стежить, щоб не збігла юшка, носить на руках дитину господарів або колише її в колисці. Життєрадісна і діяльна вдача французького солдата надихає все довкруги: домочадці звикають дивитися на нього, як на нового члена родини. Але варто пролунати барабанному бою, як постоялець хапає свого мушкета, залишає доньок господаря у сльозах і покидає гостинний дах, про який не згадає, доки не потрапить до Будинку інвалідів.

Коли я проїздив через Мілан, великий народ саме прокинувся і розплющив очі. Італія починала пробуджуватися від сну і згадувати про свого генія як про божественну мрію; допомагаючи відродитися і нам, вона долучала нашу нікчемну дріб’язковість до величі заальпійської природи, цієї Авсонії, вихованої на шедеврах мистецтва і величній пам’яті про славетне минуле своєї вітчизни. З’явилася Австрія; знову й знову вкривала вона італійців свинцевим покривом, знову ввігнала їх у гріб. Рим перетворився на руїну, Венеція потонула в морі. Венеція спустила дух, осяявши небо останньою усмішкою; чарівниця сховалася у хвилях, немов світило, приречене ніколи більше не з’явитися на небозводі.