Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене. Страница 54

Хоч би що там було, література забарвилася в тони моїх релігійних картин, подібно до того, як ділові папери засвоїли стиль моїх державних творів: «Монархія згідно з хартією» поклала початок нашій представницькій формі правління, а моя стаття в «Консерватер» про зиски моральні та зиски матеріальні подарувала політиці ці дві словосполуки.

Письменники виявили до мене велику пошану, почавши наслідувати манеру «Атала» і «Рене», а духівництво черпало красномовство в моїх розповідях про місії та благодіяння християнства. Рядки, де я показую, що, вигнавши з лісів язичницькі божества, наша релігія поширилася світом, повернувши природі її безлюдність; фрагменти, де я говорю про вплив нашої релігії на нашу манеру бачити і живописати, де я розглядаю зміни, події в поезії та ораторському мистецтві; розділи, які я присвячую розвідкам, що стосуються почуттів, невідомих драматичним характерам минулого, містять зерно нової критики. Я сказав, що персонажі Расіна є і водночас не є греками; це персонажі християнські: ось чого ніхто не зрозумів.

Якби вплив «Генія християнства» пояснювався тільки реакцією на вчення, що породили, на думку багатьох, революційні нещастя, цей вплив припинився б із закінченням революції, і сьогодні, коли я пишу ці рядки, моя книга вже не бентежила б уми. Проте вплив «Генія християнства» не обмежився хвилинним воскресінням релігії, яку всі вважали мертвою: він здійснив перетворення більш довговічне. Новим у книзі був не тільки склад, а й доктрина; не тільки форма, а й зміст: відтепер, вибираючи між вірою і невірою, юні голови вже не вважають початковою точкою атеїзм і матеріалізм; ідея Бога та безсмертя душі знов запанувала над людьми: звідси численні зміни в низці пов’язаних між собою ідей. Французи більше не німіють у марновірному страху перед релігією, вони тепер не бажають бути, як раніше, мумією небуття, сповитою у філософічні пелени; вони дозволили собі досліджувати будь-яку доктрину, навіть найбезглуздішу, – аж до християнства.

Окрім вірян, що поверталися на голос Пастиря, з’явилися, завдяки свободі совісті, також віряни а priori. Візьміть за основу Бога, і Слово не змусить себе чекати: від Отця неминуче народжується Син.

Поштовх, що його дав «Геній християнства» умам, позбавив їх рутини XVIII сторіччя і назавжди вилікував від сліпого наслідування його переказів: люди почали наново, а вірніше кажучи, вперше вивчати витоки християнства; перечитуючи Святих Отців (якщо припустити, що вони їх колись читали), французи здивувалися, знайшовши стільки цікавих відомостей, стільки філософічної мудрості, стільки багатообразної краси стилю, стільки ідей, що більш-менш рішуче сприяли переходу від давнього суспільства до сучасного: то була єдина і пам’ятна ера в історії людства, коли небо єдналося із землею через душі геніїв.

Поряд зі світом язичества, що зазнав руйнації, постав свого часу інший світ, який ніби ззовні споглядає ці величні картини, бідний, сторонній, самотній. Він втручається в життєві справи, лише коли його уроків або допомоги потребують. Як чудово було бачити цих перших єпископів, майже всіх приєднаних до лику святих і мучеників, цих простих священиків, які уболівають за реліквії та кладовища, цих ченців і самітників з обителей і печер, які проповідують мир, чесноту, милосердя, коли довкруги панують війна, розпуста, варварство; відвідують римських тиранів і татарських або готських вождів, щоб запобігти несправедливості одних і жорстокості інших, зупиняють війська дерев’яним хрестом і миротворним словом, залишаються найвразливішими серед смертних і при цьому захищають людство від Аттіли, існують між двома світами, щоб пов’язати їх, полегшити останні хвилини суспільства, що йде в небуття, і підтримати перші кроки суспільства, яке ще перебуває в колисці.

11

«Геній християнства», продовження. – Недоліки книги

Істини, розвинені в «Генії християнства», не могли не сприяти зміні напряму думок, що панують у суспільстві. Завдяки цьому твору сучасні французи відчули потребу пишатися середньовічними спорудами: це я закликав юне сторіччя захоплюватися старими храмами. А те, що люди зловживали моєю думкою, і не є правдою те, що наші старовинні собори наближаються за своєю красою до Парфенону, і брехня, що церкви доносять до нас своїми кам’яними літописами невідомі досі факти, а найбільше шаленство – стверджувати, ніби ці гранітні мемуари відкривають нам речі, які свого часу не помітили вчені бенедиктинці, а нескінченні розмови про готику викликають смертельну нудьгу, то я не маю з цим нічого спільного. Втім, я знаю, чого бракує «Генію християнства» в частині, що стосується мистецтв; частина ця неповна, бо в 1800 році я не знав мистецтв: на той час я ще не побував ні в Італії, ні в Греції, ні в Єгипті. Подібним чином я недостатньо використав для своєї мети житія святих та стародавні легенди; тим часом вони рясніють чудовими історіями: людина зі смаком може зібрати там багаті жнива. Це поле чудес середньовічної уяви плідніше за «Метаморфози» Овідія та чарівні казки. Крім того, в моїй книзі трапляються думки обмежені і невірні, наприклад, оцінка Данте, якому я віддав належне багато пізніше.

Я ґрунтовно доповнив «Геній християнства» в «Історичних дослідженнях» – том з моїх праць, про який найменше говорили і який найбільше грабували. (Вплив «Генія християнства» на літературу.)

Книга чотирнадцята

Переглянуто в грудні 1846 року

4

Роки 1802 і 1803. – Зустріч з Бонапартом

Доки ми, звичайні люди, жили і помирали, світ семимильними кроками рухався вперед; обранець сторіччя стверджувався на чолі роду людського. Посеред грізних бур, що провіщали усесвітні потрясіння, я зійшов у Кале, щоб як простий солдат взяти участь у спільному русі. Йшов перший рік сторіччя, коли я прибув до табору, де Бонапарт сурмив збір доль: невдовзі він став довічним першим консулом.

У 1802 році, після ухвалення законодавчим корпусом Конкордату, Люсьєн, тодішній міністр внутрішніх справ, влаштував святкування на честь свого брата; я мав запрошення на церемонію як людина, яка возз’єднувала сили християн і яка знову повела їх в атаку. Коли з’явився Наполеон, я стояв на галереї: він приємно вразив мене; раніше я бачив його лише здалека. Він усміхався сліпуче і ласкаво; очі його, гарно посаджені і витончено обрамлені бровами, кидали чудові погляди, в яких ще не просвічувало жодне лукавство, не було нічого театрального і вдаваного. «Геній християнства», який тоді саме був у всіх на вустах, справив враження на Наполеона. Цього холоднокровного політика одухотворяла чудова уява: він не став би тим, чим став, якби його не надихала муза; розум його втілював ідеї поета. Натура людей, створених для великих подвигів, завжди подвійна, бо вони мають бути здатними і на натхненну думку, і на рішучий вчинок: одна половина народжує задум, інша виконує його.

Якимсь чином Бонапарт помітив і впізнав мене. Коли він попрямував до мене, ніхто не міг зрозуміти, кого він шукає; всі розступалися, кожен сподівався, що консул іде до нього; ця нетямущість, здавалося, дратувала володаря. Я відступив і став позаду сусідів; раптово Бонапарт підвищив голос і мовив: «Пан де Шатобріан!» Натовп негайно відринув, щоб потім зімкнутися навколо нас кільцем: я залишився сам. Бонапарт заговорив зі мною, не церемонячись: без милих речей, без порожніх запитань, без передмов, він відразу розпочав говорити про Єгипет і арабів, неначебто я був одним з його наближених і він усього лише продовжував розпочату розмову. «Мене завжди вражало, – сказав він, – що шейхи падають на коліна серед пустелі, лицем на схід і впираються лобом у пісок. Що це за невідома святиня на Сході, якій вони поклоняються?»