Покров - Дашвар Люко. Страница 23

— Золотце, аванс отримала? — Хотинський не дав і посу-

мувати. Уже показував на годинник: якого біса сидимо, Мар’я-

но? Гроші отримала — в архів! Щоби стало ще більше грошей!

— Не підвезеш?

— У нас рекламна кампанія на старті! — неприємно зди-

вувався Хотинський. А про вечірку промовчав.

Похнюпилася, посунула, у голові одне: вечірка… Без Мар’я-

ни! Заради чого тоді жити?! Заради багатства Дорошів? Та хай

воно горить… За ці дні в історичному архіві, після прискіпливо-

го вивчення сотень свідчень епохи, Мар’яна ясно усвідомила

тільки одне: Хотинський самостійно і пальцем не ворухнув, аби

знайти родовід Яреми, і той дивний список із декількох прізвищ, який вручив Мар’яні на початку пошуків, — то все блеф! Га-

чок! Файна казочка, аби Мар’яниними руками жар загрібати.

— Я руки попечу, він гроші отримає? І чи поділиться? Дім

у Провансі? Господи, я дурна чи наївна?! — геть зажурилася,

та в архів пішла. Надто багато таємниць зберігали старі папе-

ри. Кожен дотик дарував непоясненну світлу радість відкриття: от жили люди — раділи, кохали, страждали і думали: усе мине, ніхто й не згадає! А тут — Мар’яна… І їм: які ж ви були…

справжні! Не журіться! Не буває загублених у часі. Після кож-

ного стежка лишається.

Той день в архіві вщент розбив наївні Мар’янині сентенції:

уважно перегорнувши метричні книги Чернігова за 1843-й рік,

вона з подивом зрозуміла, що відомостей про смерть Яреми

Дороша немає. Ні натяку на стежину.

— Може, Хотинський щось поплутав? — забула обража-

тися на коханця. Навіть зателефонувала в офіс, аби уточнити: канадським джерелам вірити можна? Ярема Дорош точно по-

мер у 1843-му?

— Увечері поговоримо, — поспіхом відповів Хотинський.

То добре! На вечір Мар’яна приготувала купу запитань, і хай

тільки Хотинський спробує знову морочити їй голову. Тоді

вона руба: я чи Дороші!

— Так і скажу, — загорілася. — Якщо ти справді кохаєш

мене, доведи — звільни від ефемерних пустопорожніх пошу-

ків, які щастя не дадуть, ні! Давай просто жити. Разом. У ра-

дості. Днем сьогоднішнім — у ньому так багато повітря і надій.

Я би, може, покинула агенцію, бо то так жалюгідно — щодня

вигадувати брехливі гачки для того, аби змусити людей купу-

вати пиво. Хіба то гідне діло? Я би, може, справді пішла пра-

цювати в архів, бо там життя не менше, ніж під небом. Допо-

магала би людям згадати своїх пращурів, а ти… Ти би міг стати

ким завгодно! Бо ти такий… багатогранний.

Задумалася.

— Повернуся до лофту, навіть чаю не питиму — одразу все

йому скажу.

З архіву до центру дісталася близько десятої вечора —

в лофті темно, ані душі. Перелякалася. До мобільного.

— «Абонент поза зоною…»

— Та де ж він?.. — заклякла на дивані, душа в п’яти: нічо-

го не хочу! Тільки би не втратити свого мужчину!

За годину в дверях клацнув замок. Хотинський не спитав,

як зазвичай: «Як наші справи, золотце?», присів поряд із

Мар’яною, мовчки обійняв, намагаючись виглядати спокійним,

та вона бачила: стривожений.

— Як наші справи? — ляпнула насторожено.

Хотинський посміхнувся іронічно — чисто, як Льова Шен-

дрик: справи — маячня, якщо вони відволікають від головно-

го. Обійняв Мар’яну міцніше, поцілував у губи.

— Так багато проблем, золотце, — прошепотів тоскно,

Мар’яні аж сльози на очі.

— Любий, єдиний… — серце колотилося, страх звідкі-

лясь. — Не хвилюйся, я знаю… Знаю, що робити.

— Ти про що?

— Про заповіт! Про нащадків, про спадок, — розхвилюва-

лася, запашіла. — Ніхто не знайде про Ярему нічого, от повір!

Я передивилася кожен папірець! Нічого про нього немає —

ніби і не жив. І відомостей про його смерть нема! Думаю, не

лишилося після нього ані дітей, ані онуків. Обірвалася гілка

на Яремі. І це добре!

— Чому? — Хотинський напружився. Уважно дивився

на Мар’яну.

— Бо тоді єдиними нащадками лишаються Дороші по лінії

його дядька Самійла. У того син був, онук… Я їх знайшла. Тоб-

то… знаю, де шукати. Вони на Катеринославщину переїхали

в 1843-му. Я спробую тут відшукати хоч якусь інформацію, як

не знайду — поїду в Дніпропетровськ, — і де ділися плани

відкараскатися від пошуків? Вантажила і вантажила себе но-

вими зобов’язаннями по тім’ячко.

Хотинський мовчав.

— Агов… — прошепотіла. — Ти тут?

Хотинський зазирнув у Мар’янині очі, видихнув збудже-

но-раптово, увіп’явся в Мар’янині губи, повалив її на диван.

— Ти мій, тільки мій… — стеля лофту зменшилась у нуль,

відлетіла. Над головою гасали вітри — реготали, стогнали,

плакали, — геть нічого крім тих вітрів не розчути. Та Мар’яна

розчула.

— Це вихід, золотце, — шепотів Хотинський. — Завтра

ще день порийся тут, в історичному архіві, а на післязавтра

замовлю тобі квиток у Дніпропетровськ…

Мар’яна оглухла. «Я хочу загубитися!» — било в скроні.

Наступного ранку Мар’яна прокинулася з відчуттям презир-

ства до себе. Скрутилася під теплою ковдрою, карталася: нащо

вчора, як з конопель, ляпнула про Самійла? Чому визвалася

їхати в Дніпропетровськ? Вона ж хотіла серйозно поговорити

з Хотинським, раз і назавжди відокремивши себе від пошуків

канадських скарбів. Невже так сильно боїться втратити його,

що будь-які забаганки виконувати ладна? То нормально?

— Я або Дорош… — згадала. Засмутилася.

Учора розмови так і не вийшло. «Солодких снів, золот-

це», — сказав Хотинський після бурхливої близькості й заснув

на дивані. Мар’яна ще довго вгамуватися не могла: блукала

просторим лофтом, намагалася дати визначення хвилі супереч-

ливих почуттів, що заполонили душу.

— Мені… солодко? Солодко. Тоді чому так гірко? — бідка-

лася, ніяк признатися собі не хотіла: річ не в тім, що Хотин-

ського збудила звістка про новий варіант пошуків Дорошевих

скарбів! Інше вбивало: він так і не сказав про вечірку.

— Так жити не можна! — прошепотіла і раптом побачила

на столі біля дивана мобільний коханця. Крадькома відкрила

перелік вхідних дзвінків.

— «Кравчук», — прочитала. Той самий? З Монреаля? Один

вхідний о дев’ятій вечора. Щось змінилося у справі про спадок

Дорошів? Хотинський виглядав дуже стривоженим.

— «Матуся», — прочитала наступний вхідний. Дев’ять ви-

кликів. Може, коханець врешті вирішив познайомити її зі свої-

ми батьками?

Хотинський зітхнув уві сні, Мар’яна поспіхом кинула мо-

більний на стіл, розгублено глянула на коханця.

— Так жити не можна, — прошепотіла в заплющені очі. —

Треба поговорити. Завтра… Зранку.

Хотинський прокинувся раніше, Мар’яна спостерігала, як

коханець оперативно допиває вранішню каву, sms-ить комусь,

на ходу вскакує в піджак.

— Доброго ранку, золотце, — мимохідь цьомнув Мар’яну

в щоку. — Твоя кава на плиті.

— Уже йдеш?

— Час.

— Затримаєшся?

— Доведеться. Білет тобі вже замовив, увечері поїду заберу.

— А потім на вечірку?

Хотинський скривився з прикрістю.

— Доведеться. Шеф доручив мені організацію, маю про-

контролювати, як усе пройде, рахунки оплатити.

— А де гулятимемо? Я під’їду… — Мар’яна сіла на постелі,

дивилася на Хотинського благально.

— То зайве, — спокійно відрізав коханець.

Мар’яна почервоніла, підскочила на постелі, стояла-коли-

халася на коштовному ортопедичному матраці, розбурхана,

непевна.

— Чому?! — вигукнула ображено. — Я хочу на цю вечірку!

Хочу танцювати, пити шампанське!

— І змарнувати дорогоцінний день пошуків?..

— Архів — удень! А вечірка — увечері! Коли архів уже

зачиняють! — не здавалася. — Чому ти проти?