Покров - Дашвар Люко. Страница 22

— Нащо його заздалегідь убивати?

Шуляк розреготався.

— Пожаліла вона чоловіка…

— Ти його пожаліти вирішив?! — вишкірилася Ада.

— Скажи йому зараз, — порадив Шуляк. — Може, встиг-

не мотнутися, жінку яку собі на свято знайти, щоб у новорічну

ніч самому не скніти.

— Здурів?! — образилася Ада. — Мій Валя — не такий!

Він до смерті тільки мене любитиме. Хоч і не помре одразу…

після того, як я його покину.

— Страшна ти жінка, Адко! — кинув безстрашний Шуляк.

— За це і любиш! — відгавкалася Ада, а серце муляло:

ніяк не хотілося царівні визнавати — боїться розмови з Валею.

Оце на коліна впаде, благатиме: «Адочко, не покинь!» — усе

відтягувала годину «Х», виправдовувала себе: давно б усе

чоловікові вихлюпнула, та в останні дні Валя повертався

додому під ранок, накачувався міцною кавою і знову зникав до

наступного ранку.

— Біда… — насторожилася. — Може, і справді іншу собі

знайшов?!

— Де тебе носить, Валю?! — не втрималася в переддень

католицького Різдва.

— На Майдані… тяжко, Адочко, — винувато признав-

ся Валя.

Царівну наче ґедзь укусив.

— Так тобі вже сім’я не потрібна! Тобі — Майдан! — за-

верещала, зраділа. — А як я скажу: обирай, Валю! Або Май-

дан, або я! Хочеш і далі революціонерів годувати?! Тоді забувай

про мене! Ніякою силою не втримаєш!

— Я ніколи тебе не тримав, Адочко, — відказав Валя.

В Ади щелепа відпала. Оченятками закліпала: що?!

— Валю!.. — вигукнула драматично. — Ти мене роз-

любив?!

— Ніколи не розлюблю тебе, Адочко, — Валя усміхнувся

втомлено. — А силою не триматиму. Просто чекатиму. Ти

сама повернешся. Як завжди.

Царівна почервоніла от прикрощів: ну, не сука?!

— Не втямлю, про що ти верзеш?! Яке ще «як завжди»? —

аж ніжкою тупнула, та продовжувати відверту розмову не на-

важилася, стрілки перевела. — Перемерз на Майдані своєму?!

Якого біса ти взагалі туди бігаєш? Що віднайти сподіваєшся?

Загублене життя?!

Валя завмер, глянув на Аду чисто-ясно.

— Я свого життя не губив, Адочко. У мене є ти, Мар’янка…

Я ніколи не крав, намагався не брехати. Мені соромитися

нема чого.

Сука! Інтелігенція зарозуміла! Хробак книжковий, щоб

ти провалився! Точно, десь вичитав, аби Аду — мордякою

по асфальту! Набрався дурні від батьків у юності, досі відри-

гує, а грошей заробити — ні! Може, про Славка Шуляка

здогадався й оце штрикає? Сподівається, Ада передумає? Дар-

ма сподівається!

— І… не здогадується він про Славка! — буркнула. Звідки?

Валя з Шуляком жодного разу не перетиналися.

Валя давно здимів на свій Майдан, день минув, увечері до

хрущовки на Воскресенці занесло Мар’яну, а Ада все ніяк не

могла зібрати себе докупи після вранішньої розмови з чолові-

ком. «А може, таки здогадується?!» — усе мордувалася, ніяк

відповіді знайти не могла.

Мар’яна одразу відзначила, що мати не в гуморі, і, хоч пла-

нувала за п’ять хвилин оперативно випитати, як ефективніше

організувати пошук родоводу конкретної людини, захопливе

блукання минулим далося взнаки, бо раптом попросила сен-

тиментально:

— Мамо, розкажи про своїх батьків.

— Померли!

— Знаю! А як жили? Ким були?..

— Тобі не однаково? — звилася знервована Ада.

Мар’яна глянула на матір уважно.

— Ти розгублена… — мовила. — Чуєш, мамо! Може,

і я в житті така розгублена, бо ти розгублена, хоч і намагаєш-

ся не виказувати того…

— Це я розгублена?! — Ада зиркнула на доньку зверх-

ньо. — Що ти верзеш?!

— …А ти, мабуть, розгублена, бо нічого не знаєш про своїх

батьків. А як ми славні? Може, наш рід… Наполеона гнав чи

там лікарню для бідних колись побудував, чи ще яке святе діло

для своєї землі…

— Знаю я все! Розповідати нема чого!

— А ти розкажи!

— На Півночі вкалували, як раби! І баба твоя, і дід. Нафту

для Батьківщини добували, отам і загнулися обидвоє, ще коли

я малою була.

— Ти в них вдалася, — сказала Мар’яна. — З твоїм харак-

тером… тільки золото качати.

— А ти вже — не в мене! Ні! — образилася Ада. — Така ж,

прости Господи, як тато твій! Як його батьки, Царство їм Небесне.

— Яка це?!

— Без зубів! Ото би вам тільки книжечку до серця притисну-

ти, очі в небо і — по життю, ніби янголи шлях вистелили! — геть

роздратувалася Ада. — Ти чого прийшла? Хотинський вигнав?!

— Хотинський мене на руках носить! Як тато тебе! —

Мар’яна теж образилася. А я не така невдячна… Я все зроблю,

аби він зі мною щасливий був!

Ада око прискіпливо примружила, на доньку уважно зиркнула.

— Що — вже чогось вимагає? — в десятку.

— Сама узнати хочу, — знітилася Мар’яна. — Поможеш?..

— А хто тобі ще поможе? — сказала Ада. — Може, Хо-

тинський твій?

— Мамо, облиш цей скептичний тон! Я — не маленька!

І у мене все чудово!

— Це і тривожить, — все так же скептично відповіла Ада. —

Надто ви різні для гармонійних стосунків. Він — як з журналу, ти… з газети про чергу біля служби зайнятості.

— А ти… вся з жовчі й ненависті! — обурено вигукнула

Мар’яна.

— Дурна ти, Мар’яно! — зітхнула Ада. — Кажу ж — вся

в тата! Ширяєш десь у хмарах — усе тобі добре! А правди

знати не хочеш!

— І в чому правда?!

— Роботу, дивись, не втрать через своє кохання незем-

не! — порадила Ада. — Жінці краще при будь-якому розкла-

ді власну копійку мати.

— І не думала звільнятися, — зухвало відрізала Мар’я-

на. — Мене в агенції цінують і поважають! Завтра всі аванс

отримуватимуть, а мені ще й премію виписали. Ясно тобі?! —

збрехала безбожно.

Агенція вирувала пристрастями Майдану, тож поява Мар’яни,

яка не потикалася до офісу від Миколая, не викликала особли-

вого ажіотажу. Тільки бухгалтерка буркнула: «Як гроші отри-

мувати, так усі тут»; і Льова Шендрик повідомив: збираємо

кошти на ліки для людей на Майдані.

— Ти з нами чи відірвалася від колективу остаточно? —

спитав.

Мар’яна віддала Льові сотню, аби відчепився.

— Не проп’єш? — уточнила.

Геніальний алкаш Шендрик глянув на Мар’яну як на сміття,

повернув їй гроші.

— Хотинський погано на тебе впливає, — сказав серйозно.

— Льово, ти жартів не розумієш? То менше бухай, — усе

ще не зорієнтувалася Мар’яна. Тицьнула Льові сотню. —

Візьми!

— О, ні! Ти ж, певно, нову сукню повинна купити на зав-

трашню вечірку! — презирливо посміхнувся.

— На яку вечірку? — розгубилася Мар’яна.

— Новорічну, веселу і файну в ресторані за містом, яку твій

Хотинський організував і на яку поїдуть виключно дебіли, бо

нормальні люди нині прагнуть бути в інших місцях. І там не

наливають! Там — бій!

— Льово, ти вчора був на Майдані? Кажуть, розсіюється

потроху, — Льову оточили колеги, всім кагалом посунули на

сходи, де тільки і можна було покурити спокійно. — Невже

люди на Майдані допустять, щоб усе скінчилося нічим?! —

чула Мар’яна.

— То самі будьте людьми! Йдіть на Майдан — одразу

в Україні людей більше стане, — на ходу відповідав Льова,

і тільки тепер Мар’яна помітила: Шендрик змінився. Усе ті ж

скуйовджені довгі патли, беззастережний погляд без страху,

тільки звична насмішкувата іронія зникла, наче — які жарти?

Усе серйозно.

— Завтра вечірка? — Мар’яна провела засмученим по-

глядом колег, спустошено опустилася на стілець. Чому Хо-

тинський нічого не розповів їй? Мар’яна так хоче на вечірку

з Хотинським — хильнути шампанського, танцювати з кохан-

цем при всіх, звабливо вигинатися пристрасно, щоби всі оду-

ріли від заздрощів! І сукню би нову…