Покров - Дашвар Люко. Страница 21

— Ти права. Вибач, золотце, — рівно, як під лінійку. —

Ображаєшся? А почнімо цей вечір спочатку. Я вдома, ти ври-

ваєшся, і я вже бачу — в тебе грандіозні новини. І кажу тобі:

«Мар’яно, мовчи, сам здогадаюся! Ти… знайшла Ярему Доро-

ша! Ти знаєш рік його народження! Як же круто! Тепер ти

зможеш з’ясувати приблизний час одруження нашого козачка!

Може, хтось із тодішніх добродіїв залишив спогади про те, як

син хорунжого брав шлюб, а чи про те, скільки діточок пода-

рувала йому дружина…»

Замовк, скосив очі на засмучену Мар’яну.

— Мар’яно, агов…

— Я тут, — наче з іншого виміру. Щось упало і розбилося,

і Мар’яна ніяк не могла втямити — що?

— Визнаю і схиляю голову: ти виорала класний плацдарм

для завтрашніх пошуків, — почула голос коханця.

— Ти хочеш, щоб я завтра знову зранку йшла в архів?

— А ти хочеш зараз, коли все тільки накльовується, при-

пинити пошуки? — він намагався говорити якомога спо-

кійніше.

— Але ж… агенція.

— Золотце, хіба ти не розумієш?! В агенції я тебе при-

крию — питань не виникне. Не можна зупинятися й на мить!

Невже тобі хочеться жити так, як зараз?

— Хочеться, — прошепотіла Мар’яна. — Саме тут… З тобою.

— Ненавиджу цю гламурну шпаківню! — з такою злістю

раптом процідив Хотинський, що Мар’яна смикнулася, вивіль-

нилася з обіймів коханця, зиркнула на нього приголомшено.

Він уже всміхався. Підвівся. Наливав у чашки чай, розмір-

ковував рівно.

— Не псуй наших мрій, Мар’яно! Ми житимемо у власному

домі посеред квітучого саду, а не на горищі, під яким сварять-

ся, регочуть і плачуть придуркуваті сусіди, а консьєржка Та-

мара вимагає гроші за те, що відчиняє під’їзд після опівночі.

— Нормальна консьєржка…

— Прошу, золотце! Тільки не про це бидло! — Хотинський

подав Мар’яні чашку з чаєм, знову присів поруч. — Принеси

нам завтра гарні новини… — сказав.

— Спробую… — прошепотіла не так уже впевнено. Щось

таки розбилося, але Мар’яна так і не змогла визначити —

що ж саме.

Ярема поманив і зник. Більше тижня без вихідних і передиху

до чортиків в очах Мар’яна гортала пожовклі папери, кидала-

ся то до реєстрів козацьких полків, то до фондів Чернігівсько-

го намісництва, вчитувалася в карлючки метричних книг: з-по-

між імен невідомих людей випливали факти з життя Яреминих

батьків і родичів — очевидці згадували багатий посаг Ганни

Кандиби, коли та йшла за Петра Дороша, у метричних книгах

знайшлися відомості про народження Петрового брата Самій-

ла, що він був на двадцять рочків молодший за Петра, ревізь-

кі реєстри свідчили про кількість кріпаків у Дорошів, купчі

підтверджували, як Дороші розживалися винокурнями і зем-

лями, та ніде не випливло жодного факту про особисте життя

Яреми. І тільки у спогадах чернігівського багатія Павла Гала-

гути Мар’яна знайшла куций рядок про «героїчного товариша

Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 році «гнав Напо-

леошку».

— І це все? Та бути не може! — обурювалася. — А де про

вінчання, народження дітей?! Де?!

Не здалася. Спробувала визначити непрямі шляхи Яреминої

долі, полізла в папери другої половини ХІХ століття, ближче

до смерті Дороша, і тут, у метричній книзі сільської церковки

під Ніжином, знайшла запис про вінчання на Великдень Яреми-

ного дядька Самійла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпе-

туєю. Загорілася. Давай далі метричні книги церковки гортати.

— Має і про Ярему щось бути!

Весна, літо… Під Ніжином люди народжувалися, вінчалися,

хрестили дітей, помирали. І тільки восени після Покрови в мет-

ричній книзі церковки з’явився запис про хрещення хлопчика

на ім’я Гнат, сина Самійла і Перпетуї.

— На Великдень вінчалися, а в жовтні вже дитинку похрести-

ли?.. — Мар’яна усміхнулася. Нічого не міняється! Півроку

тільки між Покровою і Великоднем. Значить, лукава Перпетуя

встигла зогрішити із Самійлом ще до вінчання? А це ж Яреми-

ному дядькові скільки на той час виповнилося? Він за брата

Петра молодший на двадцять років, тож у 1843-му йому вже…

— Вісімдесят?! — вигукнула вражено. Уявила себе поряд

зі старезним дідуганом, ледь не знудило. Дівчата теж не міня-

ються! І тоді, і зараз заради грошей ладні хоч під паралізова-

ного лягти! І, звісна річ, швидко «закріпитися» на новому

плацдармі: завагітніти, народити нащадка, щоби вже багатому

чоловікові — ніякого шляху назад.

— Перпетуя… Вічний двигун. Певно, ще та розпусниця, —

Мар’яні захотілося дізнатися більше про амбітну блудницю

з минулого: може, в архівах портрет залишився, бо подібні

пані себе над усе люблять — який гламурний журнал не

розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зі сторінок

надувними губками усміхається. І Перпетуя мала би замови-

ти свій портрет. Неодмінно знаменитому художнику. Шев-

ченкові, наприклад.

Та Перпетуя ховалася не гірше за Ярему — жодного ма-

льованого зображення. Мар’яна тільки і знайшла згадку

сучасників про раптовий продаж затишного маєтку під Ніжи-

ном, переїзд Самійла з дружиною і сином на Катеринослав-

щину. І хай їй грець, тій Перпетуї! Не кидати ж пошуки Яре-

ми на Чернігівщині й переключатися на Катеринославщину

заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреми-

ного старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, під-

бадьорювала себе:

— Спокійно! Без поспіху! Я знайду… Не може так просто

зникнути «героїчний товариш», який Наполеона гнав.

Історична площина набирала об’єму, заполоняла ввесь про-

стір Мар’яниної уяви: Майдан, Хотинський, омріяне багатство, батьки, Поля, мрії, солодке й гірке — все щезало в морі живих

емоцій чужих далеких пращурів. Заливали Мар’янину душу

здивуванням і захватом, чіпляли випадковою подією — забу-

вала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим па-

пірцем, і тільки ввечері, коли шлунок скручувало від голоду, отямлювалася.

— Уже й час до Хотинського повертатися, — шепотіла

розгублено. Згадувала вимогливий погляд коханця, журилася:

знову без гарних новин! Що вона за невдаха така?! Чому не

може зібратися, настирливо шукати відомості винятково про

Ярему? Чому всі ті давно забуті бали, бунти, дуелі, зради так

чіпляють її? І не відпускають…

— Як наші справи, Мар’яно? — щовечора питав Хотин-

ський.

— Ми… вже ближче, — відповідала щоразу. І як йому по-

яснити?! Архіви — не вичерпний перелік документів про пев-

ну епоху. Відомості про окремі роки взагалі відсутні, у деяких

документах видерті по живому десятки сторінок, і щоби доко-

патися до того, що саме відбувалося в цей час, треба шукати

інші джерела, може, їхати до Чернігова чи Ніжина.

— Якби я могла признатися, що мене цікавить Яремин

родовід, мені би помогли, — виправдовувалася-брехала. —

Але ж я не можу розповідати всім про заповіт. — Хіба що

з мамою порадитися обережно, — запропонувала напередодні

католицького Різдва.

— Роби вже хоч щось! — чисто, як Ада, відповів Хотин-

ський, навіть не намагаючись приховати розчарування. Щось

таки розбилося.

Адина душа неспокійно підскакувала на валізах: до новорічної

ночі лишалося менше тижня. А далі? Нове життя?..

— Збирай лахи, Адко! — підтвердив Шуляк наступного

вечора після доленосної розмови про щастя. — Тридцять пер-

шого грудня переїдеш до нової хати.

— Прямо на свято? — Аді і тут усе не так. — Хочу три-

дцятого!

— Не виходить тридцятого, — пояснив Шуляк. — Інші

справи маю. Серйозні. Сподіваюся на халяву готівки відірвати

тисяч двісті. А тридцять першого — я твій. Поїдемо в Биківню, тиждень з ліжка не вилазитимемо. Професор твій у курсі?