Покров - Дашвар Люко. Страница 9

— А раптом я сподобаюся йому так сильно, що він покине

свою дівчину?

— То хоч парфуми якісь купи. З афродизіаками! — кинула

соломинку Поля.

З парфумів усе і почалося. В Інтернеті Мар’яна наштовхну-

лася на цікавенну пропозицію: красний пан продавав парфуми

з феромонами. Божився: пахнуть, як «Chanel», та не в тому

фішка! Нещадно і фатально збуджують чоловіків. Раз вдих-

нув — і вже він твій. Крути ним, як циган сонцем. І ціна ж,

їй-богу, смішна — триста гривень.

Того ж дня після роботи Мар’яна зустрілася з красним па-

ном біля метро на Оболоні, забрала жовто-зеленувату рідину

в простенькому флаконі, до ночі все принюхувалася до запаху, яким із нього тхнуло. Тхнуло горілими сірниками, тютюном

і чимось непорівнюваним солодкувато-огидним.

— Феромони… — спробувала заспокоїти себе Мар’яна, та

здоровий глузд відмовлявся погоджуватися.

А грошики ж уже сплачені. Облилася тими парфумами від-

чайдушно і на роботу — як в останній бій.

У великому загальному просторі агенції, де тирлувалися зо

два десятки живих душ, проблему відчули миттєво.

— Щось здохло і тут собі могилку зорганізувало, — сказав

креативник Льова Шендрик.

— Може, хтось залишив у своєму столі справжній фран-

цузький камамбер? — спробувала вигадати більш делікатну

версію Оля Охріменко.

— А відчинімо вікна, — запропонувала розгублена Ма-

р’яна.

— Тоді доведеться вимкнути кондиціонер, і не думаю,

що нам від того полегшає, — Хотинський ішов загальним

прос тором, намагаючись визначити джерело запаморочли-

вого запаху.

Мар’яна вже приготувалася до ганьби, та у клятих парфумів

таки виявилася неоціненна фішка: вони заполонили увесь прос-

тір і однаково сильно тхнули в будь-якій його точці. Та й Хо-

тинський пройшов повз Мар’янин стіл, не зупинившись.

«Пронесло! — зраділа Мар’яна. — Тільки би до обідньої

перерви втриматися! Відчиню вікна, коли всі на обід попха-

ються, провітрю добре…» Та після обідньої перерви з’ясува-

лося, що в парфумів є ще одна фішка — запах ніяк не бажав

вивітрюватися і зникати. Мар’яну паралізувало в кріслі. «Гос-

поди! Хоч би скоріше робочий день закінчився! Хоч би ніхто

з колег не наближався до мого столу!» — так відчайдушно

благала долю, аж не помітила, як підійшов Хотинський. Застиг

на мить, почервонів від гніву. Скривився з відразою, нахилив-

ся до Мар’яни ближче, носом повів і став ще червонішим.

— Озерова, гудбай! Додому! Мерщій!

— А як же… Дві години до закінчення робочого дня, — про-

белькотіла перелякана Мар’яна. — Я ще графік розміщення

лайт-боксів на наступний місяць не підготувала.

— Де хочеш готуй! Під офісом, на галявині в парку, вдо-

ма — тільки не тут! Вимітайся! — Хотинський тицьнув Мар’я-

ні флешку. — Скинеш графік на флешку і покладеш її на мій

стіл! Сьогодні ж! Тільки увечері, коли всі розійдуться, бо інак-

ше ми всі тут потруїмося! Зрозуміло?!

Що ж незрозумілого — кінець Мар’яниним мріям! Діста-

лася з Правого берега на Воскресенку і, перш ніж влізти під

душ, щоби вже врешті змити з себе ту гидоту, зателефонувала

красному пану і так верещала, аж у горлі пересохло.

— Як же вам не соромно, от скажіть?! Люди ж вам вірять,

люди ж на вас сподіваються, а ви дурите їх безсовісно! От що

ви за пройдисвіт такий?! От що ви за наволоч така цинічна, що

вам не ганьба на чужому горі заробляти!

— Та не поспішай! — розсміявся красний пан. — Усе буде!

І кинув слухавку.

Ага! Як же! «Буде»… У сутінках знервована Мар’яна знову

брьохала до офісу, щоби покласти на стіл керівника флешку

з графіком. Бідкалася: про Хотинського можна забути, хоч би

роботу не втратити! Принюхувалася до себе: не тхне?! Не

мало би — цілісіньку годину в душі тіло терла. Та, здавалося, нещадні феромони в’їлися в шкіру навіки, і Мар’яна подяку-

вала долі, що по закінченні робочого дня в офісі нікого — хоч

насміхатися не стануть.

…За столом сидів Хотинський.

— Графік зробила?

— Тут, — Мар’яна поклала флешку на стіл керівника,

знітилася. Ще ніколи не залишалася з Хотинським наодинці

і, якби обставини не склалися так по-дурному, вона би… під-

готувалася. Брівки би підвела, причепурилася і навіть хильну-

ла краплю червоного сухого для рожевих щічок і хоробрості.

Та клята доля, як завжди, приготувала невдасі підлий сюрприз.

«І до біса! — подумала. — Втрачати нічого…»

— Знаєш… Ті парфуми… Для тебе. Щоби ти помітив мене…

— Сьогодні тебе помітили всі, Озерова!

Хотинський так і сидів, дивився на Мар’яну з іронією —

стовбичила перед столом, ніби завинила, дивилася на справж-

ній «Паркер», яким Хотинський підписував макети. «У мене

навіть ручки такої ніколи не буде!» — промайнуло.

— Я піду…

— Хочеш піти? — спитав спокійно.

— Ні…

— То роби, що хочеш.

— Може, ти того не хочеш…

— А ти спитай!

Мар’яна глянула на Хотинського ошелешено, завмер-

ла — кров на щоки, ніби і справді хильнула червоного су-

хого. Рвучко подалася до столу, забувши про підлі феромо-

ни, припала до вуст Хотинського… Відкотився в кріслі на

метр від столу — Мар’яна мимоволі впала Хотинському на

коліна, обхопила за плечі, щоби не впасти, і тільки після того

відчула на своїй спині сильні чоловічі долоні, а на своїй шиї

гарячі чоловічі вуста.

Нічого не запам’ятала про ту першу близькість із Хотин-

ським. Здорове природне збудження вимкнуло мізки, заслало

увесь білий світ. Мар’яна не бачила коханця, його тіла, його

очей — тільки справжній «Паркер»… Лежав на столі Хотин-

ського, наче свідчив: до сеї миті ніколи би Мар’яні такої ручки

не мати, а тепер вона може стати Мар’яниною навіки.

— Ти ж розумієш, золотце… Для нас краще, щоби в агенції

не знали… — бурхливий секс на робочому місці в неробочий час

не позбавив Хотинського обережності. З м’якою іронією спосте-

рігав, як Мар’яна все ще тремтячими руками вдягає джинси, ніяк

не може впоратися зі звичайною футболкою. Усміхнувся, допоміг.

— І, благаю, більше ніяких парфумів!

«Сьогодні ж викину!» — Мар’яна їхала додому, почувалася

безцінним діамантом в оксамитовій скриньці: Хотинський і так-

сі викликав, і оплатив його. Та діставшись хрущовки і про-

йшовши навшпиньки до своєї кімнати через вітальню, де

сплять батьки, раптом згадала, як реготав у слухавку красний

пан, продавець парфумів: «Не поспішай! Усе буде!» Невже це

все феромони?! Упала на постіль, крутила в руках простенький

флакон із жовто-зеленуватою рідиною, все нюхала… Устигне

викинути. А раптом ще згодяться дивні парфуми. Усміхнулася:

як несподівано приходить щастя… І тільки одна думка псувала

піднесений настрій: якщо вся справа у феромонах, а Хотин-

ського від них верне, значить, усе й завершиться тим несподі-

ваним сексом у незручному кріслі порожнього офісу…

— Ні! Тільки не це! Прошу…

Хотинський із тиждень не помічав Мар’яни.

— Так нечесно! Я помру! — жалілася Польці.

— Поговори з ним.

— Страшно… А раптом я все зіпсую?

— Є що псувати?

— Він за таксі заплатив! То ж не може бути просто так! —

шукала сподівань Мар’яна. Та — не сімнадцять, сумний досвід

за плечима! — тьмяніла: може бути і просто так, із ввічливості.

Вдячність за секс без зобов’язань. Журилася, з дедалі відчай-

душнішою рішучістю дивилася на флакон із жовто-зеленува-

тою рідиною. Невже знов доведеться Хотинського феромона-

ми труїти?..

Не встигла. За тиждень під час спонтанного мозкового

штурму, який Хотинський влаштував бренд-групі для пошуку