Покров - Дашвар Люко. Страница 7

і навіть молитви бубонів перелякано, та знав лиш одну світлу

й непоборну силу — матінку свою, — що вона на той час ще

янгол твій чистий і захисник єдиний, і так хочеться повсякчас

цілувати її руки.

Знітився (чому матінку згадав?) і, хоч планував розпочати

розмову з підступних хитрих питань про походження золота

відвідувачки, раптом мовив французькою, ніби і сумніву не

мав, що жінка зрозуміє його:

— Чи можу я запропонувати вам каву, мадам?

— Лиш води, — лагідно відповіла французькою — цілком

пристойною, але такою, що видавала: французька не є рідною

для неї.

Банкіру кортіло запитати, з яких країв жінка потрапила

в Новий світ, та на язик полізло інше.

— Ви вчинили вкрай необачно, мадам, коли відчинили вашу

скриню в присутності сторонніх осіб, — дорікнув м’яко, про-

стягуючи жінці склянку води. — У тому не було аж ніякої

потреби. «Банк Монреаля» — чесний банк. І без того ми б

гарантували недоторканність будь-яких цінностей, які ви нам

довірите, а тепер… Як надумаєте забирати скриню, хтось із

сумнівних осіб може про те дізнатися й тоді…

— Я не забиратиму золото, — відповіла жінка. — Хочу

розмістити його у вас під добрий відсоток на сто тридцять років.

— На скільки?! — здивувався банкір, одразу взявся раху-

вати подумки. — Тобто… до дві тисячі одинадцятого року?!

Мадам! Не питатиму про ваші особисті плани — я би теж

хотів прожити ще років сто, — але ж звернімося до здорового

глузду! За сто тридцять років не те що нас із вами не буде,

може, гори похитнуться, океани висохнуть!

— «Банк Монреаля» буде?

Пан директор замислився на мить, кивнув упевнено: не-

одмінно!

Жінка всміхнулася сумно, сині очі зволожніли. Дістала з ри-

дикюля документ із сургучем, простягнула банкіру.

— Тут розпорядження щодо золота. За сто тридцять років

ваш банк повинен буде відшукати прямого нащадка в сьомому

коліні дворянина Чернігівської губернії Яреми Дороша, сина

полкового хорунжого Петра Дороша, щоб оголосити йому про

спадок і добросовісно віддати.

Пан директор і гадки не мав, де той Чернігів, запитав нав-

мання:

— То ви зі Старого світу, мадам? Чому ж не вчинили, як усі,

хто сідає на пароплав у Портсмуті? Зазвичай переселенці сю-

ди золота не везуть — тут його віднайти сподіваються, а стат-

ки лишають у Європі й перед подорожжю обов’язково скла-

дають заповіт, бо ж не всі дістаються Нового світу. Атлантика

багатьох собі забирає…

Перпетуя глянула на банкіра скорботно: ох, довгою була б

її оповідь, якби сповідуватися наважилася… Як поховала Са-

мійла, викохала синочка Гната, відправила на навчання до

Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення… Як

же личила Гнатові форма інженера-залізничника — фуражка

на манір морської з символом «сокира і якір», двобортний

мундир із двома рядами срібних ґудзиків, білосніжна манішка, метелик. Важка шинель, як влита, на широких плечах. Ну, як

у такого не закохатися?! Петербурзькі панянки бісиками ки-

далися — не встояти, та красень Гнат чотири роки поспіль

слав гарячі листи на Катеринославщину, доньці лікаря Алоїза

Вернера рудокосій Ользі: як із дитинства разом під вишнями

вірші читали, так і прикипіли одне до одного. По закінченні

навчання Гнат обвінчався з Ольгою в малій сільській церкві

й велів фамілії валізи збирати — інженер-залізничник рвався

будувати нові шляхи.

Разом із сім’єю сина Перпетуя покинула затишний маєток під

Катеринославом, довіривши його турботам Алоїза Вернера;

спочатку гордилася успіхами Гната на будівництві залізниці

Кременчук — Полтава — Харків, потім раділа появі на світ

Божий онучка Олександра, била Богові поклони: дякую, що не

вмирає рід Дорошів. Та в 1880-му, по закінченні будівни цтва

залізничної гілки Хацапетівка — Ясинувата, Гнат отримав листа

від інститутського товариша Аполлона Семилюбського. Писав

той, що відпливає на далекий американський континент, щоби

взяти участь у грандіозному проекті — будівництві тихоокеан-

ської залізниці, що мала перерізати північну Канаду, як ножем, від Атлантичного узбережжя до Тихоокеанського, натхненно

кликав Дороша приєднатися до епохальної справи і навіть обі-

цяв орендувати йому житло на перший час.

Гнат загорівся — не втримати, і на початку року 1881-го

згорьована Ольга з малим Сашком і старий її тато лікар Алоїз

Вернер проводжали в далеку незвідану Канаду Гната з Перпе-

туєю. Гнат планував спершу сам-один у далекі краї дістатися, облаштуватися, грошей заробити, а за рік дружину з сином та

матір до себе покликати, та завжди сумирна і терпляча Пер-

петуя раптом затялася, хоч ріж.

— З тобою поїду, сину! Не візьмеш — пішки слідом піду!

— Матінко моя люба! Та нащо? Онде Сашкові на розраду

залиштеся, — дивувався Гнат, та Перпетуя знай своє: біля

Сашка мати є і вона біля своєї дитини до скону має бути.

І Гнат здався, бо матінка ніколи до нього злим лишаєм не

чіплялася, лиш птахою легкою навколо кружляла. Торби зі-

брали — і в путь.

У Портсмуті Перпетуя тільки ступила на палубу велетен-

ського залізного судна з нових, тільки перехрестилася, що Гнат

поряд і скриню заповітну, з якою не розлучалася, уже до каю-

ти затягли, як побачила біля труби пароплава… Ярему. Дале-

ченько стояв, і хоч судно похитувалося мляво, Ярема — мов

та скеля: ані руху, ані сумніву. Дивився Перпетуї в очі схви-

льовано, тільки вітер сиве волосся куйовдив. Задихнулася,

руки до грудей приклала… Ярема кивнув схвально, ніби підтри-

мував геть усе, що Перпетуя за життя вдіяла, і щез.

— Ой, недарма ви мені явилися, янголе мій добрий, — тлі-

ла в каюті, ніяк розгадати не могла, чому їй Ярема привидівся.

Так мордувалася — аж злягла, та й океанська подорож під-

косила: не бажала Атлантика пароплав у Новий світ пуска-

ти — холодні шторми висмоктували сили з людей і заліза,

збивали судно з курсу, і двотижнева морська прогулянка пе-

ретворилася на виснажливе, майже місячне блукання в пошу-

ках берега. Гнат тримав у своїх долонях материні руки, нашіп-

тував: «Усе гаразд, нене». Мріяв-усміхався: «Таке життя на

нас чудове чекає, такі звершення мені, такі гордощі вам за

сина. От доберемося врешті до Канади, спочатку до Монреаля

поїдемо. Перепочинемо — і на захід, у Британську Колум-

бію, — тягнути залізну гілку, аж поки та в Тихий океан не

вріжеться. Тримайтеся, нене. Незчуємося, як Ольга із Сашком

до нас приїдуть, а рочки за три-чотири повернемося додому —

у вишнях відпочивати».

Перпетуя повеселішала, оклигала, а Гнат — наче всі сили

матері віддав. Зліг у день, коли судно врешті дісталося тверді, за тиждень, так і не доїхавши до Британської Колумбії, помер

від лихоманки в готельному номері, що його орендував для

товариша Аполлон Семилюбський на монреальській околиці.

Отака жива правда в Перпетуї за плечима.

…І хіба від того чуже серце заболить?

— Так уже доля склалася, — тільки й відказала панові

директорові «Банка Монреаля».

До вечора банківські клерки ретельно перераховували золо-

ті червінці зі скрині, складаючи реєстр, а коли врешті завершили

копітку працю, приготувалися зачинити скриню і залити сургу-

чем, Перпетуя поклала поверх червінців потріпаний часом ді-

вочий альбом і розлогий лист на кількох аркушах поштового

цупкого паперу. Спостерігала, як чужі люди тягнуть важку скри-

ню до банківського сховища — сльози не зронила. «От і не

лишилося мені на землі справ, — подумала, — крім однієї: біля

дитини своєї до скону бути». Очі в небо: «Скоріш уже і мене до