Покров - Дашвар Люко. Страница 6

кавості напрошувалося до нової сусідки в гості, не приймала, усі запрошення відхиляла — через те й зажила слави зарозу-

мілого стерва.

— Ані на йоту ви не праві, шановне панство! — захищав

Перпетую лікар Алоїз Вернер. — Перпетуя Марківна — сама

чарівність… Над сином птахою літає, старому чоловікові пова-

гу й турботу виказує: завжди Самійло Андрійович у чистому

спідньому, щоки поголені, нігті, вибачаюся, суконцем відполі-

ровані. А вже яка набожна!

То так. Для Божих людей сірих, прочан, що рухалися від

одних святих місць до інших, Перпетуя дверей ніколи не зачи-

няла. Деякі хитруваті богомольці по кілька місяців у маєтку

набожної хазяйки від’їдалися, платили за те неймовірними

оповідками про дива Божі.

Отак однієї зимової сніжної ночі й прибило до маєтку під

Катеринославом худу темну бабу — хрест на грудях, торбина

за плечима, лахміття висить, не гріє, крізь дірки благенької

хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби міцні, здо-

рові — всі до одного в роті.

— Пустіть, Христа ради, переночувати…

— Звідки ви і куди в таку негоду злу? — Перпетуя всадо-

вила старицю на лаву біля комина, власноруч подавала гаря-

чий чай із кренделиками.

— Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джере-

ла Казанської Божої Матері під Самарою, — мовила ба-

ба. — Води святої наберу і з нею в Оптину Пустинь подибаю.

Маю почути мудре слово старця Оптинського ієросхимо-

наха Макарія…

— Хай вас Господь береже, Божа людино. Не відмовте

в милості — одпочиньте у нас, поки сніг зійде, сил наберіться, щоби вистачило снаги до святих місць дійти.

— Як сніг зійде, добра пані, маю вже до землянки своєї під

Дорошівкою повернутися — зілля-квіти збирати на поміч доб-

рим людям.

Перпетуя завмерла. Глянула на бабу тоскно — сльоза за-

бриніла, покотилася.

— То ви, Божа людино, і хазяїна Дорошівки знали? Ярему

Петровича…

Баба сьорбнула чаю, головою хитнула.

— Вартувала біля бідолашного, коли душа його із земним

життям прощалася.

Перпетуя задихнулася, ноги не тримають — опустилася на

лаву поряд із бабою.

— Бідолашний, кажете… — до стариці подалася, руки

кістлявої торкнулася. — Не відмовте в милості… Повідайте!

У муках Ярема Петрович помирали чи легко відійшли?..

— З вашим ім’ям на вустах світ грішний покинув, — мови-

ла стара.

Перпетуїні сині очі враз стали великими, здивованими.

— Знаєте мене? — відсахнулася.

— Я, милість ваша, багато чого знаю… Як серце пана До-

роша до вас любов’ю грішною сходило… Як дружина його

вінчана відшукати вас і досі сподівається, аби помститися за

ганьбу свою, — замовкла, до чаю приклалася. — Не мордуй-

теся… — додала. — Не стане їй сил вам зашкодити.

Перпетуя затулила лице рученятами, заплакала.

— Я в усьому винувата, — крізь сльози. — Серцю довіри-

лася, забула заповіді Божі, от Господь і покарав… Та чому не

мене?! Чому його — янгола мого доброго…

— Дорошівна надто благала. Богу кланялася, а чорт почув.

Перпетуя і плакати забула. На стару приголомшено блимнула:

— Дружина Яремі Петровичу смерті просила?

Баба закивала.

— На одрі смертному дуже через те побивався… Усе хотів

рід свій… нащадків захистити від прокльонів Дорошівни.

— Та як би зміг?!

— Є засіб… Хто предків своїх до сьомого коліна згадає по-

іменно, захисту їхнього попросить, того рід на сім колін напе-

ред не зурочити. А пан Дорош…

— Зумів?..

Баба захитала головою скорботно — ні, ні…

— Сто двадцять п’ять предків до сьомого коліна згадав.

Останнє ім’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змість

нього прошепотіли пан Дорош: «Перпетуя…» І відійшли…

Тихо стало. Дрова в комині, й ті заніміли. Перпетуя притис-

ла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.

— Скажіть, Божа людино… Чи можна мені замість Яреми

Петровича… предків його благати рід Дорошів урятувати від

прокльонів і злого умислу людського?

— Бач, куди ви замахнулися, добра пані! — сумно усміхну-

лася баба. — Як комар на дуба… Не взнати вам коріння Доро-

шевого, а якби й промовили імена всіх предків його до сьомо-

го коліна, то й тоді би Бог не допоміг. Свої гріхи в Господа

відмолюйте, не чужі…

— Що ж із Гнатиком стане?

— Моліться! Бог почує. А як не почує, то рід Дорошів лише

в сьомому коліні згине.

Перпетуя рученята в кулачки стисла, почервоніла.

— Не можна! Не можна, щоби через нашу любов грішну та

через прокльони дружини зрадженої славний рід Дорошів згас!

— Запізно бідкатися… Що робили, за те й відповідайте,

добра пані. Прийміть зі смиренням.

— Не за себе душа болить. За прийдешніх, ще ненародже-

них… Невже й найменшої надії не лишилося, що знесиляться

прокльони?

— Нам того не взнати. Кожна нова жива душа з роду До-

рошів свій скарб у те діло покладе: гідне життя проживе — до-

дасть нащадкам сили. Підлим лисом крутитиметься — забере

у синів-онуків снагу. А бабця моя химородниця колись бубо-

ніли: «Розвіється прокльон, як за сім колін у роду станеться

те, чого бути не може».

— Це ж що?

— Не відаю, добра пані. Та за сім колін, як дива не стане,

обірветься рід Дорошів.

— За сім колін… Це ж коли?

— Років за сто сімдесят, — мовила Кривошиїха. — У дві

тисячі тринадцятому від Різдва Христового… Чи ще пізніше…

Тої ночі не стулила очей Перпетуя. Побивалася-бідкалася —

ніяк умислити не могла, що ж зробити, аби нащадки Дороше-

ві й за двісті років молитви її сердечні во спасіння розчули.

Вдивлялася в ніч, як у прийдешнє: як ви там, дітоньки?.. А пе-

ред очі — чорне горе хмарою, наче тим бідним нащадкам До-

рошевим день у день, рік у рік самі мордування на роду напи-

сані, а винні вони, грішні, — Ярема і Перпетуя.

— Обітницю даю тобі, святий Боже, — зашепотіла затя-

то, — віднині й до скону відмовитися від усього мирського.

Нема чого більш жадати! Найдорогоцінніше маю — любов,

дитину, а більшого хіба треба? Присягаюся присвятити життя

синові Гнату, а кожну копійчину, що собі на втіху пустити зби-

ралася, у скриню складати до скону, щоби скриню ту заповісти

нащадкам у сьомому коліні янгола мого доброго Яреми Петро-

вича. Хай скарб золотий і молитви мої щирі допоможуть їм рід

Дорошів зберегти і нас, грішних, простити… І ти, святий Боже, прости! Прости й почуй слова мої чесні, бо не маю сил брехати: мордуюся повсякчас, спокою не маю, та не каюся… Не каюся!

І нащо після того питати, чому рай порожній?..

Хрест на груди поклала, витягла із закутка скриню різьбле-

ну чималу, у якій і молочне порося вляглося би, — вичистила

напусто і поклала на денце золотий червінець. Є початок.

…За тридцять сім років, навесні 1881-го, до канадського «Бан-

ку Монреаля» завітала скромно вбрана сива пані, і, хоч пан

директор віддавав перевагу стратегічному управлінню, а не

спілкуванню з клієнтами, цього разу вирішив відкласти поточ-

ні справи й навіть обід із французькими сирами на десерт,

щоби вислухати відвідувачку, бо ошелешений клерк доповів:

«Привезла до банку чималу скриню, повну золота, а сама, як

глянути, — голодранка бідна. Хоч би не злодюжка».

Пан директор мав гостре око і мізки. Не вперше йому дово-

дилося виводити на чисту воду шахраїв, що вони крутилися

навколо банку, він навіть мав для того свою методу, та лиш

глянув на прозору, як сльоза, стриману, аскетично вбрану

жінку, що чекала на нього, як відчув незбагненну довіру й на-

віть покору, знані лише в дитинстві, коли ти про Бога вже чув