Сакрал - Хомин Iрина. Страница 18

Мабуть, останні слова дуже вразили Олександра, бо він раптом підвівся з дивана, підійшов ближче до Терези і зазирнув у вічі.

— Я не допомагатиму тобі сходити з розуму. — Раптово розвернувся і пішов. — Надумаєш повернутися до нормального життя, дзвони або приїжджай. Це все.

Десь золотаво-червоне сонце торкнулося горизонту, ховаючи своє лагідне проміння у хвилях величезного озера. Юна дівчина, що стояла на березі водоймища, задивилася у величавий слід світила у воді, однією рукою тримаючи вуздечку, а другою пестячи лагідну мордочку коня.

Нараз кінь сіпнувся, на мить застиг, а потім вирвався з рук юної наїзниці і галопом помчав геть. Дівчина розгубилася. Що тепер? Наздоганяти його? Марна річ — тварина набагато прудкіша. Але й залишатися тут раптом стало страшно. Вона глянула на небо в пошуках хмар і помітила, що зникнути забажав не лише кінь, птахи зграями віддалялися з поля зору. І хвилі раптом почали стихати, перетворюючись на прозору мертву гладь.

А потім стало дуже холодно…

Старий професор сидів над своєю останньою працею. Не те щоб історичним наукам він приписував аж надто велике значенні, просто хотілося залишити свій слід для людства. Замолоду питав себе — що буде потім, коли його не стане? Рідним залишаться спогади і фотографії. Суспільство через кілька десятиліть оцінить його праці над розшифровками міфів та легенд давньої України. Можливо…

На мить замиготіло світло, але не зникло, відновилося, добре, що комп'ютер ввімкнено через буфер. Саме комп'ютер і був мало не єдиним джерелом світла в кімнаті. Ще була настільна лампа. Професор не помітив, що на стінах застрибали химерні тіні, начебто на столі стояла свічка і тоненьким танцюючим язиком розкидала їх по стелажах, шафах, стінах. Зненацька він відчув холод, майже мороз, але тільки на мить, а потім невимовну спеку…

Професор стрепенувся — вікна і двері в кімнаті зачинені, до того ж на вулиці літо!

А потім знову відчув крижаний холод. Виникло враження, наче мороз хвилею облив груди, потім увірвався всередину і торкнувся серця. Воно, серце, ще кілька разів стрепенулося і затихло назавжди.

А професор здивованим поглядом вчепився в недописану книжку, намагаючись збагнути, що то…

Вийшовши з ванни після гарячого душу, точніше сказати окропу, Тереза залізла під ковдру, попиваючи гарячу каву та гортаючи книжку з символами. Читала не підряд, вибірково, що найбільше сподобалося, чомусь була впевнена, що рано чи пізно такі знання стануть у пригоді. Під ковдрою було душно, навіть хотіла розкритися, та раптом стало холодно.

Морозяно.

Як тоді, на горищі.

Повільно обвела поглядом кімнату. Нікого.

«ВОНО невидиме», — майнула думка, але легше не стало.

Прохолода огорнула тіло. Як же хотілося її позбутися! Хоч кричи, хоч плач!..

Замість крику вирвалося скиглення. Відкинула ковдру, наче сподівалася когось під нею побачити, й обвила руками зігнуті в колінах ноги. Чи то від власного тепла, чи так, стало ледь тепліше. А може, ВОНО відступило?

Мертву тишу розітнув телефонний дзвінок. Тереза зіскочила з ліжка і помчала до апарата, ніби він міг зараз її врятувати.

Телефонував батько.

— Терезо, я весь день думав над нашою розмовою, — невпевнено промовив до доньки, — якщо ти вже зацікавилася… Марта мала багато… матеріалу — книги, аркуші, записи. Практично все я попалив. Але десь через рік після її смерті під час ремонту знайшов сховок. Схоже, тут вона складала більш «цінні» речі… Я приніс ящик з підвалу, якщо хочеш…

— Я буду в тебе за півгодини.

Як же їй хотілося втекти кудись подалі з квартири, де щойно було так холодно. В голову не приходило, з якою швидкістю ВОНО може мандрувати світами, але хотіла побільше дізнатися. Щоб захиститися.

Мамин сховок став у пригоді…

Дівчина раптом згадала ще про одну річ. Під розкиданим одягом пошукала сумочку і витягла звідти невеликий дерев'яний хрестик. Мама вважала, що він може захистити. Без сумніву, вона носила його на шиї, про це свідчив невеликий тоненький шнурочок, майже нитка.

Надягнувши прикрасу-оберіг, Тереза на мить затрималася біля дзеркала. Холоду більше не було.

Майже через годину вона сиділа в батьковому кабінеті на столі і розбирала не надто акуратно складені в ящик папери. Батько, сидячи за столом у великому шкіряному кріслі, тримав склянку з коньяком і методично попивав із неї великими ковтками. Якби не сп'янілий стан, він ніколи б не спустився до підвалу за клятою знахідкою. І ніколи б не повідомив про неї Терезу. Але є як є, і зараз йому хотілося ще більше напитися.

— Ти щось у них розумієш? — запитав Олександр, важко повертаючи язиком.

— Ні. Поки що.

— Будеш розбирати?

— Так.

Власне, саме це Тереза і робила, сидячи над ящиком і поступово виймаючи його вміст. Погортала пару старезних книжок, впевнилася, що прочитанню вони не підлягають, — мова незнайома, перейшла на блокноти. Уривки записів тільки згодом могли дати якесь пояснення, зараз вони більше були подібні до шифровок. Марта знала, що записує, але ж не розраховувала, що її нотатки можуть комусь знадобитися. А особливо власній доньці років через двадцять з гаком.

— Мамо, мамочко, ти мусиш мені щось розповісти, — прошепотіла дівчина, від чого Олександру стало моторошно.

— Зараз уже глупа ніч, — сказав він. — Ти не хочеш відпочити? На свіжу голову думати легше.

— Можна скористатися твоїм комп'ютером?

Здавалося, крім власних роздумів, Тереза більше нічого не чує.

— Вінчестер накрився.

Він не брехав. Напередодні якраз вийшов з ладу вінчестер. Олександр розпорядився замінити, але через вихідні так і не вдалося відремонтувати комп'ютер. Тим більше, що на вінчестері зберігалася вкрай важлива інформація і потрібно було її зберегти.

Тереза не дуже повірила. П'ятдесят на п'ятдесят. Але не дорікнула. Мовчки зняла слухавку, набрала номер, і, коли їй відповіли лагідним голосом, мовила:

— Привіт, любий. Що робиш?

— Тереза? — здивувався Валентин.

Звичайно, вона його не розбудила. Довелося навіть вийти на балкон, щоб наречена не чула романтичної музики і п'яних голосів у кімнаті.

Вона все зрозуміла, але її це не схвилювало.

— Вибач, я тебе не дуже потривожила?

— Ні, сонечко.

— Як настрій?

— Чудовий! Тільки, — уточнив Валентин, — тебе мені дуже бракує… Я був би дуже радий, якби ти переїхала до мене…

Він з обачністю глянув на свого колегу і двох дівчат у кімнаті та щільніше причинив балконні двері.

— Ти сумуєш за мною?

— Так. — Тереза мить обдумувала, що іще можна сказати перед тим, як Валентин вирушить до чергової коханки. — Ти навіть не уявляєш, як я за тобою сумую. Цілий день мої думки постійно повертаються до тебе… Постійно думаю, де ти, що робиш… Що ти зараз робиш?

На обличчі Терези з'явився саркастичний усміх, якого Валентин бачити не міг.

— У даний момент? — розгубився.

— Так. — Ніжність у голосі Терези бентежила і п'янила душу.

— Дуже багато справ, доводиться допізна розбиратися… Я в кабінеті за комп'ютером…

— О, щодо комп'ютера. Завжди планувала придбати, але не було потреби. Ти не проти, якщо я скористаюся твоїм комп'ютером на фірмі? Він приєднаний до Інтернету?

— Так.

— Зателефонуй, будь ласка, охороні.

— Домовилися, завтра зранку.

— Негайно. Зараз.

— Не зрозумів.

— У мене нагальна потреба. Колись я тобі все поясню, коханий.

«Можливо», — подумки додала Тереза.

— Гаразд.

Валентин примружив очі. Така нагальність його бентежила. Навіщо їй комп'ютер? Тереза практично ніколи не користувалася ним. Треба буде розібратися. Але зараз він не хотів вислуховувати наступні питання майбутньої дружини.

— Я зателефоную.

— На добраніч, любий. Солодких снів…

— Цілую.

Він перший «скинув». І завмер з телефоном у руках. Щось не те. Не схоже на Терезу. Вона ніколи не займалася жодними справами. Щось усередині підказувало — добром це все не закінчиться. Все ж таки зателефонував і повідомив охорону про прихід Терези Януш. Щоправда, попросив охорону простежити, скільки часу вона пробуде в офісі.