Сакрал - Хомин Iрина. Страница 20

— Перекласти?

— Розшифрувати.

— Може, я допоможу? — запропонувала Рома.

Здивуванню Терези не було меж. Стародавні символи? Ця дівчинка? Тепер ніхто таким не цікавиться. А тим більше молодь.

— Ви знаєтесь на символах давнини?

— «Ти», — дозволила Рома. — І не на символах давнини, а на символах вічності. Я права?

Від несподіванки Тереза аж завмерла.

— Так… справді. Вічності.

Не чекаючи на дозвіл, Рома глянула на екран, а потім взяла до рук кілька затертих аркушів Марти.

— Буде простіше, якщо скажеш, що саме намагаєшся знайти.

— А звідки ти знаєш про символи? — не вгавала Тереза.

— Я вчуся на філософському в університеті.

— І вас на філософському такому вчать? — Знову в голосі з'явилася недовіра.

— Так. Ще й як. Більше того, мій дядько відомий лінгвіст, і він змалку зацікавив мене деякими темами…

«Деякими темами» було вимовлено майже по складах. Виникало враження, наче Рома хоче щось навмисно підкреслити, звернути увагу, налякати…

Тереза вже зовсім заплуталася. І поки думала, чи варто довіритися незнайомці, та раптом запитала:

— Тут йдеться про силу Давнього Єгипту. Кролл перший згадав про неї. Я не помиляюся?

У Терези від здивування округлилися очі. Невже та сила така відома? Невже тільки вона нічого не знала про її існування? Але хоч десь мала чути…

У принципі, почула.

— І що ти про неї знаєш? — намагаючись виглядати спокійною, спитала Тереза.

Здавалося, Рома тільки й чекала на подібне питання, її очі блиснули, вона зручно вмостилася на край столу і тоном вчительки промовила:

— Є помилкова думка, наче всі знання про містику, духів, релігію походять з Єгипту як з найдавнішої з цивілізацій. Це помилкове твердження. Були цивілізації давніші, наприклад, майя, шумери. Але були цивілізації ще давніші, про які нічого не може знати сучасна наука. Деякі свідчення про них знаходяться в тибетських монахів і вивчаються лише втаємниченими. Суть приблизно така: людство за часом й історією поділяється на кілька рас, кожна раса проживає певний період і відходить на задній план. У небуття. Але то люди. Вони смертні. Та крім людей у всесвіті є інші сили. Наприклад, Бог. Він Творець, Добро, до Його ідеалу потрібно прагнути, Він — Життя! На жаль, є й інші сили, неймовірно слабші за Бога, але інколи сильніші за людей.

— Інколи?

— Коли віра слабка, — майже як священик в церкві, мовила Рома. — Ті сили постійно борються з Богом. Вони ніколи не подолають Його, але намагаються знищити, тобто перетягти на свій бік якомога більше душ людей. Бо кожна безсмертна душа — це теж сила. Те, про що ти намагаєшся знайти інформацію, виникло давно, ще до появи людства як такого. ВОНО винищує життя й іншої місії не має. ВОНО розумне. Раз на кілька сот років набуває великої сили і використовує її, щоб нищити. На перший погляд, логіки немає. Але Кролл перший проаналізував ЙОГО природу і виявив, що, знищуючи, ВОНО прагне до… життя. Знищуючи, воно аналізує форму об'єкта. Не лише тіла, але й душі! І в якийсь певний період часу намагається стати подібним до найвищої істоти Божого творіння.

Тереза нічого не могла зрозуміти. Але більше сушила голову над тим, звідки подібні речі може знати Рома. Навряд чи викладають таке в універі. Дядько?

— Ставши одним із нас, ВОНО зможе керувати нами, — закінчувала Рома, — це страшна сила, лише Бог може перемогти ЙОГО.

— А чому не переможе?

— Це складно… — тихенько мовила Рома. — Якби не людська дурість, ВОНО ніколи б не мало сили… Але наприкінці, коли настане час Великого Суду, все стане на свої місця.

Потягнувшись у кріслі, Тереза солодко заплющила очі: тільки тепер вона відчула, як сильно хоче спати. Нерви, комп'ютер, безсонна ніч — все поставило свій відбиток і тягнуло її у тимчасове миле забуття. Хоча б на кілька годин. І так з заплющеними очима вона раптом усвідомила, що незнайоме дівчисько розповіло їй значно більше, ніж вона дізналася від усієї решти, разом узятої.

— Рома, звідки ти стільки знаєш? Тільки не говори про університет. Не повірю.

— І правильно зробиш, — відповіла та, відходячи від столу, — дядько розповідав, але він раптом помер. І я не знаю від чого. Не знаю, як це пояснити, але… — Рома підійшла до крісла перед столом і сперлася на спинку ліктями. — Розумієш, він мене виховав, а коли його не стало, я захотіла дізнатися побільше про це, тому пішла на філософію… На життя не скаржуся. Моя майбутня спеціальність мені подобається, робота теж. У мене все гаразд… ти можеш похвалитися тим же?

Тереза задумалася. Чітке запитання. І треба негайно відповісти «так», але… Ніколи не знала спокою в житті, постійно шукала чогось, сама не знала, що саме, здавалося, мистецтво може стати смислом життя, та чогось бракувало. Постійно це зрадливе «але».

— Так, — збрехала Тереза і чомусь подумала про власну маму. — Я маю роботу, власне хобі, я митець — малюю картини, в мене заможний батько і досить забезпечений наречений. Що ще потрібно?

Як для доказу високого рівня забезпечення Валентина, Тереза обвела поглядом зі смаком обставлений дорогими меблями кабінет.

Рома простежила за поглядом Терези, але замість заздрості в її очах з'явилася жалість.

— Ти щаслива?

Ні! О Господи, як на світ просилося «ні»! А ще німий крик про допомогу! Вічно заклопотаний батько, пихатий самовдоволений наречений, матір-убивця і демон, що полює на неї.

Як же хотілося од відчаю кричати!

Вона промовчала.

Чим може допомогти Рома?

Вона підвела погляд на свою нову знайому і помітила в її очах, та й в усій постаті, щось не по роках зріле, серйозне, доросле. Щось дуже мудре, затягнуте в оболонку вісімнадцятирічної дівчини.

Але то була лише мить.

Потім Рома підійшла до столу, взяла в руки кілька папірців, розглянула їх і мовила:

— Я знаю, про що тут йдеться. Але… мені потрібно пригадати. До того ж я поспішаю. — Дівчина з тривогою подивилася у вікно. — Коли ти матимеш вільний час для зустрічі?

«Дивна вона, — подумала Тереза. — Зараз глупа ніч, а вона кудись поспішає. І зустріч пропонує, наче власними справами не завалена».

— Не знаю, — відповіла вголос.

Хотілося позбутися нової знайомої. Назавжди.

«Жасмін» кивнула. Невпевнено поклала пожовклі від старості папери на місце і раптом усміхнулася:

— До побачення.

— До побачення, — відповіла Тереза, а коли Рома вийшла, додала: — Світ зійшов з розуму. А може, то я така дивна?

За кілька хвилин світло настільної лампи стало не таким різким, а монітор якось незначно помутнів. Озирнувшись через плече, Тереза зрозуміла причину такої зміни — надворі світало.

Близько п'яти годин сну вистачило, щоб зняти втому і набути божеського вигляду. Може б, і більше поспала, але безжалісний телефон своїм дзвінким тоненьким надокучливим голосом розривав навколишню тишу.

— Алло, — спросоння мовила в слухавку.

— Вибачте, — почулося на іншому кінці дроту, — не думав, що ви ще спите, вже обід і сонце в зеніті…

— А з ким я розмовляю? — безцеремонно обірвала незнайомого Тереза.

— Мене звуть Олег Дарсов. Навряд чи ви мене пам'ятаєте…

Дарсов, Дарсов… Тереза справді не могла нікого згадати з таким прізвищем, проте їй не дали часу на спогади.

— Кажуть, ви шукаєте партнера для виставки. В мене є чимало робіт, і я справді зацікавлений у нашій співпраці. Бачив ваші картини, вони чудові. Думаю, наш спільний проект матиме великий успіх.

«Наш спільний», — подумки повторила Тереза.

Вона стільки намучилася, а тепер «наш спільний». Але це шанс провести виставку.

— Ви гадаєте, по телефону ми зможемо домовитися? — перервала Тереза потік похвал.

— Ні, звичайно, ми мусимо зустрітися! О двадцять першій годині біля входу в Оперний театр.

— Що? — не приховала здивування Тереза.

— Сьогодні прем'єра. Постановник — мій друг. Я вас познайомлю.

За інтонацією Тереза зрозуміла, що Дарсова розпирає гордість за друга. Не терпіла людей, які хваляться чужими досягненнями. Вона взагалі вже не була впевнена, чи хоче виставки. Але коли-небудь це божевілля закінчиться і треба буде жити нормальним життям. Про завтра необхідно подбати сьогодні.