Сакрал - Хомин Iрина. Страница 2

«Він божевільний! — зробила висновок Тереза і поглянула на схил. — Нікого! Лише цього їй бракувало!»

Правильно оцінивши стан дівчини, незнайомий спокійно мовив:

— Мене не слід боятися. ЙОГО бійся.

Залишилося забрати лише полотно, а потім податися вниз до селища і якомога швидше. Це було єдине бажання, що вирувало в душі дівчини. Але там, поряд з полотном, цей божевільний. То, може, покинути картину напризволяще? Але ж стільки праці!

— У твоїх думках світ, Терезо.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

— Інший світ. Храмів і духів, давнини, страждань, і невідомі знання, що передаються лише втаємниченим. Чи не так?

— Ви помилилися.

— Тоді скажи, що, залишаючись наодинці, ти обдумуєш буденні проблеми, які необхідно вирішити. Скажи, що, перебуваючи серед людей, ти не замислюєшся над тим, чого не існує, — його голос переростав у крик, — скажи, що віриш у те, що храму ніколи не існувало! — Рука його метнулася в бік картини, і Тереза відбігла на кілька кроків назад. — А цей знак — Знак переходу, зіткнення, Ворота, точка злиття двох світів, крізь яку просочуються твої знання, те, що ти вважаєш власною фантазією! І крізь яку просочується мертве у світ живих…

Голос раптом став зовсім тихим, немов біль, що не гоїться часом. Цю людину щось тривожило, в погляді з'явилася мука, але тільки на мить, і Тереза скористалася тим моментом, щоб схопити картину і кинутися геть.

Не зупиняв, не намагався схопити її і лише, коли зникла серед дерев, гукнув:

— Ти не зможеш дати раду сама! Ніхто не може…

Кладка відповіла гулом, коли Тереза швидко пройшла по ній. Майже пробігла. Практично всю дорогу озиралася назад. Здавалося, що божевільний захоче догнати. Здавалося, що зараз озирнеться і помітить його посеред дерев. При світлі сонця, що заходить. Посеред тіней. Байдужого і невпинного. її гнав страх.

Але навіть коли вона забігла у свій будиночок, якого два роки тому купив її батько, виконуючи чергову забаганку єдиної донечки, страх не зник. Щільно причинені двері не дали бажаного спокою. Здавалося, усе її єство завмерло в очікуванні стуку.

Але стуку не було, а страх не минав.

Ввімкнене світло залило кімнату і частину коридору, де Тереза зазвичай складала інструмент і полотна. Але сьогодні в коридорчик її не впускав дошкульний страх. Батько завжди казав, що слід боятися живих. Але Тереза чомусь більше боялася отакої пустки. Бо порожнечі не буває. Там просто немає живих…

Як отой чоловік вгадав її думки?

Про духів? Про храми?

Треба ввімкнути в коридорчику світло. Змусити себе і ввімкнути.

Вона підійшла до порога. Залишилося тільки простягнути руку, намацати на стіні коло дверей вимикач і натиснути кнопку. Але здавалося, що хтось схопить за руку. Вона не знала хто.

Можливо, ТЕ, про що говорив отой чоловік?

Вона вже не знала, кого більше боїться — божевільного незнайомого чи… ЧОГОСЬ іншого.

Рука швидко метнулася і натиснула кнопку. Загуділа лампа денного світла. І Тереза полегшено зітхнула. Порожньо. Тільки полички зі скрученими полотнами і розкиданим інструментом. Це ж треба так злякатися. Наслухалася божевільного і злякалася. А насправді тут зовсім нічого немає.

І так само в кімнаті за плечима. Хоча вона могла поклястися, що відчуває чийсь погляд у спину.

Невже її знайшов отой чоловік?

Вона нараз озирнулася, але нікого не помітила. Це тільки страх. Дурний страх, що супроводжує її все життя і якого вона мусить коли-небудь позбутися.

Двома годинами пізніше, коли вимкнула телевізор і тепліше загорнулася в ковдру, подумала, що слід нарешті покласти край своїм фантазіям. Треба поринути в реальний світ, узяти участь в організації власної виставки, а не лише малювати картини; зрештою, відповісти на почуття Валентина. Він заслуговує на нормальні стосунки…

Незчулася, як заснула.

Встала з ліжка і вийшла з кімнати. Босоніж. У коротенькій атласній нічній сорочці, що так спокусливо облягала тіло. Збігла сходами вниз і вийшла надвір.

Величні сходи з білого мармуру, що освітлювалися обабіч факелами, простягалися далеко вниз і зникали в темряві. Вона знала, що далеко, метрів за двісті звідси, вони заходять у воду — воду прекрасного чистого гірського озера. Неймовірна краса. Темрява і білі мармурові сходи освітлені вогнем. Деінде статуетки незнаних звірів чи птахів прикрашали черговий сходовий майданчик, а вона все бігла і бігла вниз, босоніж, по освітленому факелами холодному мармуру. Тріпотіла коротенька нічна сорочка, розвівалося на вітрі волосся, а вона чимдуж бігла вперед. До озера.

Ноги торкнулися крижаної, мов лід, води, на мить спинилися, а потім сміливо ступили в неї. Сходи заходили в воду. Глибоко. Закінчувалися досить широким мармуровим майданчиком, по якому були розкидані статуетки міфічних створінь. Деяких до половини омивали хвилі, деякі зовсім ховалися під водою. Вона пірнула. Мільйон голок впилося в тіло, аби вмить перетворити його на лід. Але стало легко. Дуже легко. Тереза розплющила очі і помітила підводні статуї. Німфи, сирени… що навіки застигли в камені. Інший світ, незнаний людьми, не бачена ніким краса.

Раптом одна із сирен розплющила очі і простягла назустріч свої мармурові руки, махнула крильми і незримим поглядом примусила серце стиснутися від страху.

Кров застигла в жилах вже не від холоду, а від жаху, від усвідомлення того, що діється. Швидше з озера!

Тереза вже перед самою поверхнею випустила повітря з грудей, аби набрати свіжого, аж ні! Здавалося, поверхня над водою стала твердою, точніше, густою, і не випускала дівчину з води. Вона билася руками об хвилю так, наче то була крига. Повітря забракло, і поряд була жива статуя…

Вона глибоко вдихнула і… прокинулася.

У ліжку, під ковдрою, було неймовірно холодно, мов у холодильнику… Можливо, від дощу, який стукотить у вікно. Яка ж там була злива! Шум дерев, блискавки, грім. Стихія освітлювала кімнату, подібно до спалахів фотоапаратів.

«Волого, і тому приснилася вода», — пояснила собі Тереза.

А ще протяг — навпроти вікна відчинені двері. Мабуть, забула зачинити їх, хоч завжди зачиняє їх на ніч…

Ранкове сонце підбилося вже височенько, стояло майже в зеніті, коли заспаній Терезі заманулося вийти на подвір'я. Защіпаючи на ходу джинси, підійшла до великого відра з водою, лінькувато поглянула на безхмарне небо і з нехіттю вмилася прозорою холодною водою. Сон не відступав; все ще перемагаючи дрімоту, вона опустилася на сходи і, притискаючи рушник до вологого обличчя, перебрала в пам'яті вчорашні події.

Дивно було самій, що її так схвилювала поява незнайомого і його безглузда балаканина. Якби він був маніяком, він спробував би її переслідувати. Атак… може, приколовся. Буває…

Сьогодні ввечері вона мала бути у Львові. Пообіцяла Валентину, що відірветься від своїх божественних справ і спуститься на грішну землю. А точніше, повечеряють у затишному кафе і проведуть разом кілька годин. Перед тим як він знову поїде у справах. Відколи Валентин поселився в столиці, вони зустрічалися нечасто. Минулого разу вона образилася — коханий назвав її нереальною. Мав на увазі її фанатичний потяг до мистецтва. А якою могла вирости Тереза, коли їй ніколи не доводилось хоч щось виборювати. Хочеш університет? Ось, на долоньці. Хочеш дачу в Карпатах? Ось вона! Коханий її примхів не сприймав. Та й чи можна його назвати коханим? Так, людина, яка поруч, тільки й те. І яка пов'язує власні плани на життя з тобою. Досить непогано знається на мистецтві й бере участь у різних заходах як організатор. А ще, крім того, має власний бізнес. Досить непогана партія, чи не так?

Можливо, він навіть її кохає. Тереза не була впевнена стовідсотково, але якби він нічого не почував, вони давно б уже розійшлися. А так терпить усі її коники. Коли Тереза цілком серйозно сповістила йому про свій намір стати професійною художницею, він погодився, навіть сказав, що не хотів би, аби його дружина працювала. Мабуть, гадав, що вона сидітиме вдома і буде домогосподаркою, котра десь, колись, щось там намалює… Він, певно, справді так гадав, бо коли Тереза почала тижнями жити на дачі, подалі від цивілізації, і писати свої картини, щоб ніхто їй не заважав, Валентин її не зрозумів і назвав нереальною. Для нього бізнес, безперервний рух, можливість заробити гроші — ось справжнє життя. Те, що дає змогу людині почувати себе справді людиною. Тереза не розуміла важливих речей. Забезпечене розпещене дівчисько. Але невдовзі він збагнув, що вона не розуміє ще однієї дуже важливої істини — що таке сім'я. Того, заради чого людина все робить і, зрештою, живе. Полишена на себе (бо батько за роботою майже не бачив дочку) уявляла себе окремо від чоловіка і дітей. Терезі хотілося лише творити свої картини, а стосунки між рідними, близькими людьми були для неї другорядними. І Валентина дратувала її нереальність, її нерозуміння, але він вважав, що зможе підкорити собі примхливу, досить капризну успішну маленьку художницю Терезу Януш.