Сакрал - Хомин Iрина. Страница 3

Найголовніше, що Тереза все це усвідомлювала, наче відгадувала його думки. її приваблювала така гра, самій цікаво, хто ж кого переможе?

А можливо, вона усвідомлювала значно більше: жити нормальним життям — це не для неї. І хто розпорядився її долею, небо чи пекло, її підсвідомість теж не могла збагнути…

— Відпочиваєш? — раптом почула дівчина десь зовсім поряд.

Спершись на браму, стояла сусідка, що жила через хату. Ще молода Років під сорок, але вже добре спрацьована огрядна жінка із захованим під хусткою волоссям. Характер у неї був хороший. Добра і жартівлива, одне слово, жартівниця.

— Ага, відпочиваю, — неголосно, але так, щоб відповідь Галина все ж таки почула, відповіла Тереза. — Втомилася спати, тож відпочиваю.

Щире позіхання стало найкращим підтвердженням її словам.

— А що ж ти вночі робила, що вдень спиш? — Галя кинула погляд на годинник.

— Дощ не давав, — збрехала Тереза.

Вона пам'ятала, що вибилася зі сну лише на десять — п'ятнадцять хвилин, але хіба люди, які звикли вставати о шостій ранку, тебе зрозуміють? І що казати? Добре, що все можна перекласти на стихію, мовляв, страшно було, блискало, шуміло…

Але наступне питання вивело Терезу з рівноваги:

— Який дощ?

— Злива…

— Злива?… Але ж не було ніякої зливи. Я не сплю від четвертої, виходила надвір. Сухо. Зовсім сухо. Поглянь, і пилюку не прибило. Коли б то пройшов хоч маленький дощик, а то так набридло, на городах нічого не росте!..

Якби Галина тільки знала, яке враження справлять її слова! Як стиснеться Терезина душа.

Не могло наснитися.

Озеро, статуя — це сон… Так можна і з глузду з'їхати…

У вас бувало, що подія, яка відбувається, здавалася такою, що колись вже була? Коли здається, ніби знаєш, що станеться найближчим часом. Знаєш, але не можеш до кінця втямити того, що має відбутися. Просто не хочеш вірити, що ЦЕ таки станеться…

Тереза копирсалася у власній свідомості. Щось вислизало. ЩОСЬ. Знову фантазії? Може, Валентин має рацію, і їй слід стати більш реальною? Допоки ще при своїй пам'яті. Живемо на світі один раз, отож жити треба достойно. Хіба можна самій відмовлятися від нормального життя? Зараз вона спакує речі і повернеться до Львова. До Валентина. А ще почне готувати свою виставку. Раніше віддавала Валентину готові картини, а все решта було його проблемою. Тепер вона перебере на себе реальні проблеми.

— Ти десь «літаєш», — жартівливо завважила Галина, — не переймайся, він тебе кохає, і ви обов'язково будете разом.

— Звичайно, — відсутнім голосом відповіла Тереза і схаменулася — Галина сама підказала відмовку, людям не обов'язково знати про її «фантазії». — Сьогодні ми помиримось і завжди будемо разом. Власне, ми вже помирилися, залишається обговорити деякі речі.

— Що ж ви так часто сваритеся?

Тереза задумливо похитала головою. Як можна не сваритися з людиною, до якої в неї немає ніяких почуттів?

— Він мене не розуміє, — пригладила рукою розтріпане волосся. — Впертий. Але такий, як мені треба. Опора в житті. Поки що він один здатен впоратися з моїм характером.

— Поки що! — Галина видала звук, схожий на здивування. — А якщо трапиться хтось інший, хто зможе впоратися з ним?

— Ну, тоді подивимося, який буде той інший!

Вони весело розсміялися. Тереза на мить навіть забула про свої власні тривоги. Задумалася над жартівливим питанням Галі. Ніколи нічого подібного не приходило в голову. Хтось інший? З'явиться хтось інший? А якщо їй справді буде краще з іншим? Що, як вона навіть закохається? Всі навколо говорять, що воно, кохання, існує. Кожна людина принаймні раз у житті закохувалася. Може, її попереду чекають великі почуття?

Галина вже замовкла, а Тереза все ще продовжувала сміятися над власними думками. Такими наївними і безпечними. Так, вона була «нереальна», але ж не настільки, щоб повірити в таку дурню, як почуття.

Ні, ну може, якісь почуття справді існують, але ж не кохання!

— Галя, — спитала вона сусідку, коли та вже зібралася йти, — а чому отой пагорб, що за «прірвою», називають Пагорбом Тіней або Межею?

— Нащо воно тобі? — ледь спохмурніла жінка. — Полиш мертве мертвим. Хай не розмовляють з нами з могили. Так завжди говорить моя мама, коли хтось згадує про пагорб. Ніхто не знає, що там.

— Невже ніхто ніколи там не бував?

Тереза аж схопилася від цікавості на ноги. Сама не помітила свого захоплення, зате його добре помітила Галина і нараз заквапилася поспішати додому, посилаючись на всілякі справи.

— Не повірю, що на той пагорб ніхто ніколи не ходив, — наполягала Тереза. — Може, там люди мешкають?

— Мешкають. Але не живуть. Живих там немає.

— Чому ти так стверджуєш, адже ніхто не бачив, що там?! Ніхто не може розповісти, то навіщо ж залякувати один одного плітками? В селищі є хоч одна людина, що бувала на Межі?

— За межею, — сумно пожартувала Галина, але Тереза не зрозуміла гри слів. — Михайло Бурий, брат Оксани, з якою ти розмовляла в понеділок в магазині. Але не раджу тобі питати в нього про Пагорб…

Навіть не прощаючись, Галина розвернулася й пішла. Наче розгнівалася. А може, просто відчула біду.

«Неспроста вона це питає, — крутилося в думках Галини. — Насиділася над «прірвою». Казали ж їй, не йди туди, надто вже близько від землі проклятих… Неспроста питає, потрібно самій остерігатися, бо біду накличе…»

Але Тереза не вміла читати думок. Реакцію сусідки пояснила її марновірством. Люди обожнюють страх. Не можуть без страху. Живуть, вигадуючи собі неприродні явища, істоти. Тереза усвідомлювала, що її фантазії теж мають містичний характер. Але в тім, що вона втілювала на полотнах, відчувалося життя і краса. Там не було смерті. Взяти до уваги хоча б останню картину — грандіозний величний храм неймовірної краси. Можна сказати, неземної. Храм і озеро, фантастичний контраст, враховуючи архітектуру будівлі, поєднання стихії і творіння рук людських.

Щоправда, Тереза не переймалася тим, кому був побудований отой храм. Навіть не спитала себе про те. І яку сакральну часточку він ніс у собі для людства…

Години за дві речі були зібрані. Тереза вже закінчила носити пакунки в машину, коли згадала, що планувала забрати з собою кілька готових робіт. Ще й місце залишила для них під вікном. Виставка десь за три тижні, довелося б повертатися, а часу обмаль.

Так, наче поспішала на поїзд, поспіхом промчала через веранду і сіни, вбігла в коридорчик з інструментом і картинами. З силою вдарила по кнопці вмикача і завмерла.

Світло не засвітилося.

Натиснула ще раз.

Ніякого результату.

Потім ще раз і ще. Світло не вмикалося. В повітрі відчувалися холод і сирість. Сніп неясного світла, що падав з відчинених дверей, дозволяв роздивитися лише невеличку частину коридорчика, але й так було зрозуміло, що тут щось змінилося.

Щось не так.

Серце шалено ганяло по жилах ураз схололу кров. Страх, знову цей страх. Тереза намагалася опанувати себе.

«Це тільки світло, — заспокоювала себе. — Просто немає світла. Десь на веранді має бути ліхтар. Все гаразд».

Судомно втягнувши ніздрями повітря, вийшла в сіни і відразу ж метнулася на веранду. Ліхтар справді був там. Біля вікна, де завжди залишала його, коли поверталася з двору. Досі в хаті він не знадоблявся.

Погане передчуття заважало зосередитися на думках.

— Це тільки світло, — вголос повторила собі Тереза і повернулася до коридору.

Тонкий сніп проміння ліхтаря проник в темряву коридорчика і освітив темну вологу підлогу. Власне, мокру. Здавалося, дошки чимало часу пролежали у воді, набубнявіли і покрутилися. Наступне, по чому ковзнув сніп світла, — двері в кімнату праворуч, важкі і завжди зачинені.

Тереза лише два рази бувала в тій кімнаті — коли купувала будинок і коли прибирала після зими. Тоді їй кімната здалася досить незатишною, темною (вікна виходили в садок) і холодною. Згодом вона зрозуміла, чому попередні господарі завжди тримали кімнату зачиненою. Протяг. Варто не зачинити двері на ключ, як вони враз відчинялися навстіж, і прохолода ринула в інші приміщення. Тож молода хазяйка теж назавжди зачинила непривітну кімнату і ніколи в неї не заходила.