Сакрал - Хомин Iрина. Страница 5

Знаєте, буває так, всередині ворушиться невеличка змія, яка називається передчуттям. Ниє, шкребе, дряпає зубками, пришіптує, що ось-ось станеться щось неймовірно погане.

Тереза в цю мить думала, що в ній, мабуть, не одна змія, а ціле кубло. А ще вона відчувала, що звідси потрібно забиратися геть, і то якнайшвидше.

«Треба буде повернутися сюди через місяць з людьми… з якимись експертами чи що… — порадила сама собі Тереза. — Стільки старовини!»

Її погляд мимоволі впав на предмет досить правильної форми, схожий на корито, але значно ширший. Увагу привернула не сама форма, а відсутність товстелезного шару пилюки, що вкривав тут усе. Схоже, «корито» принесли не так давно, більше того, плями на ньому свідчили, що хтось цікавився ним зовсім недавно.

Корито виявилося частиною колиски. І очевидно-таки дуже давньої. Курсу університету Терезі було замало, щоб визначити, до якого століття могла належати ця річ. Так само не могла визначити, якій писемності належали знаки, вирізьблені на днищі. Правильної форми, вишикувані в ряд, вони лягали темними фігурками чи то орнаментом, чи то ієрогліфами. Не розбереш. Але щось вабило до них. Пробуджувало цікавість…

Дівчина навіть не помітила, як простягнула руку в напрямку днища. Мимоволі ковзнула пальцями по різьбі і почала повільно витирати пилюку.

Це трохи незвично — знаки давньої писемності на колисці, в яку клали немовля. Невинне, щойно народжене, до нього ще жодні сили у світі, окрім Бога, не мають права доступу. Воно невинне, а під ним таємничі сакральні знаки. Що вони несуть у собі? Обереги? Чи щось інше…

Тереза обережно провела пальцем по різьбі найглибшого знаку і застигла. Раптом стало холодно. Просто морозом обсипало, навіть волосинки на руках стали дибки, мовби надворі не літо, а середина зими, і повітря аж бринить, насичене холодом, ось-ось почує скрипіння снігу під ногами перехожих за вікном та обпече пальці об іній на деревині. Пучки пальців таки обпекло, але не інеєм, не морозом, а жаром… Так, начебто торкнулася розпеченого заліза. Рука рефлекторно сіпнулася, і Тереза різко випросталася.

Вперше в житті вона відчула присмак справжнього жаху. В роті стало гаряче і солодко, наче від крові, а тіло заціпеніло в очікуванні продовження.

Ілюзія?

Чи відчуття, викликане власною фантазією? Знаки, колиска, сакральний підтекст.

І тільки стукіт серця в глибокій тиші підказував, що треба забиратися геть із горища. Бігти, допоки можеш. Бо потім…

Гуркіт від дощок, які падали, підказав, що буде потім. Та маленька сіра плямка світла посеред горища, яка виринала знизу, раптом зникла, і залишився лише непроглядний морок. І страх.

Щоб вийти звідси, треба знайти кришку. Але як вона могла впасти? Вона ж була просто відсунута вбік, а судячи зі звуку, впала десь згори…

Стиснувши ліхтар з такою силою, що аж заболіло зап'ястя, Тереза спрямувала світло вглиб. Метр за метром намагалася освітити все довкола. Намагалася знайти когось чи ЩОСЬ, що зачинило її в цьому… моторошному місці. Так-так, саме моторошному. Наче кладовище — все давнє і таке мертве…

Звідки такі думки?

Щось відстрибнуло, впало, випадково посунуло кришку. Потрібно просто підійти і спуститися вниз. І цей жах відразу ж закінчиться.

Вона рушила вперед, від напруження тремтіли ноги, і руки, мабуть, теж, бо світло ліхтаря стрибало по добрій половині горища. Лахміття плуталося під ногами, Тереза на щось наступала, але болю не відчувала. Тільки їдкий нестримний страх. Біля високої купи кручених прутів сахнулася — подумала, що там, за ними, хтось може стояти… але освітлена порожнеча не виказала нікого.

Поки стояла, щоб заспокоїтися, відчула, як біля щиколотки ковзнуло щось холодне й мокре. Сяйнула думка, що то щур. Хоч раніше ненавиділа і боялася щурів, зараз усе б віддала, лишень би то був пацюк.

Не стала з'ясовувати, що торкнулося її ноги, метнулася далі. Ледь встигала освітлювати собі дорогу, заледве оминала перешкоди, наштовхуючись на них. Не зважала на біль, хотіла якнайшвидше вибратися звідси. Мало не проскочила кришку. Поставила ліхтар поряд і зрозуміла, що є проблема. Повна відсутність будь-яких ручок. А кришка вставлена точно на місце, навіть пальці нікуди не просунеш…

Не вірячи собі, провела руками по квадрату кришки. Жодної зачіпки. Спробувала з одного боку просунути пальці, не зважаючи на біль і довгі нігті, а також те, що нігті просто виламувалися в різні боки. Відчувала дикий страх. А ще почалася паніка. Безвихідь.

У будинку жодної живої душі. Хоч би було кого покликати на допомогу.

Тереза раптом спохопилася на думці, що саме живої. Як могла кришка сама(!) так точно зіскочити?

— Звідки такі дурні думки? — прошепотіла Тереза.

Треба заспокоїтися і знайти вихід. Що роблять розумні люди в таких ситуаціях (якщо вони в такі ситуації потрапляють)? Треба чимось підважити.

Шмат загостреної залізяки підійшов. У давнину він давав життя, а міг заподіяти смерть. Зараз він може їй допомогти.

Вона чомусь вважала, що йдеться саме про життя або смерть, бо знову з'явилася прохолода. Раптова прохолода. Зібравши всю свою силу волі, дівчина примусила руки не тремтіти, якомога швидше просунула залізяку в щілину і з усієї сили підважила. Вдалося. Але як же втримати?

Однією рукою схопилася за кришку і просунула великий палець під низ. Трохи боляче, але це дало змогу звільнити другу руку і зовсім відсунути кришку.

Після горища в коридорчику вже не здавалося так темно, навпаки, крізь відчинені двері сочилося таке бажане світло, і Тереза чимдуж кинулася до нього, відчиняючи перед собою навстіж двері.

Вперше в житті відчула, що її лякає будинок. Кілька років тому, коли батько подарував їй цю маленьку особисту віллу, вона була неймовірно щаслива, раділа, наче їй до ніг кинули всі скарби світу. Або ніби їй довірили найбільшу таємницю всесвіту. її тягло сюди, на берег річки, яку уявляла озером з першої ж секунди перебування на цій таємничій землі. Вона відчувала себе тут хазяйкою, навіть повелителькою, коли перетворювала на картинах звичайний пейзаж на щось вище, нереально красиве, містичне, сакральне. І коли вона намалювала оте щось інше, їй здавалося, що воно існує, воно реальне. Варто лише простягти руку… і опинишся у хвилях озера поряд з мармуровими статуями, що намагаються тебе втопити, або на темному душному горищі, де відчувається чиясь присутність, когось невидимого і жорстокого, холодного, мов сама смерть…

Залишилося забрати кілька дрібничок і документи. Дівчина розуміла, що тепер навряд чи захоче повертатися в будинок. Навіть з експертами з антикваріату. Треба буде розпитати батька про попередніх власників. Мабуть, у них теж не виникало бажання розгрібати отой мотлох на горищі, і тепер Тереза зрозуміла чому. А зачинена кімната, з якої віяло протягом? При зачинених вікнах. Як вона раніше не помічала цієї химери у своїй оселі?

Переймалася лише своїми малюнками, фантазією, красою. Місцеві таки помиляються — не тільки Пагорба Тіней треба боятися, тут у селищі діється, мабуть, щось гірше. Що той Пагорб? Він далеко, і ніхто не знає, що за ним. Ніхто не повертався, окрім однієї людини — Оксаниного брата Михайла Бурого. Він бачив, що там, за Межею. Тереза застигла. Спочатку з'явилася думка, а потім виникло невеличке бажання дізнатися. Неприємно заворушилася в жилах кров, передчуваючи щось лихе, але думка, неначе змія, вже гніздилася в мозку.

«Ні, краще поїхати звідси від гріха подалі. Забрати речі, сісти за кермо і навіть не озиратися на цей чудесний, наповнений полтергейстом краєвид. — Думки змінювали одна одну з блискавичною швидкістю. — Чи, може, піти і спитати. Раптом там взагалі нічого немає, навигадували люди. Так само, як упала кришка, а висновки напросилися хтозна-які. Ну і з водою в коридорчику теж хтось дуже недоречно пожартував… Знищили картини. Кілька місяців роботи. Варвари».

Женучи від себе бажання втамувати цікавість, побігти до Михайла і розпитати, що ж ТАМ, Тереза похапцем зібрала решту речей і сіла за кермо «Таврії». Аби заспокоїтися, на кілька секунд схопилася руками за темну обшивку сидіння, якомога глибше вдихнула повітря і глянула у вузеньке дзеркало заднього бачення. Скуйовджене волосся вимагало щітки. За всією незбагненною біганиною Тереза геть-чисто забула про свій вигляд. Тут люди ще зрозуміють, а у Львові? Зачухана дивачка із замурзаним обличчям. Треба причепуритися. Кілька секунд, навіть будинок не доведеться заново відчиняти — воду витре хусточкою.