Сакрал - Хомин Iрина. Страница 22

— Буде дощ.

Вражена тим, що Борис перевів мову на таку дрібницю, Тереза враз підвелася і почала збиратися.

— Мені сьогодні ще в Оперний, — пояснила, шукаючи взуття.

— Хіба Валентин у місті?

— Ні. Я йду з іншою людиною.

— Ти йому зраджуєш?

Тереза від несподіванки завмерла. З чого він зробив такий висновок?

— Це суто ділова зустріч. З неприємним для мене типом, який хоче показати, які в нього впливові друзі. А що?

На мить здалося, що Борис полегшено зітхнув. Так хвилюється за Валентина? Незрозуміла реакція.

— Ти ж проведеш мене чи залишишся так лежати на покривалі?

— Проведу.

Уже коли допоміг Терезі сісти на коня, Борис обережно спитав:

— Ти не помічала біля себе… дивних людей, які незвично поводяться? Останнім часом.

Тереза лише засміялася:

— Останнім часом я не бачу біля себе жодної нормальної людини. Весь світ спав з розуму.

Борис, не кваплячись, прилаштував рюкзак з речами до сідла і так само неспішно скочив на коня. Його щось мучило, таке враження, ніби хотів би щось сказати, але не знає як…

Дівчину тривожило таке становище, але думки самі по собі переривалися зауваженням, що Борис вправно керує конем, чудово тримається в сідлі, їй подобалася його манера висловлювання, його ніжна турбота…

А тим часом Борис вів далі:

— ВОНО вирвалося на волю. За межу. І набуває сили. Я не можу визначити наскільки, але невдовзі ВОНО матиме владу над людьми. Переважно далекими від Бога, їхніми душами легше заволодіти.

— Навіщо ЙОМУ душі?

— ВОНО ними живиться. А тіла використовує. Просто я хочу, щоб ти була обережною, ВОНО може прислати по тебе… тіла.

Грудка страху застрягла в горлі Терези, вона важко переборола легке тремтіння рук, та все ж таки витиснула з себе посмішку і спитала:

— Навіщо йому когось присилати, коли ВОНО може прийти само?

— Якби ВОНО приходило, — Борис пригнувся, обминаючи гілля дерев, — тебе вже не було б…

— Але ВОНО приходило, — впевнено заявила Тереза.

Стривожено озирнувшись на дівчину, Борис пришпорив коня, поглядом пропонуючи Терезі зробити те саме. За двадцять років Борис жодного разу не бачив демона, якого намагався ізолювати від світу, а тут Тереза заявляє, наче він навідувався до неї. Так спокійно говорить… Невже вона його апостол?

— І яке ВОНО?

— Що?

— Сила, демон, він, воно, давнє божество, називай його як хочеш, суть не міняється.

Вперше за весь період Тереза зрозуміла, що Бориса можна досить легко розізлити. Але що такого вона зробила?

— Він, демон, він… дуже холодний. Як смерть.

— Ти знаєш, яка смерть?

— Ти коли-небудь торкався мерців?

Борис кивнув.

— Уяви собі, що таким холодом обклали все тіло…

Бориса аж зморозило.

— І… чого він хотів?

— Не знаю.

До болю затиснувши вуздечку в руках, Борис раптом зрозумів, що вона потрібна демону. Ні, вона не може бути апостолом — Марта передала хрестик, аби захистити дитя. Судячи з розповіді медсестри, вона багато знала і не могла вимагати захисту для… апостола.

— Що сталося з твоєю матір'ю?

— Схоже, вона пішла зі світу по своїй волі, — ледь чутно мовила Тереза.

Тихий шелест листків намагався привернути увагу до цього світу. Справжнього. Нормального. Одноликого. Вирвали з пекла, в яке штовхнула доля. За них вибрали дорогу. Кому матір, а кому дружина. Найрідніші люди, заради яких можна життя віддати. Жбурнули на поталу демону, а самі пішли з цього світу і з миром спочивають у землі. Що найдивніше — їх шляхи переплелися і від зустрічі зародилося щось нове. Для Бориса це було прагнення захистити, не борг, не клятва, що її дав колись давно, а прагнення захистити тендітну карооку дівчинку від усього лихого.

Для неї…

— Жаль, на деревах в таку пору не цвітуть квіти, — раптом сказала Тереза.

— Чому?

— Можливо, я прямо зараз знайшла б своє кохання, — нагадала про недавно почуту легенду про любов і відламала гілочку, повз яку проїжджала.

Вона все ще була дитиною. Грайливим кошеням, яке вигадувало ігри і вірило в них. От начебто недавно вона була така чужа та незнайома, і почуття до Діни не минули, а якесь тепло заливало душу, мов бальзам рани, і хотілося стиснути зуби, щоб не вирвалися слова подиву і прохання залишитися поряд.

— У тебе вечір сьогодні зайнятий, так?

Інтонація в його голосі примусила Терезу озирнутися і призупинити коня. Весь її вигляд питав — може, він хоче щось запропонувати, запросити кудись…

Але Борис враз схаменувся:

— Завтра привезеш мені записи Марти. Розбиратимемо разом.

Вона розчаровано кивнула.

Авжеж. А чого хотіла? Справжніх почуттів? Бути коханою і кохати? Втекти від шлюбу, що перетворить життя на існування, відчуття непотрібності та безкінечного очікування старості?

Але ще на одне питання вона справді не могла знайти відповіді: «Чому це її турбує?»

Коротка на бретельках сукня кольору кави та босоніжки на високих підборах — оце весь вишуканий гардероб на сьогоднішній вечір. На прем'єру в театр одягають одне, на ділову зустріч — інше. Її примусили поєднати те й друге.

Давно вже не було такого почуття небажання, як зараз. Хоч вовком вий, не хотіла нікуди йти. Не бажала ні виставки, ні знайомства з можливим партнером. Навіть проходячи повз телефон, зупинилася і задумалася, а чи не дзеленькнути Валентину, нехай влаштує ту кляту виставку, а вона тільки віддасть картини? Але переборола лінь та почуття безпорадності і вийшла з квартири.

Біля входу її чекало сріблясте «Ауді», що його віддав у тимчасове користування Борис. Подумки Тереза завважила, що до вечірньої сукні воно пасує значно більше, ніж її рідна «Таврія». її цікава й заздрісна сусідка критично оглянула авто й саму Терезу і з незадоволеним виглядом посунула в під'їзд.

Настрій Терези після таких оглядин трохи зіпсувався. Люди взагалі дивні створіння. Так багато говорять про прагнення до добра, про заповіді, про «не суди» та про заздрість. Але чомусь завжди ті, хто найбільше кричить, найбільше й творить лихо.

За якийсь час Тереза вже не думала про те, як не хочеться їхати в Оперний, а зосередилася, як таки потрапити на зустріч. Ніколи не бачила такої кількості пробок на автомобільних шляхах. Як на зло, почав накрапати дощ, а вона не взяла парасолі, сукні — гаплик. Не кажучи вже про її вигляд у цілому.

— Що ж ви! — дорікнула навколишнім машинам, коли на черговому перехресті довелося чекати хвилин десять.

Мокрий асфальт та потоки на склі не віщували нічого доброго.

Вона поклала руки на кермо і спересердя подумала, що одним партнером більше, одним менше — гірше не стане. Не дочекається, то й прапор йому в руки.

Глянувши на годинник, зрозуміла, що прем'єра почнеться без неї. А отже міф про її пунктуальність у бізнес-колах похований назавжди. У крайньому разі, доведеться шукати нового партнера для співпраці. І раптом стало байдуже. Як не дочекається, вона сяде в авто і поїде до Бориса. Знову дощ, вона знову змокне, прийме гарячу ванну і вип'є теплого вина…

Коли вона нарешті дійшла до входу в театр, її сукня була наполовину мокра, а біля дверей її чекав невисокий кремезний мужчина років тридцяти, може, трішки більше.

«Це не може бути він. То хтось інший», — благала долю.

Так хотілося… до іншого.

— Добрий вечір. Щось трапилось? — Турбота в голосі Дарсова дратувала.

Він пізнав її. Але Тереза пригадати його не могла.

— Добрий вечір. Ви…

— Олег Дарсов. Я бачив вас на одній з вечірок художників. Така дівчина, як ви, не може не запасти в душу, та на мене ви навіть не глянули.

«Нічого страшного», — крутилося на язиці, але натомість Тереза тільки мило посміхнулася.

— Прем'єра вже почалася. Та, бачу, чашка гарячого чаю або кави вам зараз більш потрібна, — зауважив Олег, коли вони ввійшли до зали, — спустимося в кафе.

— Так, — із вдячністю відповіла Тереза.

У принципі, він не такий поганий. Можливо, співпраця в них таки вийде. Елегантно вбраний, з манерами… Може, візьме на себе частину обов'язків.