Сакрал - Хомин Iрина. Страница 24

— Там хоч чисто? — виправдовуючись, спитала Тереза.

— Як тут.

Вона глянула під ноги. Вікова пилюка. Звісно, тут ніхто не прибирає. У крайньому разі — сухо, і це тішило.

Спускатися довелося довше, ніж гадала, а світло було звичайне, електричне, а не факели. Нарешті коридорчик розширився і Тереза опинилася у величенькій залі, мурованій брилами, з кількома темними отворами, виходами чи входами — визначити неможливо. Тьмяне світло заливало лише центр зали, де на схожій на стіл підставці лежало кілька речей невідомого призначення. Схоже, саме це і хотів показати Олег. Проте він не зупинив її, коли вона підійшла ближче до підставки.

З'явилося ниюче відчуття всередині. Страх. Щось подібне вона вже одного разу відчувала. Там, на дачі, коли лізла на горище. І там також спрацювала жіноча цікавість.

Їй відразу згадалося горище з купою неживого антикваріату. Особливо колиска з вирізьбленими стародавніми символами. Тут теж були символи. На дощечках, на згортках, на довгенькому ножі, схожому на кинджал.

Руки самі потяглися до ножа. У вухах гуло, серце стиснулося, чи то, може, душа нила від страху, а до горла підступила болісна грудка. Не усвідомлювала, навіщо проводить пальцями по лезу, навіщо розглядає незрозумілі символи, але врешті-решт згадала, що вона тут не сама і, не озираючись, спитала:

— Що це все означає?

— Усе приходить на круги своя.

Голос не належав Дарсову.

Поволі Тереза ризикнула озирнутися. Їх було кілька.

— Він кличе тебе, — повідомив старий років сімдесяти.

З його інтонації напрошувався висновок, що Терезі дісталася велика честь.

— Хто? — ледь чутно мовила дівчина.

Старий похитав головою.

— Тобі все мала розповісти Марта, але вона вибрала інший шлях. Помилковий.

Крізь тіло пройшов струм. Що то було — страх, відчай, обурення?… Тереза не могла розібрати, але все б віддала, щоб опинитися будь-де в іншому місці. Тільки не тут.

— З мене досить, — сказала присутнім. — Продовжуйте комедію без мене! Драматурги!

Вона шпурнула ніж на підставку і рушила до сходів. Звісно, дорогу їй перегородили. Олег постав перед нею, як стовп. Спробувала обминути його, про що тут же пожалкувала.

Він боляче схопив її за руку, а потім щосили відштовхнув назад до підставки. Лише кілька секунд дотику вистачило для того, щоб відчути могильний холод його рук.

«Він живиться душами, а тіла використовує», — згадала Борисові слова і ледь не знепритомніла від лавини жаху.

Цікаво, вони всі такі?!

Мовчання стало найкращим підтвердженням.

— Що вам потрібно?

— Не нам…

— Заспокоїли, — прошепотіла дівчина.

— Ти станеш храмом, — мовив старий.

І Тереза подумала, що більшого божевілля годі чекати. Вони перекрили вихід. Але хіба це єдиний вихід звідси? Надія помирає останньою. Є ще кілька отворів.

І де взялося стільки сили? Ніколи не відрізнялася спринтерським бігом. Тим більше босоніж.

Вбігла в найближчий темний отвір і опинилася в неосвітленій порожній кімнаті.

— Ти не знайдеш виходу, — почулося із зали.

Наближалися кроки. Чіткі, але неквапливі. Схоже, вони були впевнені у власній правоті.

Руки наосліп мацали стіни, темрява ховала обриси брил та речей, припертих до стіни. Пальці жадібно впивалися в гострі краї каменюк і тут же ковзали далі. Хоча б промінчик світла!.. Але що далі заглиблювалася в кімнату, то щільнішим ставав навколишній морок. Під руки потрапляли дошки, залізяки на стінах, але раптом натрапила на щось гладеньке і не таке холодне. То, безумовно, було дерево.

Двері?

Так, різьблені, певно зроблені ще в старовину, невеликі, заокруглені зверху і… з великим залізним кільцем там, де мав бути замок.

— Терезо, виконай своє призначення з гідністю, — почула за спиною.

В отворі з'явилася людська постать, від чого світла, й без того бідного, відразу ж поменшало.

Штовхнула двері руками. Мертво.

Може, вони взагалі не відчиняються?

Навалилася тілом, потім відштовхнулася і знову вдарила у двері плечем. Потім знову і знов з усієї сили, незважаючи на біль. Мов рибка об лід.

Двері навіть не ворухнулися.

Вона відчувала спиною погляд, гострий погляд змертвілих очей, від чого в жилах захолола кров і захотілося вити від болю. А постать почала наближатися, повільно, але впевнено.

Рука мимохіть ковзнула на залізне коло.

Може, то справді замок?

Щойно спала така думка, як руки самі по собі заходилися рвати коло в усі боки. Спочатку з надією, потім з безвиході, а потім просто в істериці, бо усвідомлювала, що за мить вона опиниться в руках…

Крик мимоволі вирвався з горла, і в цю мить провернувся замок.

Є Бог на світі.

Під вагою тіла двері відхилилися, і вона мало не впала, перелітаючи через поріг. Інстинктивно, не роздумуючи, зачинила за собою двері і кинулася геть у майже непроглядну темінь.

Що було під ногами, не знала. Можна було лише здогадуватися. Вода, яка, мабуть, застоялася у підземеллі, огидно смерділа, але напевно не тільки вода давала такий сморід. Тут щось гнило. На кожному кроці.

Крізь крихітні віконечка десь вгорі пробивалося світло, та темряви було більше. Тереза бігла не зупиняючись і не задумуючись, що вода сягає практично їй по кісточки, що під ступні потрапляє щось слизьке й інколи гостре, що доводиться бігти наосліп. Лишень втекти б! Серце вибивало шалений ритм чи то від бігу, чи то від страху — визначити не могла. Вперед гнав жах і усвідомлення переслідування. Здавалося, от-от наздоженуть. Поклястися могла у відчутті їх дихання і кроків. Ось-ось.

Варто лише зупинитись. Озирнутися, і…

Зупинитися довелося.

У непроглядному мороку налетіла на вогку кам'яну стіну і, боляче вдарившись всім тілом, майже сповзла по брилах.

Незрозумілі звуки і писки примусили знову зірватися на ноги. Писк належав пацюкам, і, судячи з голосів, їх було безліч. Вони тут сновигали сюди-туди. Жили, здихали і гнили в смердючій воді.

Від такої думки Терезі стало зле. Страшно було ступити бодай один крок. Та не тільки пацюками кишіли вода і тунелі…

Хотілося світла, о Боже, як хотілося світла! Щоб освітити ту всю нечисть і прогнати геть. Подалі. Та, водночас, добре, що не видно нічого. Очі не бачать, серце не болить…

Від смороду хотілося затулити рукою рот, що Тереза й зробила, і, гнана страхом, пішла вздовж стіни по коридору вправо. Схоже, тут було розгалуження. Спочатку йшла, а потім побігла. Раптом доженуть?

До того ж так хотілося хутчій вийти нагору!..

Згодом збагнула, що просувається кудись униз. Вода під ногами сягала майже колін. Було кілька поворотів і розгалужень. Бігла навмання, все одно не знала дороги, тож і не запам'ятовувала…

Усвідомлення того, що заблукала, прийшло раптово, коли зупинилася і, стоячи по коліна в смердючій воді та непроглядній темряві, прислухалася до звуків.

Тиша.

Десь запищав пацюк. А десь хлюпнула вода, наче хтось зробив крок…

Серце стислося від жаху й холоду. Тільки тепер вона відчула, якою крижаною була застояна в підземеллі вода. Чи то від нервів, чи то від переохолодження звело вилиці і зуби від легкого тремтіння почали вибивати неспокійний ритм. Судомно хапнувши повітря, вона затисла вуста і раптом відчула жар.

Хвилею налетів на тіло, обпік і зник.

Тереза не зраділа. Згадала горище, де морозило та обпікало.

Це означає ЧИЮСЬ присутність.

Від жаху вп'ялася пальцями у своє ж тіло. Прислухалася. Тиша. Така тиша, що аж у вуха тисне. Ні плюскоту хвиль, ні пищання мишоподібних. Взагалі нічого живого.

— Отче наш, — прошепотіла дівчина і заплющила очі, — Ти, що єси на небесах…

Вона молилася і тиснулася до стіни, боялася, буде напад, що ВОНО…

Яка її чекає смерть?…

Від страху вона заціпеніла, і не відразу прорізалося усвідомлення того, що звуки повернулися і знову плюскотить вода. Яке блаженство! Тереза ніколи не раділа плюскоту хвиль так, як зараз.

Потім вона побігла далі, притримуючись рукою за мокру стіну — єдиний поводир у суцільному мороці. За п'ять хвилин почула звук води, що звідкілясь падала.