Сакрал - Хомин Iрина. Страница 25

Звідкілясь і кудись вона має текти!

Завернула ліворуч. Звук віддалявся. Довелося повертатися назад. Не знала, скільки минуло часу, коли нарешті дісталася величезної округлої труби, з якої вниз в підземні комунікації летіла з гуркотом вода. Та головне, тут було світло! Маленька цятинка десь далеко вгорі. І залізна драбина, вбита у вертикальний отвір, вела до того світла.

З четвертої спроби їй пощастило підтягнутися і залізти на драбину повністю. Дозволила собі лише кілька секунд перепочинку, а потім знову потяглася до світла. За кілька метрів зрозуміла марноту радості — драбина сягала лише половини шляху: тут був ще один поверх коридорних лабіринтів. Далі отвір становив собою гладесеньку трубу, по якій лізти було неможливо.

Що ж робити? Доведеться блукати тут.

У цих коридорах було сухо. Інколи через малесенькі віконечка вгорі пробивалося світло, і Тереза практично перебігала від одного освітленого острівця до іншого.

Не знала, куди йти. Дуже боялася знову потрапити у воду.

Біля наступного віконечка, на повороті, довелося зупинитися. Десь зі скрипінням відчинилися масивні двері, і, судячи з кроків, увійшло кілька людей. Важкі кроки належали чоловікам, мовчазним і безпристрасним. Тереза знала кому.

Відсахнулася і якомога безшумніше побігла по коридору. Якщо це можна було назвати бігом. Вона втомилася, а ще боялася бути почутою.

Ось відійде подалі і тоді…

Тоді не настало. Коридор за черговим поворотом закінчувався дверима. Тут не було кола, був звичайний урізний замок для ключа. Але ключа не було.

«Кінець», — подумала Тереза, адже переслідувачі йшли слідом в її напрямку…

Проте ще хтось був з іншого боку дверей.

Куди бігти?!

Тереза чітко почула, як у замок ввійшов ключ, провернувся і…

…на порозі стояла «Жасмін».

— Хутчіш! — сказала дівчина.

І Тереза, що завмерла від подиву і втоми, метнулася до неї. Тільки коли Рома зачинила двері і знову провернула ключ, Тереза зрозуміла, що ця юнка може бути з ними. Вона більше не вірила у випадковість.

— Хто ти, в біса, така?

— У нас немає часу на питання! Біжімо, тут є інші ходи.

— Нікуди я…

— То за кілька хвилин потрапиш до них. У тебе немає вибору.

«Жасмін» мала рацію, і Тереза мовчки попленталася за нею.

Рома освітлювала коридори ліхтарем і точно знала шлях. Навіть не замислювалася, де і куди звертати. Вони просто бігли, не зупиняючись. У Терези навіть закрутилася голова від постійних поворотів.

— Давай секунду відпочинемо, — попросила рятівницю.

— Немає часу. Вони знають, де ти.

— Як?

— Їм розповідають.

Тереза не допитувалася, хто чи що. Все зрозуміла.

Олександр Януш прокинувся від звуку битого скла, різкого, поряд. Спросоння повернув голову і помітив навстіж відчинене вікно. Начебто й вітру не було і штори спокійнісінько звисали по рамах. Але він зачинив вікно звечора, готовий був поклястися, що зачинив і провернув замочки…

«Що за чортівня?» — подумав він.

Лінькувато встав з ліжка. Звук битого скла вирвав його з полону чудового сну. Давно, вже багато-багато років поспіль, не снилася йому Марта. Така молода, вродлива й усміхнена, як тоді, коли вони тільки познайомилися. Така жадана…

Вони були в полі, де росло безліч квітів неземної краси. І вони були до нетями щасливі. Не міг сказати чому. Просто по-справжньому щасливі. Сміялися, веселилися, бігали.

А потім Марта простягла до нього свої руки і мовила:

— Ми пройшли через пекло, тепер я покажу тобі рай…

Аж просинатися не хотілося.

По-іншому бути не могло. Вікно відчинилося з такою силою, що з однієї шибки вилетіло скло. Як воно могло відчинитися? Другий поверх. Вітру немає. Вікна були зачинені наглухо.

Він підійшов до підвіконня і остовпів.

На вулиці перед будинком стояла Марта. Не така, як у сні. Довге нечесане волосся, темні синці під очима, що чітко контрастували з блідою шкірою, і безтямний погляд великих втомлених очей. Одягнена в щось середнє між нічною сорочкою і рядном, воно виглядало жалюгідно. Стояла нерухома і дивилася на Олександра. А потім раптом простягла до нього свої сухі руки. Як уві сні.

Хвиля жаху накотилася з нищівною силою, примушуючи його спочатку захлинутися повітрям, а потім, крізь різкий біль, відчути, як затихає власне серце.

Лише в костьолі вони нарешті змогли відпочити. їх впустив отець і тут же слідом зачинив двері. Глянувши на жалюгідний вигляд Терези, за кілька хвилин приніс відро теплої води і залізний таз.

— Гадаю, від чаю не відмовитеся, — мовив священик і зник.

— Не виходь за межі костьолу, — попередила Рома і вийшла вслід за священиком.

Тереза й гадки не мала куди-небудь зникати. Вона втомилася, як ніколи в житті. Досить вешталася, тож тепер ладна була сидіти тут вічність. А ще краще було б поспати. Щоправда, сумнівалася, чи зморив би сон. Було стільки запитань, та й нерви все ще натягнуті, як струна.

Ну чому це сталося з нею? Навколо мільйони людей, і всі живуть нормальним життям, нічого не знають і навіть не здогадуються про паралельні світи та потойбіччя.

А вона втягнута в авантюру, ставка в якій — життя. Треба розповісти Борису, він щось придумає і обов'язково витягне її з халепи.

Ноги в теплій воді розм'якли і почали неприємно нити. Ступні всі в саднах, подряпані, а якщо врахувати чистоту води в підземеллі, то виникала висока ймовірність зараження.

«Треба було їхати до Бориса, а не на зустріч», — картала себе подумки.

І раптом спіймала себе на тому, що жодного разу не згадала про Валентина.

— Чай, — почула голос Роми.

Вона глянула на паруючу чашку запашного чаю і замість подяки запропонувала:

— Давай розберемося в ситуації. Ти в офісі Валентина не працюєш і ніколи не працювала. Так?

Рома кивнула і сіла поряд з Терезою.

— Хто ти така?

— Я хочу допомогти.

— Чим?

— Знаннями.

Тереза отетеріла.

— А що, навколо всі багато знають, одна я така нетямуща?

— Коли це стосується потойбічних.

— Стривай… — Страшний здогад вколов свідомість. — Ти якось пов'язана з історією моєї матері?

Дівчина кивнула і відвела вбік сповнений туги погляд.

— Як?

Вона мовчала, здавалося, навіть кусала губи, але мовчала.

— Яке ти маєш відношення до неї?

— Ти моя покута, — тихо перебила Рома.

— Що?

Уже абсолютно нічого не розуміючи, Тереза затулила рукою очі і заскиглила. Хотіла заплакати, але не вийшло — не в її правилах. Нила душа, і вона ненавиділа «Жасмін», але нічого не могла вдіяти.

— Розповідай, — грубо мовила, забуваючи, що дівчина щойно витягла її з пекла.

Але та ніскілечки не знітилася.

— Пообіцяй не задавати ніяких запитань.

— Що? — обурилася Тереза.

— Наприклад: хто я, звідки все знаю…

— І чому я — твоя покута?

— Також, — спокійно підтвердила Рома.

Не витираючи ступнів, Тереза вийняла ноги з таза і відійшла на кілька метрів. Тепер вона вже нікому не вірила і не здивувалася, коли б Рома виявилася «трохи» не людиною.

— То що ж мені можна питати?

«Жасмін» подивилася на неї такими чистими сумними очима, що аж серце тьохнуло. Такі люди не завдають зла. Даремно вона так. Як кажуть: «Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог». І мимохіть глянувши на мокрі сліди на килимі, Тереза сіла на стілець навпроти Роми.

— Благаю, говори! Це стосується мого життя, а всі навколо мовчать, мов води в рота набрали. Надто багато таємниць.

У Роми ледь не потекли з очей сльози.

— Пробач.

Тереза здивовано глянула на дівчину. За що вона просить пробачення? Щойно врятувала і щось таке теревенить…

— Те, що я розповім, відбулося понад двадцять років тому. — Відчуваючи безкрайнє здивування Терези, Рома відвела погляд убік. — Буду говорити основне, не вдаючись у дрібниці, бо це тебе ще більше заплутає, але, — вона трохи перевела подих, а потім її голос нараз став зовсім спокійним, — головні герої — це твоя мати Марта, її подруга Алєся, яка була родичкою Діни, та ще троє друзів Діни.