Сакрал - Хомин Iрина. Страница 37

Тереза тут же згадала недавно почуті новини про відкриття чергового притулку для бездомних кішок, тоді як у країні на кожному кроці трапляються бездомні люди, бомжі, а ще скільки на межі через безробіття?

— Усе ж у нашому досконалому світі щось не так, — задумливо мовила дівчина.

Чому б це?

Дивлячись у вікно, вкрите коротенькою призбираною фіранкою, Тереза вирішувала, як діяти далі. В неї своє життя, нарешті їй усміхнулося справжнє жіноче щастя, і залишається лише перевезти речі до її нової оселі. Хотіла зробити це разом з Борисом, але, схоже, він має недобру звичку зникати. А може, хоче, щоб на нього завжди чекали. Жаль, досі не взяла номер мобілки. Навіть соромно комусь сказати.

Нічого.

Сидіти вдома і дивитися телевізор Тереза не збиралася, вирішила заїхати до батька, а потім до себе. Поки збере речі, Борис повинен повернутися.

Дві невеличкі троянди, зовсім ще пуп'янки, висковзнули з протягнутої руки і впали на холодну надмогильну плиту. Не міг сказати, чому не поклав, як завжди, а просто… кинув.

Її улюблені квіти.

Росою з пелюстків спадала вода на камінь — холодний темний надгробок. І в тій росі відбилося сонце, крихітне і непомітне, зовсім беззахисне, мов самі темно-червоні квіти. Простягнув був руку, аби поправити їх, але передумав. Нехай лежать так, розкидані.

Тут завжди було безлюдно, інколи здавалося, що й на цвинтар неподалік не навідуються люди. Збудували близьким малесенькі кам'яні домівки і відреклися. І тільки вітер щодня пролітає поміж травами і шепочеться з птахами та деревами.

— Привіт, кохана, — неголосно мовив Борис, притулившись спиною до плити: не міг дивитися на могилу, все одно що в очі. — Сьогодні чудовий день, правда? Я пам'ятаю, тобі подобалася така погода. Ти так любила в спеку купатися в озері. Я все пам'ятаю, кожну мить від дня знайомства з тобою. Завжди пам'ятатиму…

Знову обіцянки.

Не стримав клятви і знову щось обіцяє.

Як же важко сьогодні говорити! Ніколи так не було, завжди біг до неї від світу людей, щоб виговоритися. А тепер це так складно.

— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про Терезу? Дівчинку Марти… — осікся від лестивості власного голосу. — Звичайно, пам'ятаєш… Як же ще. Вона не апостол. — Сам не знав, кого намагається переконати. — Вона… — Вирвав жмут трави і нервово почав дрібнити його на шматки. — Вона хороша мила дівчина, майбутнє мистецтва, таких берегти треба, вона ніколи нікому не заподіє зла! До цієї справи Тереза навіть менше причетна, аніж ти. Вона ніколи не читала тієї чудо-літератури, що прирекла тебе на смерть, вона заслуговує на життя! — Черв'ячок, ймення якого сумління, дер душу зсередини, вимагаючи позбавитися відчуття провини, і Борис обрав далеко не найкращий спосіб. — Це ти все почала. Твоя непосидючість привела до ритуалу. Що саме ти хотіла довести?! Ти прирекла стількох людей на мученицьку смерть! — Тон став раптом грубим і жорстоким, майже з ненавистю. — Мовчиш? Ти завжди відмовчуєшся, коли до тебе говорять, ти не хочеш відповідати за свої помилки! Ти вбивця, Діно!

Він не міг бачити, як з граніту з-поміж написів імені виділилась малесенька краплина, схожа на ті, що падали з троянд. Стекла, залишаючи за собою нерівний прозорий слід, схожий на сльозу на щоці. І навіть вітер, що гуляв полем, не міг висушити її.

— Ти позбавила її шансів на щасливе життя. Твоя допитливість, будь вона проклята!

Дівчинка років десяти з білявим, мов ромашки, волоссям, заплетеним чорною стрічкою, ненадовго відійшла від матері, що прибирала свіжу могилу. Вона вперше була на кладовищі, але поведінка дядька, що знаходився метрів за сто, видалась, м'яко кажучи, нестандартною, її дитячий розум ніяк не міг усвідомити, чому такий дорослий дядечко сидить на землі. Не могла також зрозуміти, чому він раптом обернувся лицем до плити, став навколішки і почав битися головою об граніт.

— Мамо, мамо, там божевільний!

Та Борис не міг того чути.

Лише завивання вітру, що ні з того ні з сього подужчав, аж занадто. Вгорі ні хмаринки, зате по землі його сила лягала хвилями, звідусіль стікаючись до могили Діни. Листя, обірване з дерев, поодинці падало на плити і лягало поруч з розкиданими трояндами. Борис не помічав нічого.

— Я кохаю її… — Шепіт переростав у крик. — Розумієш, кохаю! Не думав, що вдруге зможу! Взагалі не думав, що здатний ще когось любити!.. — Обійняв плиту і притулився до неї лицем, ніби міг таким чином зігріти. — Я не знаю, як так сталося, де саме симпатія переросла у щось більше, але… Тебе я також люблю, кохана моя, ти завжди будеш у моїм серці. — Палкий цілунок граніту мав стати найкращим доказом. — Пробач мені, Діно. Пробач за кохання до вас обох. Це різні почуття, і моє серце розділилося надвоє. Пробач мене за кохання до неї!

А далі вже й сам не розумів, що говорить, — обривки фраз, слів, змішаних з поцілунками, якими вкривав плиту, обпікав теплом власних губ холодний неживий граніт. Мука скорчила його тіло, якби заплакав, було б легше…

Він не звик плакати.

Гранітні плити теж не плачуть, але краплі виринали то тут, то десь-інде і стікали додолу, зникаючи по дорозі в безвісті…

У той час, коли Борис мчав по шосе на потужному «Ніссані» додому, Тереза сиділа на м'якому кріслі в будинку батька. Поза «знак питання» і руки, що охопили голову, робили очевидним стан дівчини.

— Як він помер? — не відриваючи погляду від підлоги, в соте допитувалася Тереза в жінки, що працювала тут одночасно і прибиральницею, і куховаркою.

їй уже не відповідали, втомилися переказувати одне й те саме протягом години.

А в Терези перед очима стояло ніби виліплене батькове обличчя в коридорі, освітленому факелами. Але то ж був сон!

Прийшли зранку, а він мертвий, зупинилося серце — все, що пояснили їй люди, і тепер співчували, а може й осуджували, адже донечка загуляла так, що й на похорон не потрапила.

Хтось приніс чаю, аби заспокоїти дівчину. Вона випросталася, і, мабуть, у когось застигло на обличчі презирство. Вона не плакала. Виглядала втомленою, але очі залишилися сухими. Подякувала за чай, та напою не торкнулася.

— Все так неждано, — похитала головою.

— Хто ж знав? — зажурилася куховарка. — Що ж тепер зі мною буде? Валентин, ваш наречений, дозволив мені поки що залишатися в будинку.

Тереза з-під лоба глянула на жінку. Валентин. Він, виявляється, часу дарма не гаяв, бач відрекомендувався. На господаря мітить, ще кілька тижнів тому весілля було вилами по воді писане, а тепер й поготів.

Але, як повноправна господиня, заявила:

— Так, ви можете залишатися тут, за будинком треба доглядати.

— А ви не переселитися сюди?

— Ні.

— Будинок краще, ніж квартира.

— У мене є власний і нічим не гірший, повірте.

Людей уже нічого не дивувало, але того, хто увійшов у двері і почув останню фразу, інформація явно зацікавила.

— Ну-ну, і де ж ти збираєшся жити?

Валентинів сарказм не піддавався логіці. Спопеляючим поглядом він глянув на наречену, від чого вона аж встала з крісла.

— Дякую, — ввічливо мовив молодику, що приніс чай і виконував при батькові невідому функцію.

А може, й не при батькові. Хтозна, раніше Тереза його не бачила. Та відразу ж зрозуміла, за що дякують: Валентину зателефонували і повідомили про її перебування тут. Заклали, зрадили, а вона ще не встигла отямитися після попереднього удару. Наскільки все цинічно.

Вона планувала поговорити з колишнім нареченим, але трішки пізніше, хотіла підготуватися до розмови.

Як за наказом, їх залишили вдвох.

Тереза за мить встигла подолати власну розгубленість і тепер готова була відбити напад. Чи, може, почати самій?

Валентин теж не змусив себе довго чекати, роззирнувся по італійських меблях, заставлених книжками, кинув оком на стіл і врешті-решт, спершись на підвіконник, спокійнісінько спитав:

— Збираєшся жити з Борисом Сокольським?

У голосі вчувалося більше співчуття, ніж зневаги. Якби зараз пролунав грім, Терезу це вразило б менше.