Трохи пітьми - Дереш Любко. Страница 59

Я хочу зрозуміти, що сталося зі світом, чому все завмерло, і роблю рух, націлююся глянути через плече, собі за спину. Я згадую презирливі, повні хизування слова, кинуті в обличчя Алікові: легше збожеволіти, ніж заглянути в очі дійсності.

І от вона.

Вертикальна Дійсність колишеться прямо за моїм плечем, неначе морська хвиля, в якій замість води – скраплена шизофренія. Я опинився у місці, де зв'язано в єдиний вузол наші душі – моя, Алікова, Жаннина, Лорнина й душа Віки/Віри, і навіть душа Германа, котрий зараз десь між ялиць і сосен тягнеться вичитати вердикт світу – всі вони сплетені в одне. І я розумію кожну з них. Ось Лорна, така маленька і самотня в цьому світі, але така щедра. Ось Жанна, велична і прекрасна у своєму божевіллі. Ось Віра, чиє ім'я на санскриті означає «доблесть», – безстрашна і благоговійна. Ось Алік, душа його прозора й дзвінка.

Звук на плівці знов оживає. Реверберації Вертикальної Дійсності втрачають металічний брязкіт і стихають, гублячись у шумі сосен.

Я скидаю окуляри й ошелешено виявляю, що без них світ просто накриває мене своїм безумством кольорів, своєю чіткістю, фактурністю. Мої очі бачать опукло, мов крізь невидиму кришталеву лінзу. Я роздивляюся на Аліків рот. Тепер він справді, як у блазня, – залитий кров'ю. Алік лежить на землі, не маючи сили поворухнутися. Він насилу повертає до мене голову. Його рот ворушиться. Коліна мої підкошуються, земля набігає ззаду, і я боляче (але приглушено) приймаю удар цілим тілом. Голова лунко б'ється й відскакує від землі, я відсторонено думаю, що, напевне, у мене тепер струс мозку, але це – зовсім, зовсім не має значення… Ми з Аліком лежимо зовсім поруч. У мене вже не стане сил підвестися. Дивлюся просто в біле, затягнуте хмарами небо. Аж ось наді мною нависають обличчя наших дівчат. Вони спокійні й печальні, мов ангели. Вони лягають біля нас, пригортаючи нас до себе. Я знаходжу в собі останні сили, щоби відірвати погляд від білого, може, навіть трохи сірого, але дуже тихого, дуже тихого неба. Повертаю голову й бачу лице Аліка. Воно розбите, страшне і мало схоже на обличчя того Аліка, якого я знав кілька хвилин тому. Але я бачу його рот, він щось шепоче. Шепоче для мене.

Алік дивиться мені в очі, і в його погляді – радість. Нарешті я можу розібрати його шепіт:

– Світ прекрасний, Йостеку… Світ великий і прекрасний…

Немає більше сил. Голова сама відвертається, і мій погляд знову рине в небо. Але цей шепіт: «Світ прекрасний і великий, Йостеку, світ великий і прекрасний…» – цей шепіт залишається зі мною…

V.: Ти зараз бачиш мене?

?.: Так, світ знову стає ближчим… реальнішим, чи як. У мене враження, ніби я прожив півжиття…

V.: У мене приблизно таке ж… А як зараз самопочуття?

?.: Я знову почуваюся собою. Немає більше нікого з персонажів, усі камені вільні. І ще… Таке враження, ніби вся пітьма залишилася позаду. Приблизно так… Мені подобається ця фраза: «ніби вся пітьма залишилася позаду»… Де тут на диктофоні «стоп»?