Бікіні - Паттерсон Джеймс. Страница 45

— Ти лишень попробуй, — сказала Аманда, простягаючи мені ложку з кремом-брюле.

— Чесне слово, Амандо, — сказав я зі щирим відчаєм у голосі. — Тобі не слід тут бути. Не знаю, що ще тобі сказати.

— А ти просто скажи, що кохаєш мене, Бенджі. Я ж буду матір'ю твоєї дитини.

Розділ 102

Я витріщився на Аманду — тридцятичотирирічну жінку, що виглядала на двадцять п'ять, у лазуровій жакетці з гофрованими манжетами та комірцем, і з посмішкою, точнісінько як у Мони Лізи. Вона була на диво гарною, особливо зараз, у цю мить.

— Будь ласка, скажи, що ти радий, — попросила Аманда.

Я взяв ложку в неї з руки й поклав на її тарілку. Підвівшись, обхопив її обличчя долонями й поцілував. А потім знову поцілував.

— Ти — найшаленіша дівчина, яку я тільки знав. Просто потрясаюча. Як там французькою — trèsétonnante.

— Ти теж не абихто, — сказала Менді, сяючи від щастя.

— Як же ж я тебе люблю!

— Moi aussi. І я теж. Я кохаю кожну часточку тебе. А ти, Бенджі? Ти щасливий?

Я повернувся до офіціантки й сказав:

— У нас із цією красунею буде дитина.

— Первісток?

— Так. І я кохаю цю жінку так сильно, я такий радий, що в нас буде дитина, що готовий злетіти до Місяця й кружляти навколо нього.

Офіціантка сліпуче посміхнулася, цьомкнула в щоку мене та Аманду, а потім зробила загальну заяву для відвідувачів у кафе, яку я спочатку не зовсім зрозумів. Та коли офіціантка стала робити махальні рухи руками й гості за сусіднім столиком розсміялися, до мене дійшло. Інші відвідувачі теж стали сміятися й плескати в долоні, вигукуючи поздоровлення та «браво!».

Посміхаючись незнайомим людям, я вклонився обожнюваній Аманді й відчув несподіваний приплив нестримної радості. Ще недавно я дякував Господу, що в нас немає дітей, а тепер світився від радості, що та скляна піраміда Йо Мінь Пея в Луврі.

Я сам не вірив своєму щастю.

Менді народить нам дитя!

Розділ 103

Та не встигло щодалі сильніше кохання до Менді запустити моє серце на Місяць, як мою радість затьмарив іще сильніший страх за її безпеку.

Поки ми йшли з Амандою до нашого маленького готелю, я пояснив їй, чому їй слід покинути Париж наступного ж ранку.

— Поки ініціатива на боці Анрі, нам постійно загрожуватиме небезпека. Я мушу стати розумнішим за нього, а це не так просто, Менді. Наша єдина надія в тім, що я зможу випередити його. Будь ласка, довірся мені в цьому й не заперечуй.

Я розповів Аманді, що Анрі описав мені, як вони з Джиною гуляли Вандомською площею.

— Це все одно, що шукати голку в декількох копицях сіна, але внутрішній голос підказує мені, що він десь тут, — пояснив я.

— Навіть якщо це так, то що ж ти тоді робитимеш, Бенджі? Ти й справді хочеш убити його?

— А ти маєш кращу ідею?

— Та десь близько сотні, не менше.

Коли ми піднялися сходами до нашого номера, я сказав Аманді, щоб вона трималася позаду, а сам витягнув револьвер і відчинив двері. Я перевірив усі шафи та ванну, повідхиляв усі штори й визирнув у провулок — мені ввижалися потвори, що вистрибують звідусіль.

Пересвідчившись, що кімната безпечна, я сказав:

— Повернуся через годину. Щонайбільше — за дві. Сиди й нікуди не рипайся, гаразд? Дивися телеящик. Дай слово, що не вийдеш із номера.

— Облиш, Бенджі. Краще тоді виклич поліцію.

— Люба, скільки можна повторювати. Вони нас не захистять. Нас не можна захистити. Від Анрі — не можна. А тепер пообіцяй мені.

Менді неохоче підняла руку з трьома стиснутими пальцями — мовляв, присягаюся. А потім замкнула за мною двері.

Я встиг зробити деякі приготування. У Парижі була лише якась жменька першокласних готелів. Анрі міг зупинитися в «Жорж V» або «Плаза Атене». Але я зробив ставку на інший.

До готелю «Рітц» на Вандомській площі було зовсім недалеко. Кільканадцять хвилин пішки.

Розділ 104

Анрі вперся кулаками в заднє сидіння таксі «мерседес», яким він їхав з аеропорту Орлі до Ру де Ріволі, і звідти — до Вандомської площі. Він був голодний і злий, а тут, як навмисне, потік машин повз, як черепаха, повільно вибираючись із мосту Пон Рояль на Ру де Пірамід.

Поки таксі стояло на світлофорі, Анрі, скрушно похитуючи головою, міркував про помилку, яку він зробив. Це ж просто аматорський промах: приїхати сьогодні вранці до Амстердама й не знати, що Ван дер Хойфеля в той момент не буде в місті! І замість негайно вшитися, Анрі прийняв на ходу непродумане рішення.

Він знав, що Ван дер Хойфель наймає секретарку. Одного разу він бачив її і знав, що наприкінці робочого дня вона замикатиме офіс Ван дер Хойфеля.

Тому Анрі став стежити, чекаючи, коли Міке Гельслоот, гарненька мініатюрна дівчина в шнурованих черевичках, стане рівно о п'ятій замикати великі парадні двері контори Ван дер Хойфеля. А потім він пішов слідком за нею крізь порізаний водними каналами район. Стояла напружена тиша, яку порушували тільки церковні дзвони та крики чайок.

Анрі тихо крався за якихось кілька ярдів позаду Міке. Перетнувши канал, дівчина звернула у звивисту вуличку. У цей момент Анрі вигукнув:

— Перепрошую, можна вас на хвилинку? — Міке різко обернулася й поглянула на нього.

Він вибачився і, пішовши крок у крок поруч із нею, пояснив, що бачив, як вона вийшла з офісу Ван дер Хойфеля й цілі два квартали намагався наздогнати її.

— Я працюю над секретним проектом для пана Ван дер Хойфеля, — пояснив Анрі. — Та ви ж мусите пам'ятати мене, Міке. Я — мсьє Бенуа. Одного разу ми з вами бачилися в офісі.

— Можливо, — мовила дівчина із сумнівом у голосі. — Але нічим не можу вам допомогти. Пан Ван дер Хойфель приїде лише завтра.

Анрі сказав, що загубив номер стільникового телефону пана Ван дер Хойфеля й був би дуже вдячний, якби йому пояснили, чому той переплутав дату їхньої зустрічі. Й Анрі продовжив у такому ж дусі, аж поки Міке не зупинилася перед парадними дверима своєї квартири.

Він задумливо поглянув на неї. Дівчина витягнула ключ, і на її обличчі відбилося легке роздратування, але через чемність та бажання допомогти своєму босу вона впустила Анрі до своєї квартири, щоб він подзвонив від неї Ван дер Хойфелю.

Анрі подякував за сприяння, всівся в м'яке крісло у двокімнатній квартирі Міке, розташованій під сходами, і став вичікувати слушної нагоди вбити її.

Поки дівчина промивала два келихи, Анрі окинув поглядом спадисті книжкові полиці, журнали мод та дзеркало над каміном, майже повністю вкрите фотографіями симпатичного кавалера Міке.

Згодом, зрозумівши, що він збирається робити, вона стала голосити:

— Ні, ні, ні! — благала вона. — Будь ласка, не треба! — Вона ж не зробила йому нічого поганого, вона ніколи нікому не скаже, слово честі, ані слова.

— Вибач. Ідеться не про тебе, Міке, — відказав Анрі. — А про твого боса, пана Ван дер Хойфеля. Він — дуже зла й лиха людина.

— Тоді при чім тут я? — спитала вона.

— При тім, що сьогодні — щасливий день для Яна. Бо він не приїхав до міста.

Анрі зв'язав їй руки за спиною одним із її ж шнурків і став розстібати свій пасок.

— Ні, тільки не це, — благально мовила Міке. — Я ж збираюся заміж виходити.

Та Анрі не став її ґвалтувати. Після сексу з Джиною він не мав на неї настрою. Тому він сказав Міке, щоб та думала про щось приємне. Важливо, щоб останні миті свого життя людина мала приємні думки.

Він накинув другий шнурок їй на шию і став затягувати його, упершись коліном у вигин талії. І затягував доти, поки Міке не припинила дихати. Провощений шнурок був міцний, як металевий дріт, і він прорізався крізь її тонку шию. І дівчина, вмираючи, стекла кров'ю.

Опісля Анрі примостив тіло гарненької Міке під ковдру й поплескав по щоці.

І подумав, що був такий злий із того, що не застав Яна, що навіть забув зняти убивство на відео.

Утім — Ян зрозуміє сенс цього повідомлення.