Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 25
— Ні,— здався Канае. Він не мав охоти входити в суперечку; досить того, що зумів виказати своє зацікавлення художницею.
Якийсь час Мотоко курила мовчки, а потім коротко призналася:
— Я теж не знаю, чому.— Канае засміявся, а вона вслід за ним.— Як би це вам пояснити?.. З численних моїх спогадів відстоялося тільки дещо,— все інше пішло в забуття, — воно скупчилося в підсвідомості і проситься на полотно. От його я й малюю.
— Так у тому й полягає сила уяви,— заводив своєї Канае.— Вона народжується з сукупності підсвідомо закарбованих фактів. Навіть коли митець пише з натури, побачене раніше напливає на реальні об'єкти й цим йому допомагає. Тож і тоді, коли ви малювали ту картину, в вашій пам'яті виринали забуті острови. Якраз таку властивість і називають художнім покликанням.
— Можливо.
— Саме це і є свідченням вашого обдаровання.
— Ну що ви! Правда, змалку я бачила чимало островів.
— Звідки ви родом?
— Народилась на узбережжі недалеко від Хіросіми, а виросла в самому місті.
— Тож напевно бачили не один острів Внутрішнього Японського моря. Але на вашій картині той острів чомусь один-однісінький.
Мотоко нічого не відповіла, лише старанно душила недопалок. Здавалось, вона над чимось думає, хоче щось сказати, але вагається. Тільки-но Канае вирішив, що треба їй допомогти, як вона підвела голову і запитала:
— То ви казали про обкладинку до книжки „Шлях до миру”?
— Так. До публіцистичної книжки Сінсаку Йосіди, написаної спеціально для нашого видавництва.
— Вона що, приурочена до річниці воєнної поразки?
Мотоко вжила не загальноприйнятий термін „кінець війни”, а „воєнна поразка”. Це свідчило про певну ідейну позицію. „Ну, тоді ще є надія” ,— подумав Канае.
— І це взято до уваги,— зізнався Канае.
— А встигнете ви до річниці атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі?
— Було б добре, якби Йосіда-сан швидко написав. Зараз середина квітня, отже, залишилося якихось три місяці.
— Коли заходить мова про мир, то відразу згадується вибух атомної бомби.
— Я не думаю, що Йосіда-сан зачепить і це питання, хоча воно, звісно, дуже важливе.
— А чому ви до мене звертаєтеся?
Канае не зрозумів її, а тому у відповідь спитав:
— Що ви маєте на увазі?
Художниця дивилася йому просто в очі, на її споважнілому обличчі не було й сліду від недавньої усмішки.
— Тому, що в розмові про мир у сучасній Японії не можна обійти мовчанкою атомне бомбардування?
До Канае все ще не доходив зміст її запитання.
— Це я запропонував удатися до вас. І головного редактора перетяг на свій бік. Мовляв, мене глибоко вразили на виставці ваші картини і було б добре замовити обкладинку вам. Що ви на це скажете?
Мотоко легко зітхнула і, не спускаючи з гостя очей, спитала:
— Сома-сан, ви не дізнавалися про моє минуле?
— Ні. А що таке? Хіба вас судили?
Канае засміявся. Мотоко насупила брови, але в її очах уже зник холод.
— Що ви? Не судили. Отже, ви нічого про мене не знаєте?
— Нічогісінько. А хіба не досить того, що я бачив три ваші картини?
Мотоко кивнула головою і ще раз зітхнула.
— А я подумала: ви знаєте, що я постраждала від атомної бомби і тому звернулися до мене з такою пропозицією.
— Атомної бомби?..
Приголомшений Канае ще раз глянув на художницю: на її гарному, з правильними рисами обличчі, обрамленому пасмами чорного волосся, не було видно рубців.
— Так, я в той час була в Хіросімі.
— Невже? А я й не підозрював.
Канае не знав, як її розрадити. „Напевно, вона будь-що хотіла приховати це, наче ганебну таємницю. Мабуть, вважала, що я все знаю, і тому остерігалася мене”.
— Вибачте.
— От дивна людина! Та за що?
— Якось так з язика зірвалося.
Гість розгубився і, щоб вийти із скрутного становища, закурив. Мотоко взяла зі столу палітру й пензель.
— Я ще трохи попрацюю. Гадаю, скоро прийде Ая-тян.
Поки Канае курив, Мотоко повернулася до мольберта. Йому здалося, ніби всю її огорнула атмосфера неприступності й самоти, а між ним і Мотоко виросла невидима скляна перегородка. І відразу стало йому незручно сидіти на стільці, ба навіть перебувати в цій кімнаті. Але ж справу з обкладинкою ще не було вирішено, і розходитись на цьому не годилося. „Хоч би Аяко-сан швидше повернулася!” — думав він, підійшовши до вікна й поглядаючи на надвечірній краєвид.
— Он там лежать платівки. Можете поставити,— озвалася ззаду Мотоко. У її голосі знову вчувалася приязнь.
— А не заважатиму?
— Нітрохи. Я завжди працюю при музиці.
Канае й сьогодні раз по раз поглядав на знайомий програвач у кутку кімнати, поряд з яким стояло ребром зо два десятки платівок. Забувши про все на світі, він заходився читати наклейки. Майже все — інструментальна музика Баха, Моцарта і Бетховена. Серед платівок тільки одна була довгограюча, але й від простих у нього аж очі розбігалися, — так хотілося послухати. Він мало не охав. Та поки вибирав, одчинились двері і пролунав дзвінкий голос:
— А ось і я! Вибачте, що спізнилася.
Канае обернувся — в кімнату заходила Аяко Аймі з великим пакунком.
— Добрий день, Сома-сан! Нісімото-сан сказала внизу, що ви завітали.
— Наш гість засмутився, коли побачив, що Ая-тян нема,— промовила офіційним тоном Мотоко, і Аяко зразу почервоніла. „Так спішила, що аж змарніла” ,— збрехала вона не дуже переконливо.
— Моегі-сан прийняла мене холодно, і я мало не пішов додому,— виправдовувався Канае.
— Чим це я вам не догодила?
— Мотоко-сан, невже ви не пригостили гостя чаєм? — запитала Аяко.
— Ви ж не погодилися на мою пропозицію, хіба не так? — відповів Канае.
— Ви про обкладинку? А невже вам горить?
— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.
— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?
— А дасте тоді послухати ваші платівки?
Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.
— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.
Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті
— Може, допомогти? — запитав Канае.
— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.
— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.
— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.
Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.
— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.
— Та…
— Що, полінувалися прибрати?
— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.
— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.
— Про це?
— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.
Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.
— Мотоко-сан, ідіть сюди.
Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Спочатку рядки літер на папері ні про що не говорили. Та це тривало лише одну мить. Канае почав читати:
„Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено до нашої…”
В очах Канае потемніло, йому здалося, ніби літери зароїлися, як мушва. Вони люто кусали його в самий мозок, але він читав далі: