Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна. Страница 20
— Привіт, Capo! — привітався він, радо усміхаючись.
— Привіт, Ентоні! Давно не бачилися. — Сара обійняла його, представила Бредові. Потім спитала: — Як мама?
— Гаразд, дякую. Пам’ять не кращає, а от з фізичним здоров’ям проблем немає. І на тому спасибі.
— Ти так і викладаєш греблю в клубі?
— Я, власне, щойно звідти. — Ентоні широко усміхнувся.
— Ма-мо! Та-ту! — покликав із машини Ділан.
Сара закотила очі, пояснила зі сміхом:
— Останнє попередження. Нам час їхати.
Подружжя всілося в машину, та останньої миті Сара висунула голову у вікно.
— Зателефонуй мені сьогодні, добре, Абі? Треба поговорити.
Я помахала рукою, і ми залишились з Ентоні сам на сам перед будинком.
14
ОЛІВІЯ
Червень
Я кидала на маму сердиті погляди через усю вітальню й жувала пасмо волосся. Останнім часом наші стосунки дуже змінилися. Вона, певно, навіть не помічала, але я все розуміла. Я не довіряла їй. І дуже сердилася.
— Чому я маю весь день сидіти за книжками? Сьогодні ж субота! — не витримала я.
Мене вже бісило, що вона постійно заглядає мені через плече, ніби хоче переконатися, що я не скотилася на четвірки.
Таке враження, що в неї все моє життя розписане на роки вперед. Нині треба вступити до універу, потім повернутися в Портедж-Пойнт, знайти роботу, вийти заміж, народити дітей. Але ж часом хочеться й для себе пожити. Може, я вирушила б у подорож до Європи, з рюкзаком за плечима, або поїхала навчатися за кордон, пожила б у якомусь гарному місці: Парижі чи, скажімо, Москві, Лондоні. Мені подобаються історія, політологія. Чому б не вступити на міжнародні відносини?
Та я знала, що цього не зроблю. Я й так переймалася через маму, не знала, як вона справлятиметься, доки я буду в коледжі, що вже казати про закордон. Мене б замучило сумління. Ні, я знала, що мені пощастило: он, Медісон іноді жартує, що, певно, має потрапити в реанімацію, щоб мама звернула на неї увагу. Це важко пояснити, але трапляється так, що любов дарує втіху й водночас душить.
Стиснувши губи, мама натирала кухонний гарнітур. Пахнуло засобом для миття вікон і хлоркою.
Я знала, що сваритися з нею — програшна тактика, вона стоятиме на своєму. Зазвичай дуже м’яка, вона бувала напрочуд упертою. Якщо передати куті меду, марно достоту не буде.
— Утім, яка різниця, — договорила я й раптом відчула, що дуже втомилася.
Цілий тиждень я крутилася як муха в окропі: треба було якось поєднувати Дерека й Медісон і ще встигати поплавати, бо з осені починалися змагання. Підготовка до іспитів, відповідно, відійшла на другий план, і результатом було «чотири» за вчорашній тест із хімії замість звичних «п’яти». Мама, звісно, розсердилася, ніби я це навмисне.
— Лів, якщо ти не зберешся, то не зможеш здобути гідну освіту, — не стрималася вона.
Я стиснула зуби. Я збиралася поговорити про Ґевіна Монтґомері, про Кендалл, та тепер мені взагалі не хотілося з нею розмовляти.
Чому я не можу сама розпоряджатися своїм життям, вирішувати своє майбутнє? Адже оцінки — це ще не все.
А коли почнуться змагання, стане ще гірше. Мама завжди старалася встигнути до басейну, до того ж постійно обговорювала з тренером мій прогрес і порядок підготовки, не дозволяла пропускати тренування. Я раптом усвідомила, що просто гаю час. Адже навряд чи з мене вийде професійна плавчиня.
— Живу, наче в тюрмі, — визвірилася я.
У мами кров ураз прилила до лиця.
— Це неправда! Я хочу для тебе тільки найкращого!
— А може, ти не знаєш, що для мене найкраще? Може, це мені вирішувати?
Вона глибоко вдихнула.
— Мене турбує твоє майбутнє, та й по всьому.
— Чому ти просто не даси мені трохи свободи? Не треба тримати мене під замком!
Мама кинула на мене довгий погляд. Блакитні очі дивилися серйозно.
— Я не знала, що ти так це сприймаєш. Ніхто тебе не тримає під замком...
— Тобі завжди треба знати, де я, — урвала її. — Вимагаєш, щоб я була вдома о дев’ятій. Що це за комендантська година?! А ще я повинна щодня телефонувати тобі о четвертій. Домашнє завдання ти також перевіряєш. Таке враження, що мені дванадцять!
— Я просто хочу знати, що в тебе все добре!
— Знаєш, мамо, твої перевірки мені не потрібні. Четвірка — це не кінець світу. І це не означає, що я нічого не роблю, розумієш? Це означає тільки те, що хімія мені дається гірше за історію.
Закінчивши протирати меблі, мама прополоскала ганчірку в умивальнику. Тиша запала між нами, напружена, наче гумова стрічка, що ось-ось порветься. Нарешті мама глибоко зітхнула.
— Добре, я більше не перевірятиму домашнє завдання. Але ти маєш бути відповідальною і добре вчитися. Ти ж знаєш, як важливо здобути гідну освіту. А сьогодні можеш повчитися до третьої і йти до Медісон. Це тебе влаштує?
Я шумно видихнула повітря, усім своїм виглядом показуючи, що про це думаю. Лайно. Лайнище.
Щоб заповнити чимось цю тишу, я ввімкнула телевізор і знову сіла за стіл. Розгорнула підручник з історії та старанно згорбилася, відчуваючи, як усередині вирує злість.
Мама набрала води з-під крана, відпила. Поставила склянку в посудомийку, сіла напроти мене за стіл.
— Вибач, я трохи перебільшила з книжками. — Вона торкнулася моєї руки самими кінчиками пальців, усміхнулась, але фальшивою, вимушеною усмішкою, як усміхалася чужим людям.
— Нічого, — похмуро озвалася я. — Може, поговоримо про права? І машину.
— Машину? А навіщо тобі машина?
— Мені скоро сімнадцять. Усі вже давно водять!
— Ну не перебільшуй, Олівіє.
— Просто мені хочеться трохи свободи, от і все.
На якусь мить мама завагалася. Потім похитала головою.
— Ні. Це небезпечно. Знаєш, скільки підлітків гине в автокатастрофах? Не можна, щоб це сталося з тобою.
— А ще люди гинуть у терактах, і нічого, ти ж мене відпускаєш за покупками!
— На щастя, тут такої проблеми нема.
— Та не в цьому річ! У всіх моїх друзів уже є машини!
— Тобі не потрібна машина. Ти всюди можеш ходити пішки. До Медісон узагалі шапкою докинути. Та й до Сариного будинку недалеко.
Тут мене осінило. Може, тітка розповість щось про мого батька? Адже мама жила в неї аж до мого народження, певно, вона щось знає.
— Добре, можна хоча б сходити кудись із Медісон? Не до неї в гості, а кудись в інше місце.
— Куди це? Надовго? З ким ви зібрались? Хто за кермом?
Питання самі сипалися з неї.
Я поморщилася, ледве стримуючись, щоб не гаркнути. Оце так прокол! Мама ж завжди має випитати всі подробиці, це відомо. Може, раніше я просто не звертала уваги.
— У розважальний центр у Лорелвуді, — швидко найшлася я.
— З ким?
— Із Медісон і Дереком.
Мамині брови поповзли вгору.
— А що, Дерек уже повернувся?
— Начебто, — знизала я плечима.
— А чому б нам не сходити кудись разом увечері? Можемо подивитися фільм. Або з’їздимо в Лорелвуд на ковзанку.
Я зробила максимально непроникне обличчя. Питання було непросте. Хай би як я любила маму, а провести з нею вечір суботи мені не хотілось. Але сказати цього не можна: це її образить.
— Ми ж збиралися кудись сходити на мій день народження? — спитала натомість.
— Так, звісно. Мені забронювати столик у «Пальяччі»?
У цей ресторан ми ходили завжди, на будь-яке свято.
— Може, цього разу відсвяткуємо деінде? — Я спіймала себе на тому, що говорю з явним роздратуванням у голосі. — Виберемося за місто? Поїхали до Сіетла!
Я й сама не знаю, навіщо це сказала. У Сіетлі мамі страшенно не подобалось, її бісили затори на дорогах, постійний натовп. Востаннє ми були там на прийомі в ортодонта, мені тоді було чотирнадцять. Доки лікар обстежував мій рот, вона весь час озиралася через плече й поглядала на годинник, а наступного дня записала мене до іншого спеціаліста, у Ліннвуді.
— Звісно, якщо ти хочеш...
Мама підійшла до мене, хотіла погладити по голові. Я відсахнулася, встала й пересіла на диван, пошукала пульт від телевізора. Вона прийшла слідом.