Українські народні казки - Автор неизвестен. Страница 8
А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку - та й поїв, що наварив. А тоді й каже:
- Оце ж,- каже,- вибачай, лисуню, що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю на гостину.
Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.
Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!
Та від того часу й не приятелює з журавлями.
ЛИСИЧКА, ТИКОВКА, СКРИПКА ТА КАПКАН
Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Лежить вона проти вітру та й гуде.
Аж біжить лисичка.
- Бач,- каже,- реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю!
Ухватила її за мотузочку, почепила на шию і подалась до річки. Стала тиковку топити, а та набирається води та булькотить.
- Іч,- каже,- ще і проситься! І не просись, бо не пущу!
От як тиковка вже набралась води та й лисичку тягне у воду.
- Бач, яка,- каже.- То просилась, а це шуткує. Пусти-бо!
Насилу вона вирвалась.
От біжить, аж лежить на дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку.
- Бач,- каже лисичка,- ангельський голосочок, так чортова думка.
Та й обмина її.
Біжить далі; аж чоловік капкани розставив.
- Бач,- каже,- які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна.
Тільки сіла, а капкан її за хвіст.
- Бач, яке,- каже,- ще й держе!
Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.
- Дивись, ще, може, і бить буде!
А той чоловік узяв її та й забрав.
ЯК ЗАЄЦЬ ОШУКАВ ВЕДМЕДЯ
Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибає.
Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов на всіх. Адже так і року не мине, а в цілому лісі душі живої не лишиться, коли бурмило буде так господарювати.
Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».
Вислухав ведмідь тієї мови та й каже:
- Добре! Але пам’ятайте собі: як мене хоч одного дня одурите, то я вас усіх пороздираю!
Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя...
Одного дня випав жеребок на зайця.
Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.
Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.
Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.
Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з'явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.
І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.
Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.
Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.
- Що ж це? - ревів ведмідь,- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому в живого? І одного хвоста не лишу!..
Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.
Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.
В такому настрою застав його заєць.
- Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря,- кричав на нього ведмідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..
Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:
- Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.
- Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? - запитав ведмідь.
- Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив заєць.- Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам'яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» - кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан,- кричить,- і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся і що тобі далі робити.
Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі.
- Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! - ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!
- Вельможний пане,- мовив заєць.- Це дуже могучий пан, страшний такий.
- Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!
- Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.
- Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.
Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:
- Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.
- Де він? Де він? - кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.
- Ходи сюди і заглянь ось тут! - мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.
Став ведмідь над цямриною, глянув униз - аж там справді ведмідь.
- Бачиш свого ворога,- мовив заєць,- як заглядає із свого укріплення?
- Я не я буду, коли його звідти не дістану! - мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!
А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!
- Та так? - скрикнув ведмідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!
Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.
А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.
Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.