Лазарит - Вилар Симона. Страница 145

Так він і відповів Сабірові, а потім насунув на лице каптур і відділився від своїх супутників, аби придивитися до митників та вартових, що сходять на судна біля причалів.

Ейрік гукнув капітанові:

– Скажи, шановний, коли відчалюємо? Чи варто чекати, поки сонце почне сильно припікати?

Капітан був зайнятий. Роздратовано поглянувши на рудого лицаря, він пояснив: судна почнуть виходити в море лише після перевірки. Слава Пресвятій Діві, їм не доведеться чекати відплиття графа Неверського – інакше не уникнути вчорашньої штурханини та безладу. Але без перевірки ніхто не наважиться віддати швартові, до того ж тамплієри шукають якогось втікача, тому доведеться чекати дозволу самого маршала де Шампера.

Венеціанець пішов, не звернувши уваги, як чітко проступили веснянки на обличчі рудого лицаря. Ейрік сполотнів.

– Малий, це ще нічого не означає, – мовив він, спираючись на фальшборт. – Я зрозумів, що вони шукають трьох утікачів-сарацинів, а не тебе. До того ж готовий заприсягтися: красуня Джоанна не видасть тебе братові, хай він буде хоч тричі маршал і весь у хрестах від маківки до п’ят.

– На ньому лише один хрест, – відгукнувся Сабір, киваючи в бік набережної.

Червоний хрест на білій коті поверх обладунків… Маршал ордену Храму нерухомо, мов статуя, височів на коні. Навколо нього скупчилися сервієнти, [164] а він із непорушним обличчям роздавав їм якісь вказівки. Вислухавши, ті відразу розходилися – кожен гурт вирушав до одного з кораблів. Їхні чорні з червоними хрестами туніки маячіли повсюди – біля причалів, на кораблях, поруч із тими, хто лише збирався зійти на судно. Діяли сервієнти ґрунтовно: хто спав, тих будили, зазирали в обличчя, переглядали папери, ставили запитання. Когось уже вели на берег під вартою.

Лице Мартіна напружилося, у грудях похололо. Він спробував переконати себе, що це звичайна перевірка, не більше. Але ж він і раніше спостерігав у порту за відплиттям військових та купецьких суден та ніколи досі не бачив нічого подібного. Може, й справді все це через утікачів-сарацинів? І водночас він дедалі чіткіше розумів: залишатися на кораблі йому смертельно ризиковано.

Поруч тихо і злостиво згадав нечистого Сабір.

– Друже, поглянь лише! – сарацин указав на корабель, що стояв неподалік.

Коли Мартін збагнув, що саме має на увазі Сабір, в очах йому потьмарилося: від страху, розчарування, нестерпного напруження.

На палубі сусідньої галери сервієнти примушували роздягнутися французького лицаря. Той був високим, світловолосим та худорлявим. Лицар обурювався, відштовхував орденських слуг, і, урешті-решт, його схопили й, незважаючи на обурені протести супутників, потягнули сходнями, а потім – простісінько до де Шампера. І там із нього таки здерли одяг.

– Мартіне, тобі краще зникнути, – незворушно промовив Сабір.

– Це ще нічого не означає! – спалахнув Ейрік. – Он, поглянь: вони відпустили того хлопця, а маршал навіть вклонився із сідла, вибачається.

– Мартіна вони не відпустять, – так само спокійно заперечив Сабір.

Тепер він упритул дивився на друга.

– Послухай, я розумію, як тобі хочеться поїхати звідси і все забути. Але цей де Шампер… Він гірший за Ібліса! Не варто ризикувати… – Сабір спересердя сплюнув у воду. – Твоя англійка видала тебе братові-храмнику. Невже не ясно?

На душі в Мартіна зробилося тоскно. Він їй довіряв…

До них підійшла пані Сара, яка зрозуміла, що на березі коїться щось недобре.

– Дорогі мої, нам щось загрожує?

Мартін глянув на неї. Обличчя приховує темне покривало, чорні очі схвильовано блищать. Якщо його впізнають і схоплять, то і їй, і її дітям буде несолодко.

– Моя пані, усе буде добре. Але я… Мені доведеться зникнути.

Вона зойкнула і вчепилася йому в зап’ясток.

– Що ж ми робитимемо без тебе, хлопчику мій?

Утрутився Сабір:

– Пані, все буде добре. Ми з Ейріком подбаємо про вас і про дітей. Ви будете в безпеці.

– А Мартін? – вона досі стискала руку посланця Ашера бен Соломона.

Сабір відтіснив єврейку.

– Тікай, друже, поки ще є час. Якщо ти зникнеш… Юна Нехама досить доросла на вигляд, щоб видати її за одну із шістьох, згаданих у подорожній. А печатка ордену Храму стоїть не лише на нашому пергаменті, а й на всіх інших. Ейрік, якщо запитають, скаже, що зброєносець лише супроводжував його, а сам вирішив залишитися у Святій землі. Покладися на мене – я впораюся, Аллах свідок! Жодна волосина не впаде з голів цих жінок та дітей, поки я живий.

Мартін глянув на причал. До трапу вже прямували митники. Прості моряки й пасажири їх не цікавили, тільки вантаж, тому митники відразу вирушили до капітана. Але сервіанти з хрестами ордену Храму вже закінчували перевіряти один із сусідніх кораблів. Будь-якої миті вони можуть з’явитися тут.

Він перехопив погляд пані Сари – її очі переповняли сльози. Поруч із нею хлипала Леа з немовлям на руках. Нехаба та Езра ще нічого не зрозуміли й, хихочучи, перешіптувалися між собою, умостившись на палубі.

– Пані, ви цілком можете довіритися Сабіру та Ейрікові. Вони захистять вас і допоможуть усім, поки мене не буде поруч.

Ейрік напучував:

– Постарайся відсидітися в де Лузіньяна, малий. Там тобі нічого не загрожує. А я, щойно все владнається, спробую повернутися.

– Та швидше ж, Мартіне! – звична витримка зрадила Сабірові, голос його зірвався. – Ми без тебе не пропадемо, а, якщо залишишся, усім нам загрожує смерть. Іди! Нехай буде з тобою милість Аллаха!

Опустивши голову, сховавши обличчя під каптуром, Мартін вирушив до сходнів. Один із митників поцікавився – куди це він? Зараз почнеться перевірка.

– Я до тих он коней, – Мартін махнув убік готових до завантаження на судно жеребців.

Його не затримали. Він зійшов на набережну і взяв під вуздечку одного з коней. Поруч умить з’явився чийсь зброєносець.

– Тобі чого, малий?

– Милуюся. Розкішна тварина, – Мартін поплескав жеребця по крупу, крадькома спостерігаючи за сервіантами, що вже наближалися. Разом із ними йшов лицар у білому плащі, пильно вдивляючись в обличчя пасажирів «Легкої кішки». Чи встиг він помітити, що один із них щойно зійшов на берег? Чи надав цьому значення?

Утішений компліментом, зброєносець узявся пояснювати: кінь і справді добрий, але багато хворів, мабуть, від цієї пекельної жари. От його й вирішили…

Раптом пролунали крики, здійнявся галас. Уже достатньо розвиднілося, щоб побачити, як з одного корабля у воду стрибнув якийсь чоловік і швидко поплив, віддаляючись у бік молу. Зчинилася метушня, зашарпалися охоронці. Тамплієр, що стояв біля сходнів «Легкої кішки» завмер, немов вагаючись, – перевіряти тут чи приєднатися до гонитви. Та все ж, поборовши вагання, піднявся на борт судна, тим паче, кілька легких човнів уже оточили втікача.

Сум’яття допомогло Мартінові: ховаючись за крупами коней, він відійшов на чималу відстань від причалу. Залишалося найнебезпечніше: прослизнути в арку портової брами повз Вільяма де Шампера. Але це виявилося не так уже й складно: маршал стежив, як витягують із води втікача, і навіть не глянув на городянина у світлому каптурі з надпліччям, що пройшов майже повз нього.

Проминувши арку, Мартін ледве подолав бажання негайно кинутися навтьоки. І справді, незле було б повернутися зараз у резиденцію короля Ґвідо, розкланятися з конетаблем, посмакувати із солдатського котла юшкою з баранини. Поруч із ними Мартін Фіц-Годфрі буде в безпеці, Ейрік правду казав.

Але просто так він піти не міг. Якщо його друзів і пані Сару схоплять… Тоді, цілком імовірно, доведеться їх рятувати – навіть ціною власного життя. Адже не на літню єврейку та її дітей, а саме на нього полює клятий храмник. У цьому немає жодних сумнівів, бо Джоанна його зрадила й заслуговує на ненависть та презирство.

Із купецьких кварталів найближче до порту був Венеціанський – найвелелюдніший та найбагатший. Тут жили за іншими законами, купці утримували власних вартових, в італійців були свої священики та крамарі. На цей маленький острівець Венеціанської республіки в багатолюдній Акрі не поширювалася влада могутніх орденів. Була тут і таверна, де продавали чудове вино.