Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина. Страница 64

В якийсь момент Бронко помітив, що Каминецький приглядається до нього з поблажливою усмішкою.

Ах, гратись ним? Бронко роздер писаний кров'ю і потом план повстання і кинув клаптики паперу в обличчя Каминецькому, наче рукавичку.

Так!

При тому сказав те, що думав у ту хвилину: є людці серед нас, які не поспішають робити революцію, бо їм і без неї живеться непогано.

Потім біг вулицею в ніч, як амок [91] стримуючи ридання. Боляче переживав провал справи, в яку вклав усю свою душу. Бронко в своїй уяві так детально змалював усе повстання, що вимріяне ніби стало дійсністю, але від цього ще більше ятрило його велике розчарування у своєму вчителеві.

Каминецький пішов услід за Бронком і знайшов його знесиленого у лузі над Прутом.

Просиділи вони на оцих кам'яних брилах майже до світанку. Бронко остаточно визнав слушність повчань старшого товариша, хоч біль від розчарування ще довго отруював йому життя.

— Я вже зрозумів, — сказав на світанні Бронко. — Все зрозумів, одного лише не розумію… Як все ж таки робити революцію?

— А ти виховуй у собі готовність. А то знаєш: вдома — лев, на війні — тхір. Розумно?

Та це було два з половиною роки тому. З того часу Бронко виріс у всіх відношеннях. Став здоровенним доробалом, а товариші не помічають цього й надалі годують його з рук політичною… манною кашкою!

Колись Борис Каминецький сам говорив, що тюрма — це найкраще випробування для підпільника. Бронко двічі сидів у поліцейських арештах, — а це куди страшніше за тюрму, — і в обох випадках не заплямував честі революційного підпільника. За першим разом на привітання так вдарили у вухо, що з тиждень нічого не чув і двоїлося йому в оці з того самого боку. За другим разом три доби провів у камері по кісточки у воді.

Якого ще випробування потрібно їм від нього?

Двадцять чотири роки прожив він на білому світі і з них майже три роки — підпільником-комсомольцем. А що він, Бронко Завадка, зробив за цей час такого, про що міг би з гордістю сказати самому собі: так, це діло моїх рук?

Розповсюдження листівок, друкування, а згодом і редагування їх, вербування нових членів у підпілля, влаштування конспіративних квартир, організація поступових гуртків серед гімназійної молоді, транспортування нелегальної літератури, активна співучасть в організації Першотравневих демонстрацій, виступи на зборах ремісничої молоді — все це так, все це правда, все це дуже потрібне, але все це не те, про що людина, умираючи, мала б право сказати: «Товариші, я відходжу від вас, але діла мої залишаються з вами».

І тут Бронкові по асоціації згадались, — власне кажучи, не згадались, бо він до того був пройнятий ними, що видавав їх у думках вже за свої, — слова Миколи Островського:

«Самое дорогое у человека — это жизнь. Она даётся ему один раз, и прожить её надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жёг позор за подленькое и мелочное прошлое и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире — борьбе за освобождение человечества».

Згадалася і обставина, яка передувала знайомству Бронка з творчістю цього автора. Було це вже після того, як він приніс додому свою першу славлену тижневу заробітну плату і як про милу несподіванку з такої небуденної нагоди дізнався, що Філіпчук пошив старого Завадку в дурні.

Правда, Бронко не був ніколи особливо близьким душею з батьком. Деспотична, замкнута натура старого унеможливлювала будь-які сердечні взаємини між ними. Бронко з самого дитинства горнувся більше до матері, хоч іноді й грубіянив їй. Особливо це позначалося у віці дозрівання. Проте сам факт, що Філіпчук посмів обманути батька, попросту зробити дурня з його батька, вивернув всю душу Бронкові навиворіт.

Вже тоді Бронко заприсягнув взяти реванш над шахраєм.

А яку комедію хотів Філіпчук втяти з тими Бронковими двадцятьма злотими на тиждень?

Хіба не скидалося на те, що, обдуривши батька, він хотів зробити дурня ще й з сина?

Було так, що через якийсь час після візиту батька Завадки до Філіпчука викликав він Бронка до себе. Бронко чекав, що Філіпчук почне глумитися з нього і батька (щастя його, що не пішов на це, бо в Бронка під блузою за поясом стирчав такий рашпіль, що дай боже витримати!). Тим часом шеф з першого слова грубо накинувся на Бронка, причому вдавав, ніби ця грубість продиктована любов'ю учителя до учня: чотири роки, мовляв, виховував він, шеф, свого учня у вольовому експансивному дусі, — а що з того? Кого виховав, прошу я вас? Замість людини сталевої волі і нервів, має перед собою миршаве кошеня, яке, замість кинутися до горла напасникові, вміє тільки нявчати.

Чому він, Бронко, не кидається на нього? Чому не домагається своїх законних прав? Чому, замість самому продиктувати (так, продиктувати) свою волю, він присилає сюди старого, з склеротичним мозком, батька, який через свій обмежений світогляд неспроможний зрозуміти ні духу епохи, ні комбінацій сучасної економіки, ні політичної перспективи як такої? Невже ж він, Броніслав Завадка, нездатний до відкритого бою? Невже ж у ньому не витає лицарський дух чубатих предків, славних запорозьких козаків? Невже ж він здатний тільки дзяворіти з-за плоту?

Філіпчук так пройнявся грою, що сам повірив у свої слова. Обличчя його вкрилося червоними плямами. Він весь пашів запалом, який сам викресав у собі. І хоч Бронко не вірив жодному його слову, Філіпчук і тут обкрутив його довкола пальця. Завадка в своїй наївності припускав, що ця тирада слів випущена спеціально для того, щоб з честю, не завдаючи шкоди власному авторитетові, виправити помилку і про людське око надбавити челядникові злотий-два у тиждень. Та Філіпчук мав на думці зовсім інше. Він знову почав лаяти Бронка: мовляв, шмаркач, короткозорий сліпець, дурень квадратовий, вважає, що Філіпчук забув, скільки труда вклали батько з сином, щоб поставити її на ноги.

Шеф не приховує від своїх приятелів, якими завжди вважав і вважає старого і молодого Завадків, що підприємство не тільки стало на ноги, але й пішло, прошу я вас, але поки що прибутки дає не для розподілу. В цьому, прошу я вас, вся філософія економіки. Хто цієї штуки не розуміє, той хай краще мовчить і прислухається, що в траві пищить. І тому йому, Філіпчукові, як власникові друкарні, треба у справі платні людям підходити індивідуально, враховуючи при тому не тільки матеріальні, але й морально-політичні фактори. Так, саме морально-політичні, прошу я вас! Він не приховує від Бронка, що Пєрожек отримує більше від нього, але не тому, що він хоровитий і в нього жінка-діти. Філіпчук, хе-хе-хе, не помагав йому робити дітей. А що він хворий? Так хай вмирає і звільнить місце здоровому, прошу я вас. Такий закон природи. Філіпчук йому дає підвищену платню тому, що Пєрожек, шельма, майстер своєї справи, а по-друге, він свідомий українець, дурню, чого не можна сказати про Бронка.

З цих слів виходило б, що тільки низька Бронкова національна свідомість є причиною, що Бронко попав у неласку до шефа, а на його місце правою рукою в усіх фінансових операціях став Рудий. Насправді ж цей Рудий був типовим брюнетом з синюватими білками, а прозвали його хлопці Рудим (з наголосом на першому складі) із-за його функції донощика.

До того ж Бронко, між богом і людьми сказати, може почекати з підвищенням платні. Правда, що може. Дах над головою має, і тарілку теплого супу завжди приготує синові пані Павлина. А крім того, шефові відомо, що тато Завадка щомісяця частину своєї пенсійки відкладає в банк на книжечку для сина.

Бронко повинен розуміти, що підприємство, яке тільки-тільки пішло в рух, підприємство молоденьке, не можна перевантажувати видатками, з якими тимчасово можна зачекати. Бронко розуміє, в цьому і суть філософії економіки, прошу я вас. Філіпчук признається (іншому не признався б, а перед Бронком, як перед хрещеним батьком цього підприємства, не має секретів), що він замислює створити великий друкарсько-видавничий комбінат. Перш за все — міцна економіка, а потім уже політика, прошу я вас.