Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон. Страница 22

— Вашим читачам було б цікаво більше дізнатися про мерців, — сказав він. Він представився паном Геральді, причому вимовив слово «пан» так, ніби воно було частиною його імені.

— Справді?

— Безумовно, — категорично сказав пан Геральді. — Мерці можуть бути дуже цікавими. І я певен, що читачів ця тематика дуже приваблює.

— Ви маєте на увазі некрологи?

— Чому б ні. Я міг би писати цікаві некрологи.

— Гаразд. Двадцять пенсів за кожен.

Пан Геральді кивнув. Було ясно, що він погодився б і безкоштовно. Він вручив Вільямові кілька хрустких пожовклих папірців.

— Ось вам один непоганий для початку.

— Он як? І чий же?

— Мій. Він дуже цікавий — особливо від того моменту, де я помер.

Наступним відвідувачем був троль. На відміну від більшості тролів, котрі зазвичай носять не більше одягу, ніж це конче необхідно для дотримання чудернацьких людських вимог щодо пристойності, цей носив костюм. Принаймні, ніщо не заважало назвати «костюмом» шматки тканини, що огортали його ноги, руки та тулуб.

— Мине звати Скель, — нерозбірливо прогув він. — Мині треба якась робота, бос.

— Ким ви працювали до цього? — спитав Вільям.

— Боксером, бос. Але мині ни подобалось. Весь час падав.

— Вмієте писати чи малювати? — здригнувшись, спитав Вільям.

— Ні, бос. Можу піднімати здорові каминюки. І ще можу свистіти.

— Це важливі навички, проте, боюся, ми…

Двері розчахнулися, й усередину ступив широкоплечий чоловік у шкіряному панцирі, несучи напоказ бойову сокиру.

— Шо ти про міня понаписував, га?! — спитав він, погойдуючи лезом під самісіньким носом Вільяма.

— Хто ви?

— Я Брезок-Варвар, і я…

Коли мозкові здається, що його ось-ось розітнуть навпіл, він здатен працювати з неймовірною швидкістю.

— О, якщо ви вимагаєте спростування, то вам слід звернутися до редактора відділу спростувань, уточнень та роботи з читачами, — швидко вимовив Вільям. — На щастя, пан Скель саме присутній.

— Го, це я, — життєрадісно прогув Скель, кладучи руку на плече відвідувача.

Місця на плечі вистачало лише на три його пальці.

Брезок похитнувся.

— Я токо хотів сказати, — повільно вимовив він, — шо ви написали, тіпа я бив когось столом. Но я в жизні такого не дєлав. І шо люди подумають, єслі прочитають, шо я б’юся столами? Як я буду смотрєть їм в глаза?

— Розумію…

— Я єво прірєзал! А столи — то для слабаков.

— Звичайно. Ми надрукуємо уточнення, — сказав Вільям, беручи олівця.

— А можете допісать, шо я одкусив вухо Зарізякє-Гадлі? Це всім буде інтірєсно. Вухо одкусити не так просто, як всє думають.

Коли все владналося, і Скель усівся у кріслі за дверима, Вільям та Сахариса подивились один на одного.

— Цікавий ранок видався, — сказав він.

— Я дізналась про зиму, — сказала Сахариса. — І ще — про неліцензоване пограбування ювелірної крамниці на вулиці Вправних ремісників. Звідти винесли багато срібла.

— І як ти дізналася?

— Розповів один підмайстро, — Сахариса затнулася. — Він завжди що-небудь мені розповідає, коли ми перетнемось на вулиці.

— Чудово!

— І ще, поки я на тебе чекала, у мене з’явилась ідея. Я попросила Гуніллу зробити ось це.

Вона ніяково підсунула йому по столу аркуш паперу.

— Такий напис нагорі сторінки виглядає переконливіше, — нервово сказала вона. — Як гадаєш?

— А для чого весь цей салат навколо? — спитав Вільям.

Сахариса спалахнула.

— Я спеціально попросила це вирізьбити. Невеличкі неофіційні роботи. Я подумала, що це виглядатиме, ну, шляхетніше. То… тобі не подобається?

— Дуже гарно, — поспішно сказав Вільям. — Особливо ці… ягідки.

— Грона.

— Авжеж-авжеж, саме грона. А звідки це гасло? Виглядає дуже змістовним, хоча, гм, не несе жодного змісту.

— Гадаю, просто гасло, та й годі, — сказала Сахариса.

Пан Шпилька припалив цигарку й випустив струмок диму в затхле повітря винного льоху.

— Я сказав би, що у нас виникли труднощі в спілкуванні, — сказав він. — А ми ж не просимо тебе завчити напам’ять товсту книгу чи щось таке. Просто подивись на пана Тюльпана. Хіба це так важко? Багато хто робив це без будь-якої спецпідготовки.

— Я-а-а… Здається, я з-загубив свою п-п-пляшку, — промимрив Чарлі. Під його коліньми брязкали порожні.

— Пан Тюльпан зовсім не страшний, — сказав пан Шпилька.

Про себе він мусив визнати, що це було відвертим знущанням з очевидності. Його партнер напередодні придбав косячок того, що, на запевнення дилера, було диявольським пилком, але панові Шпильці видавалося швидше порошком мідного купоросу. Коли цей порошок увійшов у реакцію зі складовими слебу, що ним пан Тюльпан підзаправився по обіді, під пахвами в пана Тюльпана почало потріскувати, одне його око стало повільно обертатись у орбіті, а з волосин у носі раз по раз зривалися іскорки.

— Тобто не такий уже й страшний, — виправився пан Шпилька. — Згадай, ти ж Правитель Ветерані. Ти не повинен пояснювати свої дії якомусь там охоронцеві. Якщо він полізе з запитаннями, просто подивись на нього.

— Ось так, — додав пан Тюльпан, чиїм обличчям пробігали спалахи.

Чарлі відсахнувся.

— Ну, можливо, не зовсім так, — сказав пан Шпилька. — Але приблизно.

— Не хочу більше! — заверещав Чарлі.

— Десять тисяч доларів, Чарлі, — сказав пан Шпилька. — Це великі гроші.

— Чув я про цього Ветерані, — заскімлив Чарлі. — Як щось піде не так, він мене кине в яму зі скорпіонами!

Пан Шпилька широко розвів руками.

— Повір — яма зі скорпіонами не така страшна, як її малюють.

— Та це просто пікнік порівняно зі мною, — прогарчав пан Тюльпан.

У нього почав світитись ніс.

Чарлі гарячково шукав хоч якогось шляху до порятунку. На його біду, для цього було необхідно подумати.

Пан Шпилька ненавидів, коли Чарлі намагався думати. Це виглядало так, наче дог намагається грати на тромбоні.

— Я не робитиму цього за десять тисяч, — сказав Чарлі. — Тобто… ну, я ж вам потрібен…

Слова повисли у повітрі. Пан Шпилька відчув, що непогано було б, якби те саме сталося і з Чарлі.

— Ми уклали угоду, — м’яко сказав він.

— Так, але мені здається, що тепер я подорожчав.

— Що скажете, пане Тюльпане?

Пан Тюльпан відкрив рота, щоб відповісти, проте натомість чхнув. У ланцюг Чарлі увіп’ялась невеличка блискавка.

— Не виключено, що ціна може зрости до п’ятнадцяти, — сказав пан Шпилька. — І це за рахунок нашої частки, братан.

— Гм, — непевно сказав Чарлі.

Він відсунувся від Тюльпана якомога далі: його наелектризоване волосся починало ставати дибки.

— Але нам потрібні трішечки більші зусилля, добре? — сказав пан Шпилька. — Давай почнемо просто зараз. Ти маєш сказати… Що ти маєш сказати, Чарлі?

— «Ти вільний, друже. Можеш іти».

— Не зовсім так, Чарлі, — заперечив пан Шпилька. — Це ж наказ. Ти — начальник. І ти повинен на нього гордовито подивитися. Як же мені пояснити… Уяви, що ти — звичайний крамар, а він прийшов просити в борг.

Була шоста ранку. Місто замерзало в безмовних обіймах крижаного туману.

Вони прийшли з туману, вони зайшли до друкарні за «Відром», вони вийшли звідти — і повернулись у туман, пересуваючись на ногах, костурах, коліщатках.

— Туба-ду!

Почувши крик, Правитель негайно відрядив до брами нічного чергового.

Він зауважив нову назву й посміхнувся, побачивши гасло.

Далі він прочитав: