Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 39

ДУМА ТРЕТЯ
Знов ти­хо-ти­хенько на пишнім Бос­форі…
Співають щось див­не в са­дах со­лов'ї,
Щось див­не го­во­рять, жахтіючи, зорі
І сльози сирітські, Ма­ру­сю, твої.
Говорять сирітські про жизнь без­ко­неч­ну:
Не вби­ти жи­ву­щу ані за­ду­шить
Вселенського тво­ру час­ти­ну предвічну,
Що сяє й па­лає, го­рить і ки­пить.
Говорять про об­раз ца­ря і про­ро­ка,
Такого, як славні Да­вид, [127] Со­ло­мон,
Що в темнім лу­кавстві сліпо­го Вос­то­ка
Зробили світи­лом сер­деч­ним Сіон.
«Ґирлиґою пас ти з на­га­ями вівці,
Пасеш нині бер­лом на­ро­ди й царі:
Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,
Се все в те­бе слу­ги, піддані твої.
В тем­ноті лу­каві, в сліпоті кри­ваві,
Гризуться зав­зя­то, мов пси за мас­лак
Од них на­ро­див­ся, в їх віру хрес­тив­ся
Народів бич лю­тий, сіпа­ка ко­зак»…
І пор­ва­лись ду­ми-су­ми
Про свій край ко­ха­ний,
Де ко­зак лю­дей юр­тує,
Темний, хи­жий, п'яний.
Інші ду­ми, інші співи
В серці заспіва­ли, -
Ті, що сер­це їй щас­ли­ве
Потай ча­ру­ва­ли.
Як во­на в царській світлиці,
Названій всесвітній,
Слухала, як слід ца­риці,
Гімни ті завітні, -
Що з Да­ви­да слав­них часів,
З часів Со­ло­мо­на
Пронеслись по всій все­ленній
З віщо­го Сіона…
І се в се­ре­деньку оз­ва­лось,
Мов стру­на ти­хенька,
Що гарніш усіх співа­ла
Бранка мо­ло­денька:
«Чую-чую лю­бий го­лос:
Ой се ж в і н біжить по го­рах,
В і н се ска­че по узгір'ях!
Милий мій - мов олень в полі,
Мов су­гак на вольній волі…» [128]
Справді ж бо хтось під бал­ко­ном,
Під ве­лич­ним тим ам­бо­ном,
Тупотів, мов олень в полі,
Мов су­гак на вольній волі.
Се був в і н, що в серці в нього
Те ж са­ме тогді співа­лось,
І по­дав їй го­лос сло­вом,
Що ко­лись їй спо­до­ба­лось,
І в тім слові, в любій мові
Невимовне ви­яв­ля­лось:
«Що се, що се­ред пус­тині
Димовим стеб­лом зня­ло­ся,
Миррою кру­гом віну­ло,
Пахощами роз­ли­ло­ся?»
Пісень до неї пісня обізва­лась [129]
З хо­лод­но­го каміння, де б ва­ля­лась
Вона, цвіт жизні, тру­пом без­ди­хан­ним,
Коли б своїм царським чо­лом, вінчан­ням
Наукою, не дбав він пов­сяк­ден­но
Про неї… Знав-бо доб­ре, як зли­ден­но
В землі кри­вавій Бо­га ро­зуміють,
Як лю­де там косніють, ту­маніють…
І
І но­сив у серці мовч­ки
День у день три­во­гу
Та мо­лив­ся ду­хом бод­рим
Просвіщення Бо­гу,
Щоб хра­нив йо­му ве­ли­ку
Душу на підмо­гу.
II
Ендеру-ага, прид­вор­ний
Комендант, зро­бив­ся
За дбай­ливість трьохбун­чуж­ним,
Високо підбив­ся
Вгору міся­цем, мов сон­це
Золотом об­лив­ся.
III
Як по­чув від нього в тайні
Що Ха­се­ки жи­ва,
Наробив Ос­ман ри­даннєм
У се­ралі ди­ва,
І бу­ла тогді го­ди­на
Про всіх слуг щас­ли­ва.
IV
Як ле­тить до струм'я олень,
Як су­гак на во­лю,
Полетів Ос­ман, мов крильми,
Із своїх по­коїв
І при­пав аж до каміння
Білою чал­мою.
Ніколи ще чал­ма каліфа не схи­ля­лась
У но­ги жен­щині, ніко­ли го­ло­ва
Царя, що всій землі за­кон йо­го сло­ва,
І пе­ред звізда­ми не­бес не при­ни­жа­лась.
Так, він те­бе в свіди­телі зо­ве,
О світе лю­бої звізди Альде­ба­ра­на! [130]
Що тільки ми­лою і ди­ше, і жи­ве
Після свя­тих сло­вес не­бес­но­го Ко­ра­на.
І ра­дощі, й пе­чаль з од­ної чаші п'є:
Сміється сер­цем він, очи­ма сльози ллє.
І мов ан­гельськая си­ла
Понад ним сяй­ну­ла,
І чут­ку при­ро­ду див­но,
Як стру­ну здвиг­ну­ла.
Гляне - чис­та рай­ська пе­ри
Перед ним сіяє,
Мов од лю­тої хи­ме­ри
З не­ба ох­ра­няє.
Простягла з не­бес на зем­лю
Чисті ру­ки-кри­ла
І мов­ча­ла: бо за неї
Постать го­во­ри­ла.
Німували. Око в око
Зорями ди­ви­лось;
Тихо, ти­хо і ви­со­ко
В гру­дях сер­це би­лось.
І ре­че Ма­ру­ся: «Ца­рю!
Я од­на під не­бом
Між дво­ма про­тив­нос­тя­ми -
Раєм і ере­бом.
Ти мій рай, едем пресвітлий,
Праведная си­ло!
Сяєво твоє спа­сен­не
Інший світ зат­ми­ло.
Царю! Я твоя навіки,
Нехай зна­ють лю­де,
І твій Бог, тво­рець ве­ли­кий,
Моїм Бо­гом бу­де.
І ко­ли б уся все­лен­на
З зо­ря­ми-світа­ми
Опинилась, як підніжок,
В ме­не під но­га­ми, -
За твоє од­но ди­ханнє
Я віддам все­лен­ну,
І на вічне біду­ваннє
Нізийду в геєну.
Нарізно не знаю раю,
Господа не маю,
До колін твоїх ра­бою
Низько при­па­даю».
Не схи­ливсь Ос­ман до неї;
Тихою ру­кою
Дав їй знак, як цар всесвітній
З ви­со­ти прес­то­лу:
«Ти, ра­ба, - ре­че, - й Ос­ма­на
Вище всіх воз­но­сиш
Земнородних: бо не рабст­во,
Рай йо­му при­но­сиш.
Я вступ­лю в моє вла­дицт­во
Мудрим Со­ло­мо­ном:
Не доз­во­лю пері жи­ти
З матір'ю-дра­ко­ном.
Вже її не­суть но­сил­ки
До по­па в гос­ти­ну:
Нехай мо­лит­ва­ми лічить
Біса, не лю­ди­ну.
Охраняти світло жизні
Більше ока му­шу:
Бо но­жа­ка по­гу­бив би
Твою й мою ду­шу».
І схи­лив­ся по сім слові,
Мов дуб до бе­ре­зи,
І в роз­мові, і в лю­бові
Пламенно тве­ре­зий.
Не світіте, ясні зорі!
Солов'ї, німуй­те!
Душ бла­жен­но-чисті хо­ри,
В не­бе­сах ли­куй­те!
вернуться

127

- Давид - цар Ізраїльсько-Іудейської держави в Х ст. до н. е. Наділений рисами епічного героя. Виходець із міста Віфлеєма, молодший син Ієсея (із коліна Іуди), пастух. У бою переміг великана-філістимляна із Гата (Гефа) Голіафа. Батько Соломона.

вернуться

128

- Тут і через строфу цитата із відповідно другого і третього днів «древнего брачного торжества» із твору П. Куліша «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми».

вернуться

129

- Куліш має на увазі «Пісню пісень» («Пісню над піснями») - одну із книг Старого Заповіту.

вернуться

130

- Альдебаран - зірка першої величини в сузір'ї Бика, має ясно-червоне світло. Араби називали Альдебаран Абенезра, греки - Лампадіас чи Гіпохирос. Вважають, що ця зірка тотожна із духом Таштер в індусів, від якого залежить весняне рівнодення.