Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 41

XIII
«Бог дав нам світ, - оз­вавсь тоді сповідник
Султанський, - а ди­явол дав нам тьму.
Оце ж і шеп­че з пек­ла про­повідник
Про Бо­жий світ мізер­но­му уму;
А наш мізер­ний ум, не­мов та ри­ба,
Хапає вуд­ку за кри­ше­ник хліба,
За ту при­на­ду… Так Са­та­наїл [136]
Вловляє грішні душі в Бо­га сил!
XIV
Вловив лу­ка­вий і мо­го Ос­ма­на.
Тепер йо­му бай­ду­же про всіх мул,
Про всіх імамів з Мек­ки й Тур­кес­та­на:
Нас по­вер­нув у мот­лох, ув огул.
Боговідступні лют­ри да ла­тинці,
Оце йо­го і гості, й поб­ра­тимці,
Що за­бу­ва­ють Бо­га для на­ук,
Сміються й з раю, й з без­ко­неч­них мук.
XV
Іде вой­ною про­ти Ле­хис­та­на,
А в нього, не­не, на умі не те:
Його мо­ро­чить дум­ка ока­ян­на -
І в нас, і в вас зне­ва­жи­ти свя­те:
«З кай­данів му­шу ро­зум роз­ку­ва­ти
І кожній вірі пра­во рівне да­ти.
Нема ж бо й Бо­га, тільки ро­зум єсть:
У ро­зумі і сла­ва на­ша й честь».
XVI
Рятуймо ж, не­не, предківщи­ну лю­бу,
Як тур­чин, сер­бин, так і сам ко­зак!
Одна до­ро­га нам че­рез цю згу­бу,
Один про всіх спа­сен­ний, слав­ний шлях!
Нехай іде на­ро­ди во­юва­ти,
З не­волі їх, мов­ля­ли, виз­во­ля­ти,
А ми зробімо, щоб він там поліг,
Щоб зник­нув, як із гір вес­ною сніг!»
XVII
«Зробімо, - мирк­ну­ла, - та як зро­би­ти?»
«Ось слу­хай, не­не: ми вже знаєм як.
Від Ца­рег­ра­ду шлях до вас не би­тий,
Та й не ко­рот­кий, ка­жуть лю­де, шлях.
На довгій ниві й на віку бу­ває
Всього з лю­ди­ною. Не­хай впо­ває
Наш бе­зувір на до­лю, що йо­му
Всміхається, пре­гор­до­му уму.
XVIII
Ми ж із по­пом-письмен­ни­ком сми­рен­но,
Як по­велів за­кон і вам, і нам,
Сю змірку­ва­ли річ, і пов­сяк­ден­но
Мольби воз­но­сим к Бо­жим не­бе­сам,
Щоб світ був світом, тьма зіста­лась тьмою,
І щоб та­кою кля­тою вой­ною
Безбожник нас під нозі не по­дав
Тому, хто й древ­ле про­ти світу встав.
XIX
Мольби мольба­ми, не­не… Ти се знаєш
І на собі, що ло­ба на­товк­ла
Поклонами до­зем­ни­ми, та й чаєш
Від рук л ю д с ь к и х ря­тун­ку і доб­ра…
Мольби мольба­ми, а ру­ка ру­кою.
Зорудуєм про­тив обох вой­ною,
Против обох обер­не­мо той міч,
Що хо­че з дня зро­би­ти тем­ну ніч…» [137]

ПОСПІВ

І
Так Му­за ху­тор­на, в роз­луці з рідним краєм,
Із ду­мок, мов з пе­рел, на­мис­теч­ко ни­за­ла:
Тиняючись од­на по­над чу­жим Ду­наєм,
Забутими се­бе пісня­ми роз­ва­жа­ла.
Втішалася во­на своїм сер­деч­ним раєм,
Коханим спо­мин­кам вінки густі зви­ва­ла,
І, звив­ши за­паш­ний, пус­ка­ла по Ду­наю:
Пливи, віноч­ку мій, пли­ви з чу­жо­го краю!
ІІ
Прямуй до русько­го прос­лав­ле­но­го мо­ря,
Де славні под­ви­ги нес­ла­вою нам ста­ли,
Де зав­да­ва­ли ми тяж­ко­го лю­дям го­ря,
І греків, і бол­гар, як турків пліндру­ва­ли.
Скажи всім яго­дам сво­го й чу­жо­го по­ля,
Що ми пе­ред­су­ди дав­няшні за­нед­ба­ли,
Що ди­ви­мось на світ, як нам ве­лить при­ро­да
І сер­ця пра­во­та, і ро­зу­му сво­бо­да.
ІІІ
Народи сла­ви­лись ве­ли­ки­ми му­жа­ми
Войни й політи­ки, на­уки і іскуст­ва,
А ми пи­шаємось дівча­та­ми й жінка­ми,
Вінцями кра­со­ти, скарбівни­ця­ми чувст­ва.
Розкішне жи­ву­чи ра­ями-ху­то­ра­ми,
Столичного во­ни не зна­ють ду­шо­губст­ва,
Мов зорі, в чис­тоті круг жизні со­вер­ша­ють,
Піснями вічни­ми сер­ця нам просвіща­ють.
IV
Ні пин­да ба­гачів, ні ди­ка злість го­ло­ти,
Ні ба­ла­мут­но­го попівства тем­на си­ла,
Ні без пу­тя війна, наслідни­ця тісно­ти,
Ні шко­ла ду­ху в них жи­во­го не вга­си­ла.
Дознавши мук гірких, не­долі і тур­бо­ти,
Душа їх в не­бе­са в самій собі зро­би­ла;
Мов рай­ське бо­жест­во, на нас во­ни взи­ра­ють
І сер­цем ма­тернім всі про­ви­ни про­ща­ють.
V
Поезія й лю­бов з ко­лис­ки до мо­ги­ли
Серед без­пу­тиці на путь їх нас­тав­ля­ли,
їх душі привітні від лю­тості хра­ни­ли,
І нам їх чис­ти­ми, без пля­ми, завіша­ли.
Гуляв-буяв ко­зак, - во­ни йо­го лю­би­ли,
Мов жерт­ву ідольську, квітка­ми зук­ра­ша­ли,
Сльозами від грязі об­мив­ши і від крові,
Вікам но­вим нес­ли бла­гую вість лю­бові.
вернуться

136

- Сатанаїл - середньовічні богомоли (єресьна хри­сти­ян­ському грунті, типологічна манихейству) говорили про Сатанаїла (Сатана плюс el, «Бог») як сина Бога і брата Ісуса Христа.

вернуться

137

- Кінець поеми згорів під хуторну пожежу.