Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 99

Дену не вельми зручно було опускатися на коліна за кермом своєї машини, але він автоматично прийняв звичну позу своїх вранішніх і вечірніх молитов — очі заплющені, одна долоня притиснута до губ, немов щоб не допустити навіть найменшої краплини тієї отрути, що була пошрамувала двадцять років його життя.

— Господи, допоможи мені не пи…

Він встиг промовити тільки це, а світло вже спалахнуло.

Це було те, що розказував Дейв, поки вони їхали в Клауд-Геп. Це була та сердита усмішка Абри (Ден подумав, чи вже встиг побачити цю усмішку Крук, і якщо так, що він з неї зрозумів). Перш за все, це було відчуття його власної шкіри, губ притиснутих до зубів.

— Ох, Боже мій, — прошепотів він. Він виліз із машини, і ноги його зрадили. Він таки опустився на коліна врешті-решт, але підвівся і побіг у гараж, де двоє чоловіків стояли, дивилися на покинутий Абрин наплічник.

Він ухопив за плече Девіда Стоуна.

— Подзвоніть своїй дружині. Скажіть, що ви їдете з нею побачитися.

— Вона захоче дізнатися, з якої причини, — сказав Дейв. З його тремтячих губ і опущених долі очей було ясно, як мало йому хочеться цієї бесіди. — Вона зараз ночує в квартирі Четти. Я скажу їй… Господи, я не знаю, що їй сказати.

Ден вчепився сильніше, він стискав, поки опущені очі Дейва не піднялися, не зустрілися поглядом з його очима.

— Ми всі їдемо до Бостона, але в нас із Джоном там інші справи, про які нам треба подбати.

— Які ще інші справи? Я не розумію.

Ден розумів. Не все, але багато.

Вони вирушили Джоновим «Сабурбеном». Дейв сидів біля водія. Ден лежав на задньому сидінні з головою на підлокітнику й ногами на підлозі.

— Люсі весь час намагалася змусити мене розповісти, що за причина, — сказав Дейв. — Сказала мені, що я її лякаю. І звісно, вона подумала, що щось з Аброю, бо в неї є трохи того, що мається в Абрі. Я це завжди знав. Я їй сказав, що Аббі залишилася ночувати вдома у Емми. Ви знаєте, скільки разів я брехав своїй дружині за всі роки, що ми в шлюбі? Я міг би порахувати їх на пальцях однієї руки, і три з них будуть про те, скільки я програв у покер, який організовує ввечері по четвергах голова мого факультету. Подібного цьому не було нічого. І за якихось три години я буду змушений з’їсти заварену мною кашу.

Звичайно, Ден з Джоном знали, що він сказав про Абру, і як збентежило Люсі безупинне повторення її чоловіком слів про те, що справа надто важлива і складна, щоби довіряти її телефону. Вони обидва були в кухні, коли він їй телефонував. Але він потребував балачки. Йому треба було поділитися, як це зветься на жаргоні АА. Джон взяв на себе всі відповіді, яких вимагала бесіда, докидаючи «ага», «я так і знав» та «розумію».

У якийсь момент Дейв перервався й озирнувся на заднє сидіння.

— Господи всемилостивий, ви там спите?

— Ні, — відповів Ден, не розплющуючи очей. — Я намагаюся увійти в контакт з вашою дочкою.

Це зупинило монолог Дейва. Тепер залишився тільки гугіт коліс «Сабурбена», який мчав на південь по шосе № 16 повз десятки маленьких містечок. Рух на дорозі був нещільним, і Джон зачепився стрілкою спідометра за постійні шістдесят миль на годину, щойно двосмужна траса перетворилася на чотирисмужну.

Ден не робив спроб догукатися до Абри; він не мав певності, що з цього буде якась користь. Натомість він намагався повністю розкрити свій мозок. Перетворитися на пост прослуховування. Він ніколи не робив такого раніше, і перспективи були непевними. Це було, як одягнути найпотужніші в світі навушники. Йому здавалося, він чує якесь постійне низьке шурхотіння, і він гадав, що це відзвуки людських думок. Він тримав себе в готовності почути десь у тому монотонному прибійному шурхоті її голос, не покладаючи великих надій, але що інше він міг зараз робити?

Це трапилося невдовзі по тому, як вони проїхали через перші застави на платній магістралі «Сполдінг»^[370], коли до Бостона вже залишилося якихось шістдесят миль, от тоді-то він її нарешті й уловив.

(«Дене»)

Тихенько. Ледь чутно. Спершу він подумав, що це його уява — сприйняття бажаного за дійсне, — але все одно повернувся в тому напрямку, намагаючись звузити своє зосередження до єдиного пошукового променя. І воно надійшло знову, трохи голосніше цього разу. Воно було реальним. Це була вона.

(«Дене, прошу»)

Вона була під наркотиком, авжеж, і він ніколи не пробував учинити чогось бодай віддалено подібного тому, що мусить бути зроблено наступним… але Абра це вже робила. Вона покаже йому спосіб, хоч млосна вона, хоч ні.

(«Абро штовхай ти мусиш мені допомогти»)

(«допомогти що допомогти як»)

(«міньки»)

(«???»)

(«допоможи мені обернути світ»)

Дейв на пасажирському сидінні рився у чашкотримачі, нашукуючи монети для наступної дорожньої застави, коли з-позаду нього заговорив Ден. Хоча майже напевне це був не Ден.

— Просто дай мені ще одну хвильку. Я мушу поміняти тампон!

«Сабурбен» мотнуло, коли Джон аж підскочив сидьма і смикнув кермо.

— Що за чорт?

Дейв розклацнув на собі ремінь безпеки і вертнувся, ставши на коліна, щоб подивитися на чоловіка, який лежав на задньому сидінні. Повіки в Дена були напівприкриті, але коли Дейв покликав Абру на ім’я, вони розплющились.

— Ні, тату, не зараз, я мушу допомогти… я мушу спробувати… — Денове тіло скорчило. Одна рука підскочила вгору, витерла губи жестом, що його Дейв бачив тисячі разів, і знову впала. — Скажи йому, що я казала йому не називати мене більше так. Скажи йому…

Денову голову почало ломити набік, поки вона на вляглася на плече. Він простогнав. Руки в нього безладно смикались.

— Що відбувається? — прокричав Джон. — Що я мушу робити?

— Не знаю, — відповів Дейв. Він потягнувся між сидіннями, взяв доньку за одну з її заломлених рук і міцно тримав.

— Вези, — промовив Ден. — Просто вези.

Потім тіло на заднім сидінні почало вигинатися й сіпатись. Абра почала кричати Деновим голосом.

Він знайшов канал між ними, слідуючи за повільною течією її думок. Він побачив кам’яне колесо, бо його візуалізувала Абра, але сама вона була надто слабкою і дезорієнтованою, щоб його зрушити. Вона докладала всіх сил, які змогла зібрати, аби лиш тримати відкритим свій кінець прогону. Так він зміг увійти в її розум, а вона в його. Але здебільшого він усе ще залишався в «Сабурбені», де фари зустрічних машин перебігали по стібаній стелі. Світло… темно… світло… темно.

А колесо було таким важким.

Звідкись почувся стукіт і голос:

— Виходь, Абро. Час минув. Пора рушати.

Це її налякало, і в неї знайшлося ще трішечки додаткової сили. Колесо почало рухатись, втягуючи його глибше у пуповину, що поєднувала їх. Це було найдивовижніше відчуття з усіх, які переживав Ден у своєму житті, звеселяюче, попри всю жахливість ситуації.

Десь там, на далекій відстані, він почув, як Абра каже:

— Просто дай мені ще одну хвильку. Я мушу поміняти тампон!

Дах Джонового «Сабурбена» почав повзти геть. Обертатися геть. Далі темрява, відчуття перебування в якомусь тунелі, де в нього навіть вистачило часу подумати: «Якщо я заблукаю тут, я ніколи не зможу звідси вибратися. Я закінчу десь, у якомусь психіатричному закладі з тавром безнадійного кататоніка».

Але потім світ поповз на місце, тільки воно не було вже тим самим місцем. «Сабурбен» зник. Ден опинився у смердючому туалеті з нечистими синіми кахлями на підлозі й оголошенням біля рукомийника: «ВИБАЧТЕ. ВОДА ТІЛЬКИ ХОЛОДНА». Він сидів на унітазі.