Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 97

— Але ж ти сказав…

— Залазь, а то я знову стану називати тебе Зотоволоскою.

Вона залізла, і він підігнав пікап до дверей туалету, не зовсім їх заблокувавши.

— А тепер давай сюди свою руку.

— Навіщо?

— Роби, що сказано.

Дуже нехотя, вона простягнула йому руку. Він її взяв. Побачивши голку, вона спробувала вирватись.

— Не хвилюйся, лише крапочку. Ми не можемо дозволити тобі думати погані думки, хіба не так, авжеж? Або надсилати їх. Це все одно мусило трапитися, то який сенс робити з цього сцену?

Вона припинила вириватися. Легше було просто дозволити цьому відбутися. Її коротко вжалило в руку, потім він її відпустив.

— Катай тепер. Роби своє ві-ві, і роби швидко. Як то співається в старій пісні: «Пісок спливає крізь годинник, зве додому».

— Я не знаю жодної такої пісні.

— Не дивно. Ти навіть не знаєш різниці між «Венеціанським купцем» та «Ромео і Джульєттою».

— Ти підступний.

— Навіщо це мені, — відповів він.

Вона вилізла і трохи затрималася біля пікапа, роблячи глибокі вдихи.

— Абро?

Вона подивилася на нього.

— Не здумай замикатися там. Ти пам’ятаєш, хто за це розплатиться, правда ж? — Він поплескав по нозі Біллі Фрімена.

Вона пам’ятала.

У її голові, що була почала прояснюватися, знову затуманювалося. Жахлива людина — жахлива істота — з такою чарівною посмішкою. І розумна. Він усе продумав. Вона взялася за двері туалету, і ті відчинились. Уже бодай щось, принаймні вона не мусить вмощуватися десь серед бур’янів. Вона увійшла досередини, причинила двері й зробила свою справу. А потім просто сиділа на унітазі, низько опустивши свою спливаючу голову. Вона згадала, як була в туалеті в будинку Емми, як вона, дурненька, тоді вирішила, що все мусить вийти добре. Здавалося, це так давно було.

«Я мушу щось зробити».

Але вона була одурманена, запаморочена.

(«Дене»)

Вона послала цю думку з усією силою, яку змогла зібрати… якої було небагато. А скільки часу подарує їй Крук? Вона відчула, як її затоплює відчай, підмиваючи навіть ті невеличкі залишки волі до спротиву, які ще залишалися. Все, чого вона хотіла, це застебнути штани, залізти знову до пікапа і заснути. Проте вона спробувала ще раз.

(«Дене! Дене, прошу!»)

І чекала чуда.

Що вона отримала натомість — один короткий, різкий гудок пікапа. Послання було зрозумілим: час вирушати.

Розділ п’ятнадцятий

Міньки

1

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Після Піррової перемоги в Клауд-Гепі ця фраза переслідувала Дена, як уривок якоїсь безглуздої, дражливої музики, що бува застрягне тобі в голові й не відпускає, і ловиш себе на тому, що мугикаєш її, навіть плентаючись серед ночі до туалету. Ця фраза таки сильно дратувала, але не була безглуздою. З якоїсь причини вона асоціювалася в нього з Тоні.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Щодо того, щоб скористатися «Віннебаго» Правдивого Вузла, аби дістатися до своїх машин, які залишилися стояти біля вокзалу «Тінітавн» на міській толоці у Фрейжері, питання не виникало. Навіть якби вони не побоювалися, що можуть залишити в ньому якісь цікаві криміналістам свої сліди, або що хтось їх помітить, коли вони з нього виходитимуть, вони б і без голосування одностайно відмовилися. Всередині нього тхнуло не тільки хворобою чи смертю; в ньому тхнуло злом. А Ден мав ще й іншу причину. Він не знав, повертаються чи ні члени Правдивого Вузла як примарні люди, але не бажав перевіряти такої ймовірності.

Тому вони покидали спорожнілий одяг і ін’єкційне знаряддя у Сако, де ті речі, які не потонуть, мусить віднести течією в штат Мейн, і поїхали назад так, як були сюди приїхали — на «Гелен Рівінгтон».

Девід Стоун упав на провідницьке сидіння, побачив, що Ден все ще тримає в руках Абриного іграшкового кролика, і простягнув по нього руку. Ден віддав кролика майже без вагань, відзначивши собі, що саме батько Абри тримає в іншій руці: свій «Блекбері»^[368].

— Що ви збираєтеся з цим робити?

Дейв подивився на ліс, який мелькотів обабіч вузькоколійної залізниці, потім знову на Дена.

— Тільки-но ми опинимося там, де з’явиться стільникове покриття, я збираюся зателефонувати додому до Дінів. Якщо там ніхто не відповість, я телефонуватиму до поліції. Якщо відповідь буде, і хтось, Емма чи її мати, скаже мені, що Абра пропала, я телефонуватиму до поліції. Якщо припустити, що вони самі цього вже не зробили.

Погляд у нього був холодний, оцінюючий і далекий від дружнього, але він принаймні тримав свій страх за дочку — свій жах, сказати точніше — в собі, і Ден за це його поважав. Крім того, це полегшувало можливість звернутися до його розуму.

— Я вважаю винним у цьому вас, містере Торренс. Це був ваш план. Ваш безумний план.

Зайве нагадувати, що вони всі були підписалися під цим безумним планом. Чи про те, що вони з Джоном не менше за її батька стривожені тривалою мовчанкою Абри. Правду кажучи, цей чоловік був правий.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Це черговий спогад з «Оверлука»? Ден подумав, що мабуть. Але чому зараз? Чому тут?

— Дейве, її майже напевне захопили. — Це був Джон Далтон. Він пересів до першого пасажирського вагона, зразу позаду них. Залишки низького сонячного світла, проходячи крізь дерева, миготіли на його обличчі. — Якщо це так і ви повідомите про це поліції, як ви гадаєте, що трапиться з Аброю?

«Хай благословляє тебе Господь, — подумав Ден. — Якби те саме сказав я, сумніваюся, що він став би мене слухати. Тому що там, в глибині, я залишаюся незнайомцем, який таємно змовлявся з його дочкою. Він ніколи не буде цілком переконаним, що я не той, хто втягнув її до цього неподобства».

— А що інше ми можемо зробити? — перепитав Дейв, і по тому його крихка спокійність надломилася. Він заридав, притискаючи до обличчя Абриного кролика. — Що я скажу своїй дружині? Що я стріляв у людей в Клауд-Гепі, поки якийсь монстр викрадав нашу дочку?

— Будьмо послідовними, — сказав Ден. Він не думав, що Абриному батькові зараз варто цитувати гасла АА, на кшталт «Попустися, дозволь Богу» або «Не занепадай духом». — Вам треба зателефонувати Дінам, щойно ми в’їдемо в зону покриття. Я думаю, вони знімуть слухавку, і там у них все буде гаразд.

— Ви думаєте так чому?

— Під час нашого останнього зв’язку з Аброю я сказав їй, щоб вона попросила маму своєї подружки зателефонувати до поліції.

Дейв блимнув очима.

— Ви це насправді зробили? Чи просто кажете так зараз, щоб прикрити собі гузно?

— Я це насправді зробив. Абра почала відповідати. Вона промовила «я не», а тоді я її загубив. Мені здається, вона хотіла сказати, що вона більше не в Дінів.

— Вона ще жива? — Дейв ухопив Дена за лікоть рукою холодною, як у мертвого. — Моя дочка ще жива?

— Я відтоді нічого від неї не чув, але впевнений, що вона жива.

— Звісно, хіба ви могли щось інше сказати, — прошепотів Дейв, — прикриваєте собі гузно, авжеж?

Ден прикусив язика, щоб утриматися від колючої відповіді. Якщо вони почнуть пересварку, будь-який слабенький шанс повернути назад Абру перетвориться на безшансовість.

— У цьому є сенс, — сказав Джон. Хоча він усе ще залишався блідим і руки в нього не зовсім заспокоїлися, він говорив тим своїм голосом, яким користався в розмові з хворими. — Мертва, вона непотрібна тому з них, який залишився. Тому, який її захопив. Жива, вона заручниця. Також… вона їм потрібна для… ну…

— Вона їм потрібна заради її екстракту, — сказав Ден. — Її духу.

— І ще одна річ, — сказав Джон. — Що ви збираєтеся розказати копам про тих людей, яких ми вбили? Що вони почали зациклюватися, ставати то невидимими, то знову видимими, аж поки зовсім не зникли? А потім ми позбавилися їхніх… їхніх решток?