Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 98

— Я не можу повірити, що дозолив вам себе в це втягнути.

Дейв смикав кролика з боку в бік. Скоро стара іграшка розірветься, висипавши з себе набивку. Ден не був певним, що спокійно витримає це видовище.

Джон сказав:

— Послухайте, Дейве. Заради своєї дочки, ви мусите ясно собі усвідомити. Вона в цій справі, відтоді як побачила фотографію того хлопчика в «Шоппері» і почала намагатися щось про нього з’ясувати. Коли та, що Абра її називає жінкою в капелюсі, дізналася про її існування, вона майже напевне мусила почати її шукати. Я нічого не знаю про той дух, я дуже мало знаю про те, що Ден називає сяйвом, але я знаю, що люди, з якими ми маємо справу, не залишають свідків. І якщо йдеться про того хлопчика з Айови, то ваша дочка і є свідком.

— Зателефонуйте до Дінів, але зробіть це безжурно, — сказав Ден.

— Безжурно? Безжурно? — Дейв скидався на людину, що намагається вимовити щось шведською мовою.

— Скажіть, що хочете спитати в Абри, чи потрібно вам по дорозі додому заїхати до крамниці купити щось — хліба там, чи молока, чи ще чогось такого. Якщо вони скажуть, що вона пішла додому, просто скажіть гаразд, ви подзвоните їй туди.

— А потім що?

Ден не знав. Все, що він знав, це те, що йому треба подумати. Йому треба було подумати про те, що забулося.

Знав Джон:

— А потім спробуй подзвонити Біллі Фрімену.

Вже сутеніло, і прожектор «Ріви» прорізав понад рейками видимий конус, коли в телефоні Дейва з’явилися рисочки. Він подзвонив Дінам, і, хоч під час розмови він щосили стискав понівеченого вже кролика і піт краплинами спливав по його обличчю, Ден вважав, що цю роботу він виконав добре. Чи може Аббі підійти на хвилинку до телефону і сказати йому, чи не треба їм чогось у «Стоп & Скупляйся»? О? Вона пішла? Тоді він спробує застати її вдома. Він послухав іще якусь хвилинку, сказав, що обов’язково це зробить, і завершив розмову. Він подивився на Дена, очі — наче обведені білим провалля.

— Місіс Дін хотіла, щоб я з’ясував, як почувається Абра. Очевидно, вона пішла додому, пожалівшись на менструальні коліки. — Він похнюпився. — Я навіть не знав, що в неї почалися менструації. Люсі про це нічого не говорила.

— Є речі, які татусям не обов’язково знати, — сказав Джон. — Тепер спробуйте подзвонити Біллі.

— Я не маю його номера. — Він рубонув коротким, односкладовим реготом ХА! — Ми ще та задрипана команда.

Ден проказав номер по пам’яті. Дерева далі попереду вже почали рідшати, і він побачив світло ліхтарів вздовж головного проспекту Фрейжера.

Дейв потицяв кнопки і, набравши номер, почав слухати. Слухав довго, потім відмінив дзвінок.

— Голосова пошта.

Троє чоловіків мовчали, поки «Ріва», вирвавшись з-поміж дерев, котилася дві останні милі до Тінітавна. Ден знову спробував сягнути Абри, посилаючи свій ментальний голос з усією енергією, яку міг з себе видобути, але нічого не отримав у відповідь. Той, якого вона називає Круком, можливо, якимсь чином приголомшив її. Та татуйована жінка була зі шприцом. Можливо, у Крука теж мався свій.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Походження цієї думки виринуло з глибини його мозку, з тих закапелків, де він ховав скриньки зі своїми жахливими спогадами про «Оверлук» і привидів, якими в тому готелі кишіло.

— Там був котел.

Дейв глянув на нього з провідницького сидіння:

— Га?

— Нічого.

Опалювальна система в «Оверлуку» була древньою. Тиск пари треба було скидати через регулярні інтервали часу, бо він повз угору і вгору до тієї межі, коли котел міг вибухнути, підкинувши весь готель до небес. У своєму дедалі крутішому впаданні у божевілля Джек Торренс про це забув, але його малий син отримав сповіщення. Від Тоні.

А зараз що це: нове сповіщення чи просто навісний мнемонічний вибрик, породжений стресом і почуттям провини? Бо він дійсно почувався винним. Джон був правий, Абра стала б ціллю Правдивих безвідносно до будь-чого, але почуття залишалися невразливими до раціональної думки. Це був його план, план, який пішов шкереберть, і він тут був боржником.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Це голос його старого друга, який намагається повідомити йому щось про його теперішню ситуацію, чи просто грамофон?

2

Дейв із Джоном поїхали до будинку Стоунів разом. Ден їхав за ними слідом у своїй машині, радий, що залишився наодинці зі своїми думками. Хоча несхоже було, що це якось допоможе. Він був майже впевнений, що є в цьому якийсь сенс, щось реальне, але воно не давалося. Він навіть спробував покликати Тоні, чого не намагався робити відтоді, як був іще підлітком, але безуспішно.

Пікап Біллі більше не стояв на Ричленд-корт. Для Дена це було зрозумілим. Рейдерська банда Правдивого Вузла приїхала у «Віннебаго». Якщо Крук вийшов у Енністоні, він залишився пішим і потребував якогось транспорту.

Гараж стояв відкритий. Дейв вискочив з Джонової машини раніше, ніж та встигла зупинитися, і побіг досередини, гукаючи на ім’я Абру. Потім, висвітлений фарами Джонового «Сабурбена», наче актор на сцені, він щось підібрав і видав звук, що був чимсь середнім між стогоном і скриком. Під’їхавши і зупинившись поряд з «Сабурбеном», Ден роздивився, що там: Абрин наплічник.

І тоді Дена вхопило бажання випити, воно було навіть сильнішим, аніж того вечора, коли він дзвонив Джону з парковки ковбойського бугі-бару, найсильнішим за всі роки, що минули відтоді, як він отримав білий жетон на своїх перших зборах. Бажання просто зараз же здати назад на цій під’їзній алеї, ігноруючи їхні крики, і помчати назад у Фрейжер. Там є бар під назвою «Блакитний лось». Він проїжджав повз нього багато разів, завжди з рефлекторними думками колишнього п’яниці — як воно там всередині? Яке в них бочкове? Якого роду музика у джукбоксі? Яке віскі на полицях і якого сорту в їхньому колодязі? Чи є там приємні виглядом леді? І як би йому куштувала перша чарка? Чи куштувала б вона йому смаком дому? Як ніби він повернувся додому? Він міг би отримати відповіді принаймні на деякі з цих питань раніше, аніж Девід Стоун викличе копів і копи заберуть його на допит у справі зникнення певної маленької дівчинки.

«Надійде такий час, — віщав йому Кейсі в ті ранні, напружені до побіління пальців дні, — коли твій ментальний захист впаде, і єдине, що залишиться між тобою і випивкою, це твоя Вища Сила».

Ден не мав проблем з темою Вищої Сили, бо мав трохи інсайдерської інформації. Бог залишався недоведеною гіпотезою, але він знав, що інший рівень екзистенції дійсно існує. Як і Абра, Ден бачив примарних людей. Отже, Бог був певне можливим. Засновуючись на своїх коротких враженнях від світу поза цим світом, Ден гадав, що той навіть насправді існує… от тільки якого ґатунку може бути той Бог, що сидить собі, коли тут розігрується таке лайно?

«Так, ніби ти перший, хто загадується цим питанням», — подумав він.

Кейсі Кінгслі наказав йому ставати навколішки двічі на день, просити допомоги вранці й проказувати подяку ввечері. «Це три перших кроки: я не можу, Бог може, і думаю, я йому дозволю. Не думай надто багато про це».

Неохочим сприйняти цю пораду новачкам Кейсі зазвичай розповідав історію про кінорежисера Джона Вотерса. В одному з ранніх фільмів Вотерса, «Рожеві фламінго», його зірка-трансвестит Дівайн з’їдає на приміській галявині шматочок собачих екскрементів^[369]. Впродовж багатьох років по тому Вотерса постійно питали про цей уславлений в історії кінематографії момент. Врешті-решт він якось відбрив: «Там був лише крихітний шматочок собачого лайна, — сказав він тоді репортерці, — а він зробив її зіркою».

«Отже, опускайтеся на коліна і просіть допомоги, навіть якщо вам це не подобається, — завжди закінчував Кейсі. — Кінець-кінцем, це всього лиш крихітний шматочок собачого лайна».