10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 15

— Агов, мала, я повернувся, — він поклав руку їй на плече.

— Привіт, Ромцю, — притислася вона щокою йому до зап’ястка. — Ну що там, як справи?

— Усе гаразд, роботу маю. Цей хазяїн ремонтує свій дім на околицях і платитиме мені за те, аби я час від часу допомагав йому з ремонтом. Грошей нам вистачить.

— Платитиме достатню кількість грошей за допомогу «час від часу»? — недовірливо скривилася Олена.

— Я сам був здивувався, але він це вважає інвестиціями у своє загробне життя. Така собі благодійність. Ходімо на кухню, будемо готувати щось.

Роман узяв її за руку й повів коридором через квартиру. Сам себе зловив на тому, що нова брехня далася йому легко й невимушено, навіть голос уже не тремтів.

«Треба з цим зав’язувати», — вирішив він і заходився готувати вечерю.

Годиною пізніше вони сиділи на кухонних стільцях, уже ситі й задоволені, допиваючи вино й слухаючи програвач. Прага за вікном була жовта й заспокоєна, день луснув, розлетівся на друзки, а на його місце прийшла темінь. У динаміках почулося шипіння, і платівка запропонувала нову пісню. Саме тієї миті Кохановська повернулася нарешті до себе, на Намисловську, ще після кількох барів, і лише тут викинула до смітника папірець з останнім не згаданим сьогодні під час розмови сюжетом — єдиним, до речі, вигаданим нею, де Роман залишався з Оленою. Пілсудський косо подивився на хазяйку й пішов спати на підвіконня.

Пристрасть

Їхнє життя останніми днями мало відрізнялося від того, яким було раніше. Єдиний позитивний момент — Ромчик майже постійно був коло неї. Молодець він, одразу знайшов якусь роботу в незнайомій країні, не знаючи мови. Або просто пощастило. Кому за це дякувати? Богові чи, може, комунякам, від яких іще перед війною повтікали до Праги українські професори з родинами, а за ними потяглася й безліч безпритульного українського люду, і тепер їм трапився нащадок тих утікачів? З’явився ж звідкілясь хазяїн, який влаштував їм тут усе… Гріх було скаржитися, Європа їй подобалася.

Олена кілька хвилин тому випірнула з ватяної темряви в темряву гостру й чутливу, у якій любила бувати більше. Любила в ній плескатися, як у воді, отримувала неймовірну насолоду від звуків, запахів, дотиків і смаків. Насолода — це було ключове її слово. Кожен образ, що складався в голові, мав особливі риси, абсолютно не схожі на інші, і підсумком перебування в її свідомості повинен був мати насолоду. Маленьку, велику — байдуже. Коли щось не приносило відчуття солодкої невагомості, воно не вартувало уваги, і це треба було якомога швидше забути, аби не займало місця.

Оленка часто уявляла свій мозок у вигляді величезної шафи з перегородкою й полицями, де розкладено папірці з назвами того, що приносить їй насолоду. Значну частину місця на полицях займають написи прості і ясні, наприклад «морозиво — це смачно», «засмагати — це приємно», «слухати музику — це неймовірно», «лежати у ванній — це насолода», «секс — це прекрасно» і так далі. Значно менше займають нотатки, де описано різні речі і явища, які взагалі-то здавалися Олені неприємними, але перетворювалися на насолоду в присутності Романа або мали приємні наслідки: «хворіти на ангіну — це жахливо, але тоді Ромка не ходить на роботу і весь час біля мене», «вимокнути під дощем — це погано, але коли тебе витирають потім махровим рушником — це насолода». Найменші, найзатертіші й нечисленні аркушики із записками про речі, що не приносять насолоди, але які доводиться терпіти, запхані до найдальшого кутка й майже ніколи не трапляються під руки, але часом нагадують про себе, коли починаєш наводити лад: «я сліпа, і це назавжди», «мені буває страшно без причини».

Щоразу, перебираючи це все в тій умовній шафі, Олена впевнювалася, що з реальним становищем речей її, за великим рахунком, примиряє лише неодмінна присутність поруч Романа. І якщо він одного дня залишить її, вона утне собі вени вже до вечора. Вони часто говорили про це, й Олена завжди брехала йому, блефувала безбожно, стверджуючи, що він абсолютно вільний і може піти від неї будь-якої хвилини, але пояснивши їй, вона, мовляв усе зрозуміє. Брехня ця тривала з першого дня, коли вони почали жити разом, і була постійно повторювана, але, усупереч твердженню Геббельса, правдою від цього не стала. Олена до паніки боялася, що Роман її залишить. Але надалі грала ва-банк і поки що вигравала. Щоправда, про те, скільки всього вона передумала за кожну його навіть півгодинну відсутність, не знає ніхто. Урешті-решт страх став параноїдальним, часом аж паралізуючим. У кожному жіночому голосі на вулиці вона бачила його потенційну коханку, кожен сторонній запах на Романовій сорочці розкурочував [3] їй усе всередині, і дійшло до того, що Олена почала бачити у своїй непроглядній темряві загрозливі кольорові плями. «Це нерви», — вирішила вона, і, скориставшись погіршенням політичної ситуації в Україні, вмовила Романа виїхати в Європу, хоча б тимчасово, утішаючи себе надією, що там йому не буде з ким зрадити, не буде в кого закохатися й не буде куди від неї піти.

І ось вони в Європі. Чехія смакує їй несамовито. Роман, такий звично лагідний і турботливий, завжди поруч. Плями в очах зникли, і Олена знову занурилася у свою звичну темряву, але солодшу в мільярди разів, бо з неї, мов насосом, висмоктано гнилизну страхів.

Зима в Празі спокійна й розмірена. Олена щоранку чує круків на підвіконнях і дзвони на церквах неподалік. По католицькому Різдву і Новому році з міста виїхали всі туристи, залишивши чехів відпочивати від своїх всюдисущих фотоапаратів і нахабних пик. Роман водить її гуляти Прагою, вони багато ходять і часто п’ють каву або вино. Розповідає їй про все, що бачить. За його словами, Прага неймовірна, і Олена вперше за дуже довгий час сумує, бо не бачить красу довкола.

Узагалі прикрість від того, що вона сліпа, майже вивітрилася, час від часу лише нагадуючи про себе, але не різко, цілком стерпно. Давно колись, у ранньому дитинстві, та й потім теж її дуже пригнічувало те, що вона перестала бачити. Олена гостро відчувала свою неповноцінність. Висновок про те, що вона не така, як інші, що інші кращі, прийшов до неї якось несподівано й незалежно від бажання. Одного дня Олена зрозуміла, що якщо хтось говорить про якісь кольори, про які вона не має уявлення, то він їх бачить, більше того, якщо для кольорів існують назви і все таке інше — їх бачить переважна більшість людей. А вона не бачить. Не всі люди сліпі, сліпих нікчемні одиниці, краплинки в загальному морі, але вона є однією з таких краплинок. Після того депресія довго не полишала. Олена провисла в повітрі, як обірваний дріт, і ні на що не реагувала. Батьки зусиллями психологів і своїми власними ледве витягли Олену з цієї ями, поклавши на її гарний настрій цілі статки й кілька кладовищ нервових клітин. Вона пручалася, непритомніла і знерухомлювалася в кутках, ховаючись, як равлик у мушлі, і годинами ні на що не реагувала. Усі тільки й робили, що розпачливо хитали головою, а батько відпоював матір валер’янкою. Але з часом гіркота згладилася й Олена змирилася. А потім поруч з’явився Роман, і вона поступово майже абсолютно збайдужіла до цієї своєї вади.

Дуже рідко тепер Олена шкодувала про свою сліпоту. Наприклад, тому, що не може бачити коханого, і не знає, як він виглядає. А це було важливо, що не кажіть. І хоч Роман за час їхнього знайомства, певно, мільйони разів розповідав їй про свою зовнішність; як умів, описував риси лиця й статури, шукав аналогії, зрозумілі Олені, потоки цих слів не коштували б і десяти секунд, упродовж яких вона могла сама його роздивитися. Щоправда, відтоді, як вони стали близькими й можна було торкатися його, бажання бачити Романову зовнішність також притлумилося, несподівано нагадуючи про себе тягучим болем під ребрами лише в особливо сентиментальні моменти.

— Ти кохаєш мене? — питала Олена.

— Кохаю, — відповідав Роман.

— А звідки мені знати, що це правда? — Вона жартівливо морщила носа.