10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 16

— Хоча б з того, що я уважний до всіляких дрібничок і можу вгадувати твої бажання.

— Ану ж бо!

— Ти зараз хочеш чаю. Ти сама не помічаєш, але коли ти хочеш пити, твої руки займають різні позиції. Якщо молока, вказівний і середній пальці лівої руки погладжують скроню, якщо соку, ти притуляєш тильний бік долоні до шиї, якщо кави, твої руки лежать на стегнах, а коли хочеш чаю, однією з рук обіймаєш сама себе за плече. Я давно поставив чайник, зараз має закипіти.

І справді, у глибині їхнього празького помешкання починав свистіти чайник, Олені солодко зводило низ живота від його турботи, і вона здивовано підіймала брови.

— Ти, як завжди, правий. Обожнюю тебе! Так, мені хочеться чаю, коханий.

А коли Роман, поцілувавши її в носа, виходив до кухні, зараховувала до довжелезного переліку брехні пунктик, який нічого, власне, і не вирішував. Роман знову не вгадав, та й майже ніколи не вгадував, але Олена фактично завжди вдячно підігравала, знаючи, з якою увагою він до неї ставиться. Вона зараз думала про прогулянку і про якусь кав’яреньку, одну з тих, до яких вони вже заходили за час, що тут мешкали. А він їй — чай. Хоча, власне кажучи, чому б і не чай, головне, аби він був поруч. Роман повертався з тацею, на якій подзенькували білі чашки й керамічний чайничок, шматочок лимона і нарізаний духмяний сир. Ставив це все обережно на старий журнальний столик, розливав напій, від чого в повітрі з’являвся терпкий присмак, і сідав поруч. А Олена втулялася йому носом спершу в щоку, потім у шию, а далі, розстібнувши верхні ґудзики сорочки і відсунувши тканину з плеча, — в теплу ключицю, затим пролазила долонькою під одежу й валила його на канапу.

Чай зовсім вистигав у чашках і вкривався тонкою плівкою, терпкий аромат вивітрювався, поки вони кохалися, дражливо вислизаючи з пазурів одне одного лише для того, аби за мить повернутися і вчепитися зубами й кігтями ще сильніше, аж поки хтось із них знеможено не обм’якне, розкинувши руки. Вони жили в Празі вже одинадцять днів і тільки те й робили, що кохалися, роблячи перерви на їжу, вино й душ, а трохи довші — на прогулянки, слухання музики й сон. Олені солодко болів майже кожний клаптик тіла, але разом із тим вона задоволено помітила, що кудись зникла незначна рихлість на стегнах і животі, яка була схвилювала її кілька місяців тому. Тіло налилося соком, стало пружним і голодним, шалено реагуючи тепер на кожен дотик, дослівно — на кожен, навіть якщо він не має ніякого еротичного підтексту. І вона використовувала цю свою невичерпну жіночу хіть на повну, викохуючи Романа там, де зловить, вимотуючи його й випиваючи до останньої краплі. Але він теж тримався молодцем і часто виходив переможцем із їхніх битв під ковдрами. Коли Олена майже припиняла дихати й зовсім переставала рухатись від задоволення, переможно залишав її, нерухому, лежати, а сам робив каву-чаї, приносив їх до кімнати й знову заходився пестити, від чого Оленчине серце, яке ще не встигло відійти від попереднього оргазму, різко стрибало вгору, застрягнувши в трахеї й повністю перекриваючи їй кисень. Чай знову холонув, попри те, що атмосфера у квартирі була розпалена і волога.

У Празі Олена зрозуміла, що можна вмирати не лише на час сну, коли темрява стає ватяна й глуха, але й на короткий час, коли Роман виходить із неї, безсилої, з тим, аби повернутися за кілька хвилин. Ця смерть була бажана й близька, вона прагнула її й часто отримувала, таким чином поступово просочуючись на той бік життя, звикаючи до солодкого небуття, у яке колись пірне з головою. І всі ці психологи, яким її показували свого часу, збожеволіли б від усвідомлення того, як вона з допомогою коханого боролася зі своїми страхами і, щиро кажучи, робила успіхи. Роман виганяв із неї всіх демонів, що, одного разу впущені, сиділи тепер у ній, мов голуби на фронтонах університетських будівель і величних храмів, туркочучи на всі лади і створюючи такий галас, що треба було час від часу волати, аби перекричати їх. І Олена волала, не ховаючись і не соромлячись, кричала від насолоди. І від кожного раптового скрику ці демони в личинах птахів зривалися з насиджених місць, перелякано тріпочучи крилами. Олена тріпотіла разом із ними, тремтіла дрібно й захоплено, а частина страхів залишала її назавжди, вилітаючи крізь розширені чорні зіниці, б’ючись у стелю і стіни, перевертаючи горнятка і пляшки в їхньому помешканні і врешті осідаючи десь у квартирі, напевно, у книжках, між сторінок.

— Мій екзорцисте, — лагідно тулилася вона до Романа.

— Ти про що?

— Ні про що, Ромцю. Мені неймовірно з тобою.

– І мені з тобою, мала. — Він дивився на неї й ніжно цілував обличчя.

— Ти в Празі кохаєшся зовсім по-іншому, серйозно.

— Та облиш. — Роман дивився на Олену насторожено.

— Серйозно. Якось злісно, відчайдушно, невтомно. Я тебе часом не впізнаю. Звідки це раптом узялося? Я рада, що ми виїхали з України, тобі це пішло на користь.

— Я бачу, тобі теж. — Роман роздивлявся великі синці на її стегнах — сліди його постійних атак. — А звідки це? Не знаю. — Роман знову брехав, чудово усвідомлюючи, що так він вгамовує свою совість після попередньої брехні.

А потім знову-таки кохалися, і черговий день наближався до кінця, поки Прага часто й ритмічно хиталася під їхніми тілами.

Вони мешкали там уже одинадцятий день, щоправда, лише зрідка звертаючи увагу на плин часу. Збоку це могло нагадувати медовий місяць чи щось подібне: вони виглядали бездоганно, розмови були ідеальними, бо стосувалися здебільшого одне одного й несли в собі теплі й високі хвилі турботи та пристрасті. Роман почувався неймовірно від нечисленних, але надзвичайно пронизливих дрібниць, які робила для нього Олена. А вона кайфувала від того, що останніми днями Ромчик став укривати її коциком зверху ковдри; що спали вони не так, як удома — тепер Олена акуратно вміщувалась у вигині його тіла і лежала так до ранку, не перекручуючись; що він став прокидатися раніше за неї й готувати сніданок. Якби в помешканні був іще хтось, хто добре знав Романа, він би насторожився і, дібравши часинку, повідав Олені, що з Романом щось не те. Але хто що міг сказати їй тут? Хіба що Аґнєшка, але її всі ці речі не обходили, хоч Роман ті два неповні тижні не йшов їй із голови… А більше ніхто.

Роман прокидався не просто раніше за Олену. Набагато раніше — уже о четвертій ранку він зазвичай не спав. Однієї миті розплющував очі й дивився в темряву, слухаючи поряд дихання і рівний, ледве помітний стукіт серця. Потім внизу гучно траскали двері — хтось виходив із дому в такий ранній час, і Роман непомітно, як йому здавалося, залишав ліжко й нечутно, як знову-таки йому ввижалося, готував на конфорці міцну каву, всідаючись потім у великій кімнаті перед дверима на балкон. Довкола нього були сотні книжок Аґнєшки, переважно польською й німецькою, і жодної з них він не міг прочитати, а під стелею шастали духи її минулого життя, що досі жили в цій квартирі, щоправда, свято шануючи демаркаційні лінії між світами й жодного разу не потривоживши нових мешканців.

Уже наступного ранку після їхнього першого й останнього на поточний момент побачення Роман, знудившись, копирсався в цих стосах книжок і натрапив на альбом із фотографіями. Це був справжній скарб — кілька сотень фотографій Аґнєшки, від майже немовляти до дорослої прекрасної жінки. Він захоплено сидів із цим альбомом годинами, гортаючи його й торкаючись знімків, хвилюючись і радіючи від того, як вона повільно переходила з чорно-білого світу спершу до розмальованого, з нечіткими каламутними відтінками, а потім і до кольорового, у якому виглядала напрочуд стильно й цікаво. Роман роздивлявся обличчя людей, які були поруч із нею, і вони йому подобалися, майже всі; роздивлявся інтер’єри, у яких вона фотографувалася, і деякі місця впізнавав — або нетрі квартири, де він зараз сидів, або якісь уже знайомі куточки Праги, або центр Варшави, де вони зустрілися, — і поступово звикав до неї. Одного разу навіть піймав себе на думці, що трошки скучив за цією дивачкою й зараз охоче зварив би їй кави.