10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 18

— Чого тобі треба? — жартівливо-серйозно питала вона єдину істоту чоловічої статі, яка затрималася біля неї на такий тривалий час.

— Няв! — виводив Пілсудський у тональності ля-мінор і картинно переводив очі з її відкритих стегон на дверцята холодильника, обліплені магнітами-сувенірами з європейських міст.

— Ага, — провадила далі Аґнєшка, — зараз я все кину й буду тебе годувати.

І таки відкладала недокурену цигарку на край попільнички й діставала йому щось смачненьке. Поки котяра муркотів, захоплено нависаючи над своєю тарілкою, вода в чайнику закипала, і Аґнєшка наливала собі повне горнятко запашного чаю, а друге — удвічі менше — теж наповнювала по вінця й ставила перед Пілсудським.

— Смачного, малий, — і той вдячно світив на неї своїми очищами.

Коли чай вистигав, Пілсудський завжди випивав його до останньої краплі. Аґнєшка не пам’ятала жодної людини, яку б не здивувало, що її кіт п’є чай. «Це він іще з алкоголем зав’язав, ви б його раніше бачили», — завжди віджартовувалася вона, і таким чином сіро-бурий кіт письменниці Кохановської поступово входив до пантеону міських легенд варшавської Праги. І займав там, між нами кажучи, далеко не останнє місце, бо навряд чи існувала хоча б одна людина від Бялолєка аж до самих околиць Праги-Півень, яка бодай раз у житті не чула байки про кота, що зав’язав з алкоголем і п’є тепер виключно гербатку. [4] Багато хто йому заздрив.

Після чаювання вона вмикала ноутбук і намагалася щось писати. Виходило мляво. Корпус ноутбука був щільно обліплений жовтими наклейками із записами про те, що спадало Кохановській на думку й стосувалося роману. Щодня з’являлося кілька важливих і неважливих питань до Романа, кілька тем до розмови, кілька цікавих ситуацій і сцен, які могли би вплестися в книгу і зробити її яскравішою. Аґнєшка зовсім не розумілася на коханні, а на писанині про кохання — тим більше, але експеримент їй уже подобався, і вона вкотре переконалася, що своїй інтуїції може довіряти на всі сто.

Коли питань та ідей набралася критична маса, вона прийшла на Зомбковську, дочекалася, поки Роман з Оленою вийдуть гуляти Прагою, і піднялася до дверей своєї старої квартири. У кишені лежав запасний ключ і на секунду виникла спокуса зайти й роздивитися, що там і як, але Аґнєшка швидко її здолала і, вкинувши до скриньки заздалегідь приготовану записку, вибігла на вулицю. Залишалося чекати близько доби.

Роман насилу витримав цей час. Виходячи з під’їзду, він мало не кинувся обіймати Аґнєшку.

— Чому так довго? — замість привітання в нього вирвалися слова, яких він і сам від себе не чекав.

— Довго? — здивувалася Кохановська. — Ну вибачай, у мене справ багато взагалі-то, як знайшла вільний час — відразу дала знати.

Вона виглядала строго й неприступно, але в очах забігали хитрі й задоволені чортенята. Такий поворот подій її дуже втішив, виходить, не вона одна така дурепа, що два тижні просиділа, ні з ким не говорячи. Те, що він уже встиг сказати їй за сьогодні, з надлишком відшкодувало довге мовчання.

— Ти сьогодні красива, ще красивіша, ніж минулих зустрічей, — сказав їй Роман, коли Аґнєшка повела його вулицею вниз. — Тобі дуже пасує це, — показав він на жовту хустку, яка покривала її голову. — Старомодно трохи, але дуже-дуже красиво.

— Спасибі, Романе. Ну що, після таких компліментів я тебе, як чесного чоловіка, хочу зараз завести до церкви.

— Навіщо? — Роман аж зупинився.

— Як навіщо? Вінчатися, звісно ж! — І зареготала, спостерігаючи, як на його обличчя наповзає маска нерозуміння. — Та заспокойся, яке вінчатись! Сьогодні Різдво православне. Хочу з тобою сходити на службу, аби ти мені дещо пояснив. Ти ж православний?

— Так, православний… — Роман дивувався Аґнєщиному грайливому настрою. — Але я релігії не визнаю. По барабану мені ця церква з її обрядами.

— Не визнаєш?

— Ні, не визнаю.

— А в Бога віриш?

— Швидше так, аніж ні, — пояснив Роман.

— Все одно ти жив серед православних, мусиш же щось знати. Зможеш — поясниш, не зможеш — то ні.

— У вас тут що, по костелах православні служби правлять?

— Не кажи дурниць, Романе. — Аґнєшка здивовано підняла брови. — Є православна церква. І парафіян теж, наскільки я пам’ятаю, достатньо. Тут недалеко, швидко дійдемо.

Аґнєшка, як і минулого разу, вела його не вулицями, а подвір’ями, від чого Роман трохи втратив орієнтацію на місцевості. Там, де він сподівався побачити нові блокові будинки, несподівано виростали старі кам’яниці з ліпниною й карнизами під вікнами, потім вони поступалися місцем невеликим скверикам, і блочні споруди маячіли вже за ними, щоправда, недовго, бо Аґнєшка знову тягнула його в холодні двори, які пам’ятали щонайменше століття. Єдине, за чим орієнтувався Роман, — це дзеленчання трамваю, яке час від часу приглушено долинало до них і дозволяло припустити, що вони пересуваються поблизу головних празьких вулиць. Та ще сигнали автомобілів чітко давали зрозуміти, що вони не перенеслися в минуле, а знаходяться там, де були й до того, як рушили в цю путь.

Раптово перед ними виникла ціла площа, посередині якої стояв монумент солдатам, довкола сновигали автівки й люди, а відразу за площею, за парканом засніжених схематичних дерев, підносилися в небо маківки церкви. Романові, попри скептичне ставлення до релігії, раптом закололо в грудях — храм нагадав про залишену Україну. Аґнєшка зупинилася на пішохідному переході, чекаючи на сигнал світлофора.

— Це вона? Ми прийшли? — питав у неї Роман.

— Так. Церква Рівноапостольної Марії Маґдалини, східного обряду.

— А що за площа?

— Віленська. Центральна площа Праги-Північ.

– І у вас на центральній площі стоїть православна церква?

— А що тут дивного?

— Не знаю. Я собі слабко уявляю, щоб у якомусь місті українському, крім хіба що галицьких, на центральній площі костел стояв. Чим ближче до Росії, тим далі на периферії міст знаходяться храми, які не належать Московському патріархату. Але в центрі, звісно ж, виключно православні храми.

— Серйозно?

— Ну так. У моєму рідному місті католицький костел розташований взагалі на околицях. Я там ніколи не бував, але чогось мені здається, що туди не дуже багато людей ходить. Ось так. Це той костел, що зберігся. А ще один був, у старій частині міста, то його комуністи зруйнували в тридцяті роки, а на фундаменті душову заводську поставили.

— А яке твоє рідне місто? Десь близько від Росії?

— Не так уже й близько, але майже всі говорять російською. Дніпропетровськ, чула?

— Назву чула, але нічого не знаю про нього. А що, раніше багато католиків у вас було? Костел же не виріс з-під землі сам собою.

— Мені завжди здавалося, що храми виростають з-під землі самі собою.

– І все-таки?

— Та все просто. У нас до революції на металургійних заводах було повно французів і бельгійців, то все їхнім коштом будувалося. Після революції їх, само собою, суттєво поменшало, отже, і ходити до католицького храму стало нікому.

— Жах.

— Напевно.

Вони вже підійшли аж до входу в храм, звідти лунали молитви, усередину вливалися потоком люди. Багато молоді, багато й старших. Роману здалося, що він знову десь удома. Кохановська помітила його усмішку й спитала:

— Що? Батьківщину згадав?

— Ага, — кивнув Роман. — Я релігії хоч і не визнаю і не люблю, але, щоб батьків не ображати, ходив із ними до церкви на Різдво й Великдень. Такий собі, знаєш, ритуал родинний. Це, здається, перше Різдво, коли я їх не побачу.

Кохановська, яка сама поведена була на ритуалах, ствердно захитала головою: аякже, розумію-розумію. Сонце вже майже сховалося, увімкнули ліхтарі, від чого круки на деревах довкола церкви здавалися ще чорнішими й страшнішими. Незабаром мала з’явитися перша зоря, себто розпочатися служба, і Аґнєшка, узявши Романа за руку, потягла його всередину.

У великому й високому приміщенні, щедро розписаному й оздобленому фресками, тлумилися люди, — яблуку ніде було впасти. Роман хотів був щось запитати, але Аґнєшка штовхнула його ліктем, мовляв, по виході поговоримо. З бічних дверей вийшов священик, і почалися нескінченні молитви, мантри та вклякання.