10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 31

— Ти привезла мене сюди для того, аби не місто мені показати, а себе в цьому місті, я тебе викрив!

Він театрально вигукнув цю фразу на якійсь із площ, яку вони перетинали навскіс, і Аґнєшка лагідно притулилася до його плеча.

— Так-так, ти мене розсекретив, навіть не знаю, що робити тепер!

— Продовжуй, продовжуй, — і переплів її пальці зі своїми.

Від цього тілом Кохановської знову пробіг розряд і їй раптом схотілося бути слухняною і м’якою.

— Куди б ти зараз пішов?

— Давай на Личаків. Люблю цей цвинтар. Тим більше, стає спекотно, а там із затінком проблем немає.

— Добре, ходімо.

Кохановська зупинилася серед вулиці на кілька секунд, роздумуючи, а потім різко, мов завзятий вояка, розвернулася на п’ятках і повела Романа в бік, протилежний їхньому попередньому напрямку. Чим далі від центру, тим менше зустрічалося туристів, і крізь грим міста-розваги проступало обличчя справжнього Львова — задумане, вайлувате й щемливо красиве.

На Личаківському цвинтарі було тихо й малолюдно, лише поодинокі туристи блукали алейками, фотографуючи давні гробки й наближаючись впритул до табличок, поїдених часом, силкуючись читати імена й дати. Небо над цвинтарем було високе й безхмарне, повітря просочене багатовіковим спокоєм і непорушністю. Армія мертвих, попри всі катаклізми, що трусили Львів від часів заснування цвинтаря аж до сьогодення, по-справжньому успішно тримала оборону свого невеликого клаптика землі, за великим рахунком, єдиного, якого не торкнулися кардинальні модернізації та перепланування.

Вони йшли цвинтарем, перемовляючись упівголоса, мов дітлахи, що намагаються вранці в батьківській спальні залізти до шафи з цукерками. Свіжа зелень виблискувала на сонці, мов луска, і деякі дерева нагадували великих смарагдових риб, що з розгону вертикально вгризаються в мул, каламутячи хвостами блакить води довкола себе.

Несподівано перед ними виникла улоговина, по схилах якої спускалися аж до дна зо кілька десятків рядів однакових хрестів. Роман упіймав себе на тому, що ніколи досі не бував у цій частині кладовища, і покосився на Аґнєшку, мовляв, що це таке.

— Український військовий меморіал, — відповіла вона на мовчазне запитання. — Пам’ять про українців, полеглих у часи боїв за Львів у 1918 році.

— З ким билися?

— З поляками, — крізь зуби процідила Кохановська, — я думала, ти знаєш про ту війну. Дивно, що ні.

— Мене українсько-польські стосунки до кінця грудня минулого року не цікавили абсолютно, повір. Гарно тут, затишно, — провадив він далі.

Аґнєшка залишилася стояти нагорі, а Роман спустився до хрестів. Поки він ходив між ними, капітально розбурхана за час знайомства з Кохановською уява вихоплювала звідкілясь голоси вояків української армії, їхні дзвінкі пісні й гасла. Якщо заплющити очі, можна було на секунду перенестися до юрми на одній із львівських площ, що майже сто років тому прогомоніла свою згоду на початок оборони Львова. Роман вдихнув на повні груди цієї атмосфери звитяги й завзяття, а коли видихнув і розплющив очі, перед ним був лише невеликий майданчик, де знайшли вічний спокій бійці, яких він лише мить тому відчував живими.

— Мені часом важко таке зрозуміти, — казав він Кохановській, коли піднявся до неї. — Подібні люди не мають вмирати взагалі, а вони обирають собі таку долю, що смерть знайде їх швидше, ніж будь-кого іншого.

— Які це «такі люди»? — не зрозуміла вона.

— Ну, хоробрі, віддані своїй справі.

— Усі вмирають, Романе. Думаю, ці воїни бенкетують собі в якійсь українській Валгаллі, співаючи пісень і дивлячись на вас.

— Я, до речі, зараз чув їхні пісні. Без жартів.

— Я знаю. — Аґнєшка дивилася на нього серйозно і спокійно. — Там, унизу, — показала вона рукою, — добре чути їхні голоси, про це всі знають.

— А я думав, у мене вже дах їде.

Повз них пройшла невелика група туристів із квітами, і Роман несподівано для себе почув, що вони говорять польською мовою.

— О, дивися, земляки твої пішли, — кивнув він на них головою Аґнєшці.

— Так, я чула. Ти в цій частині явно не бував, якщо не знаєш, куди вони прямують.

— Ні, зараз уперше. А що там? — показав він на спини польських туристів, що віддалялися від них.

— Ходімо.

Аґнєшка взяла його за руку й повела стежкою. За кількадесят метрів вони вийшли до іншої групи хрестів — рівної, чисельнішої, білосніжної в променях квітневого сонця. Перед пам’ятниками була так само білосніжна велична споруда з колонами й арками, до якої, наче до сцени, з обох боків вели сходи. Романа це місце миттю притисло урочистістю, він відчув слабкість під колінами й важко похитнувся.

— Польський меморіал? — здогадався він.

Аґнєшка ствердно кивнула головою й мовчки провела до найближчого з хрестів. Торкнулася його, пробігла пальцями, прошепотіла щось собі під носа й тихо, але з повагою й артикулюючи кожен звук, вимовила:

— Цвинтар львівських орлят. Кладовище полеглих за Вітчизну.

— Чому орлят?

— Ну, ось така назва склалася. Наш герб — орел, а це цвинтар молодих поляків-добровольців, отже, орлят, що воювали за Львів і Східну Галіцію з українською армією в листопаді 1918 року, а пізніше — і з армією більшовиків. Я, з одного боку, заздрю їм, а з другого, — мені їх неймовірно шкода.

— Поясни, — попросив Роман.

До горла його підкочувався підлий клубок, і пальці рук нервово смикалися.

— А нема що тут пояснювати. — Кохановська повернула голову до нього. — Заздрю, бо ці хлопці померли героями, за свою рідну землю, а для поляків «померти за Вітчизну» — це не порожні слова. У всякому разі раніше так було, — гірко додала вона по кількох секундах роздумів. — І крім того, вони не бачили жахіть, які довелося пережити Польщі у двадцятому столітті. А шкода тому, що ось цей клаптик землі, — вона показала рукою на площу меморіалу, — це мало не єдина ділянка в цьому місті, яка залишилася тут від тієї Вітчизни, за яку вони вмерли. Ці хлопці лежать зараз у чужій землі, хоча поховані були в рідній, ось така несправедливість і трагедія, розумієш?! — останні слова Кохановської зірвалися в крик, але вона швидко опанувала себе.

Роман лише й міг, що промовчати. Аґнєшка повернулася до нього спиною й опустила голову. Почулося шорхання сірників, і над нею піднявся в небо сивий тютюновий дим. Роман обійняв її ззаду і, мов вірний пес, мовчки примостив голову їй на плечі. Кохановська повернулася в його бік, вони торкнулися щоками, і він відчув на своїй шкірі вологі сліди польської скорботи за цим місцем.

— Вибач мені, — промовила Аґнєшка, — але і зрозумій теж. Це місто наше, поляки заслуговують його повністю, а не тільки кілька сотень квадратних метрів на давньому, хоча і напрочуд красивому цвинтарі. Розумієш?

— Львів — український, — уже не так твердо, як уранці, відповів Роман.

— Ні, ні! Це злий жарт і непорозуміння. Ви ж тут живете, як квартиранти, це всієї країни, напевно, стосується, але лише на Львові мені залежить, тому й кажу про нього. Хай би як ми розглядали це місто, — як витвір мистецтва, великий архітектурний ансамбль чи спадщину славетного минулого, — його заслуговує той, хто буде про нього дбати й берегти від руйнування. На прикладі двох меморіалів, які ми відвідали з тобою за півгодини, можна зробити дуже серйозні й водночас очевидні висновки, розумієш? І українці, і поляки проливали кров за це місто, але подивися: порівняно з орлятами ваш цвинтар відвідує явно менше народу, хоча орлята і знаходяться не просто далеко, а взагалі в іншій державі. Та й наш меморіал підтримується в зразковому стані, а на вашому я вже помітила незначні сліди занедбання. Це значить, що у вашій національній пам’яті місця тому великому подвигу українців набагато менше, аніж у польській — подвигу польському. Хіба не так? Ну скажи! — Кохановська нервово смикала його за рукав, вимагаючи відповіді.

— На це я тобі можу сказати ось що: те, що у вас більше грошей на підтримку військового меморіалу в чужій державі, не означає, що місто ваше. А стосовно пам’яті — у нас проблем стільки зараз, що сил на минуле й майбутнє фактично немає, їх і на сьогодення залишається мінімум. Схоже, ми, українці, перетворилися на народ метеликів-одноденок. Засинаючи, ніхто не знає, чи прокинеться завтра, а в щасливому випадку прокидання не відає, чи доживе до вечора. Погодься, Кохановська, що в таких умовах важко не те що дбати про щось, що не стосується безпосередньо підтримки життєдіяльності й пристойного зовнішнього вигляду, а навіть і думати про це.