10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 32

— А може, ваша проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам’ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві елементи, якими намагаєтесь обґрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка — ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, яких, до слова, не так багато, тут ми з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не шануєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!

— Ого… — тільки й спромігся вимовити Роман.

Кожне слово Кохановської різало його. У глибині душі розумів, що вона говорить давно продумані й проаналізовані тисячу разів речі, говорить відверто, як найближчому другові, говорить, не шкодуючи почуттів, розрізаючи рішуче, як хірург ріже гнійник, знаючи, що після цього має бути легше. Кохановська говорила захоплено й переконливо, він аж заслухався.

— Аґнєшко, я й не знав, що тобі так залежить на українцях.

— Після знайомства з тобою особливо.

— Я жебрак, Аґнєшко, — видихнув раптом Роман і потяг її на те узвишшя, з якого, мов зі сцени чи п’єдесталу, відкривався чудовий вид на цвинтар молодих поляків.

Аґнєшка слухняно вийшла за ним, вони стали, опершись на поруччя, і дивилися на рівні ряди хрестів і кількох поляків різного віку, що ходили поміж гробками, вкладаючи квіти то одному, то іншому героєві. Романові раптом стало гаряче, тілом пробігла хвиля, і він важко осів на перила. З вуст його вирвався стражденний стогін.

— Що сталося, Романе? — суворо спитала Кохановська, поклавши руку йому на плече.

І під вагою її м’якої, закоханої долоні світ Роману остаточно похилився. Йому захотілося впасти перед нею на коліна, хотілося не тримати в собі гіркі й безнадійні сльози. Але він стояв, хоча й похилено, непевно. Кохановська перелякано дивилася на нього.

— Пробачте нам, пробачте… — він шепотів, захлинаючись словами, що рвалися з нього потоком, руйнуючи все на своєму шляху. — Аґнєшко, як вони могли вмерти за це місто? Невже ці вулиці коштують стільки людських життів?! Мені в голові не вкладається, що вам так залежить на цьому місті, а ми так недбало ставимося до нього. Мені прикро за кожну краплю польської крові, пролитої за Львів, за кожен занедбаний будинок, за кожну цеглину, виламану задля того, аби облаштувати черговий тупорилий бар чи бутік, за всі витерті й знищені польські імена на стінах. Насправді прикро.

Роман уже не міг зупинитися, і врешті-решт голос зробився взагалі нерозбірливим і дитячим. Він упіймав долонями руки Кохановської й поцілував їх стримано, але віддано. Аґнєшка спершу спантеличено роззиралася на всі боки, але потім її пробили сльози, плач справжнього потужного жіночого зворушення. Вона притулилася до нього всім тілом, огортаючи Романа, мов дитину, що бігла собі та й перечепилася, побивши колінку. Він дивився перед собою й шепотів незв’язно, але розпачливо.

— Ромчику, милий мій, ну перестань. Я прошу тебе, заспокойся, я дурниць тобі наговорила, Львів — український. Ну чуєш мене?! — Вона з криком схопила його за барки й дивилася в обличчя. — Львів — український, ну припини, хлопчику!

Але від її слів Роман затулив обличчя руками, мовби захищаючись. З дерев вистрілили в небо чорні круки, а поляки біля гробків, мов перелякані коти, визирали з-за хрестів у їхній бік, намагаючись зрозуміти, що це за нечисть так кричить на цвинтарі.

Аґнєшка Кохановська не раз втішала чоловічі істерики та розпачі й добре знала, що це все варто перетворити на гру, що чоловіки — великі діти й несподівана цяцька здатна відволікти середньостатистичного мужчину навіть від наближення Судного Дня. Вона пошаруділа по кишенях куртки, крім ірисок, нічого там не намацала, але раптом згадала щось, і її осяяла геніальна думка.

Вона поцілувала його в щоку, упіймала долонями Романову голову і, дивлячись в очі, сказала серйозно:

— Ромцю, стань рівно, дивись на мене.

Той послухався, хоча ноги були мов чужі, тримали непевно, від чого Роман трохи похитувався. Кохановська погладила його щоку, стала навпроти і, покопирсавшись у нагрудній кишені, вийняла звідти простого ключа. Потім надала обличчю найбільш пафосного виразу, на який була здатна, і, опустившись на одне коліно, простягла ключа Роману.

— Візьми цього ключа, брате-українцю.

— Що це за ключ? — заскочений виставою, спитав Роман, утім, уже помітно заспокоївшись.

— Це ключ від міста Львова. Від імені польського народу я передаю його тобі в довічну власність, з умовою дбайливого й поважного ставлення до цього великого міста, його минулого, сьогодення й майбутнього. Чи ти приймаєш цей дар?

Очі Романа зробилися великі й вологі, мов у п’ятирічної дитини, він обережно взяв ключа з лагідної долоньки й затис його у своєму кулаку, потім підняв Кохановську з коліна, поцілував її руку й міцно притулив польку до себе.

— Так, приймаю, звісно ж, приймаю, дякую тобі! — прошепотів він їй на вухо.

Аґнєшка радісно усміхнулася, і він відчув ту усмішку шкірою шиї.

— А що це за ключ? — спитав він раптом.

— Від тієї квартири, де ми сьогодні вранці були. Вибачай, іншого львівського ключа в мене немає.

— Цей теж гарний, — відповів Роман і раптом тихенько, але щиро засміявся — уперше після цієї своєї катастрофи.

З парапету на них спокійно дивився чорний цвинтарний кіт, що грівся на сонці. Світ повернувся у свою колію.

Але остаточно Роман заспокоївся аж ближче до вечора. По кількох годинах прогулянки Личаківським цвинтарем Аґнєшці нарешті вдалося його звідти вивести, і вони трамваєм повернулися до центру, до самого ядра міста, що вирувало численними туристами.

Кохановська завела Романа на каву на Вірменську вулицю. Вони сиділи при столику біля старої хіпівської кав’ярні, спокійно перемовляючись у самому центрі карнавалу, на який щовечора перетворюються вулички в центрі Львова.

— Ну, як тобі? — спитала Кохановська.

— Не знаю. Точніше, я в шоці. Можливо, з часом я упорядкую враження й розповім тобі, що зараз відчуваю.

— Сподіваюсь, нічого поганого.

— Ні, швидше багато нового.

— Шкода, що я за кермом, не можна випити зараз. Я б напилася з тобою із задоволенням, — поділилася Аґнєшка.

— На Празі нап’ємося, Кохановська, удома. Мені теж випити треба.

— Мене так зворушує оце твоє «вдома».

— Люблю зворушувати тебе, це гарне заняття, — усміхнувся їй Роман.

Вони дивилися одне на одного вдячно і спокійно.

— А ось цікаво, за Прагою ти скучив? — спитала Аґнєшка.

— Хм, ти знаєш, а трошки так. Хочу вже повернутися, мені там спокійно — якраз так, аби думки до ладу привести.

— А за Оленою? — знову запитала вона, не зводячи погляду з Романового лиця.

— Хай як це дико звучатиме, але ось до цього моменту, коли ти спитала, я жодного разу не згадав про неї, — відповів Роман і здивувався сам собі.

І відразу по першій згадці про Олену щось йому засвербіло в грудях, спокійний настрій зник, наче й не було. Роман збентежено, за кілька ковтків допив свою каву й запитально зиркнув на Аґнєшку.

— Добре-добре, поїхали, — видихнула вона, — тільки треба філіжанки занести.

Вони повернули голови до кав’ярні й лише тут помітили, що за їхніми розмовами час минув швидко — двері закладу вже було зачинено і тільки всередині горіло жовте світло, у променях якого дві жіночки наводили порядок у приміщенні. Кохановська швидко зорієнтувалася.

— Ходімо, Романе, швидше, — і, взявши обидві філіжанки, пішла геть від столика.