Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 23
— Нехай ваша милість напише листа двічі чи тричі в цій книжці та дасть його мені, і я вже везтиму його якнайпильніше. А думати, що я можу запам’ятати листа — безглуздя, бо в мене така погана пам’ять, що я часто забуваю навіть, як мене звуть. А проте, прочитайте, я залюбки послухаю, бо, напевне, він зразковий.
— Тоді слухай, — сказав Дон Кіхот.
ЛИСТ ДОН КІХОТА ДО ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОЇ
Можновладна й висока принцесо!
Поранений вістрям твоєї відсутності й засмучений до глибини душі, шле тобі, найніжніша Дульсінеє Тобоська, побажання той, що сам їх не має. Коли твоя врода зневажатиме мене, коли твоя величність гнобитиме мене, коли ти схочеш іще збільшити мої страждання — то, хоч і звиклий, не можу далі терпіти й цих, не тільки великих, а й дуже довгих мук. Мій вірний зброєносець Санчо дасть тобі звіт, о вродлива невдячнице, улюблений вороже мій, про стан, в якому він через тебе мене покинув. Коли ти ласкаво захочеш допомогти мені — я твій, а коли ні — роби, як знаєш, бо, поклавши голову, я задовольню і твою жорстокість, і своє бажання.
Твій до смерті
Рицар Сумного Образу.
— Клянуся життям свого батька, — сказав Санчо, вислухавши листа, — це найкраща річ, що я будь-коли чув. Аж дивуєшся, як добре каже тут ваша милість усе, що хоче, та як ловко закінчує: «Рицар Сумного Образу». Правду кажу, що ваша милість — справжній чорт і все вміє.
— У моєму фахові, — відповів Дон Кіхот, — треба все знати.
— А тепер, ваша милосте, напишіть на другому аркуші наказ про трьох ослят і підпишіть його так виразно, щоб усі пізнали ваш підпис, побачивши його.
— Згода, — сказав Дон Кіхот і, написавши, прочитав таке:
Ваша милосте, пані небого. Одержавши це, ви повинні віддати моєму зброєносцеві Санчо Пансі трьох ослят із п’яти, що я лишив удома під вашим доглядом. Цих трьох ослят наказую видати на сплату за трьох таких самих, що я одержав від нього. Після видачі ослят наші розрахунки з ним вважаються закінченими. Написано в Сьєрра-Морені, двадцять другого серпня цього року.
— Нехай буде так, — сказав Санчо, — а тепер підпишіть, ваша милість.
— Підписувати не треба, я тільки поставлю свій розчерк, і цього досить не тільки для трьох, а й для трьохсот ослят.
— Цілком здаюся на вашу милість, — відповів Санчо. — Дозвольте мені осідлати Росінанта і благословіть мене, бо я хочу поїхати зразу ж, не чекаючи дурниць, які робитиме ваша милість. А там я скажу, що бачив їх стільки, що більше й не треба.
— Але я хочу, і так треба, щоб ти хоч побачив мене голого. Я зроблю при тобі два або три десятки безумств; це забере не більше як півгодини. Побачивши їх на власні очі, ти зможеш божитися твоїм спасінням, що бачив і ті, про які захочеш додати. І запевняю тебе, що хоч би скільки ти казав, а я зроблю більше.
— Сеньйоре, — крикнув Санчо, — я не хочу бачити вашу милість голого: це нагонить на мене велику тугу, і я не зможу втримати сліз. А тепер я не в силі вже плакати, бо в голові мені ще повно сліз, які я пролив над своїм ослом цієї ночі, і я не зможу починати знову. Якщо ваша милість хоче показати мені кілька безумств, робіть їх одягнений та виберіть найкоротші і найзручніші. Адже я для цього зовсім не потрібний, і до того, як я вже казав, це тільки затримає моє повернення з новинами, яких чекає й на які заслуговує ваша милість. А якщо сеньйора Дульсінея не відповість як слід, то я врочисто присягаюсь стусанами та ляпасами вибити їй гарну відповідь із самого шлунку. Чи можна ж терпіти, щоб такий славетний мандрівний рицар, як ваша милість, божеволів, ні сіло ні впало, через якусь там жінку? Нехай сеньйора не змушує мене закінчувати, а то я такого втну, що вона не подякує. Я на це мастак. Вона погано мене знає, а то постила б у день мого святого.
— Їй-право, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — ти, здається, не менш божевільний, ніж я.
— Я не такий божевільний, тільки запальніший, — відповів Санчо. — Але що ж їстиме ваша милість без мене?
Чи не думаєте ви бігати на шлях та грабувати пастухів, як Карденіо?
— Про це не турбуйся, — сказав Дон Кіхот, — бо коли б у мене й була їжа, то я б однаково живився самими травами та плодами, що постачатиме мені ця лука й дерева. Краса мого подвигу і полягає в тому, щоб не їсти й терпіти інші злигодні.
На це Санчо відповів:
— Знаєте, чого я боюся, ваша милосте? Що не зможу знайти вас, коли повернуся.
— Добре запам’ятай ознаки, — сказав Дон Кіхот, — а я не ходитиму далеко звідси й навіть подбаю про те, щоб зійти на найвищі скелі та виглядати тебе. А втім, певніший спосіб — нарізати гілок дроку й кидати їх по дорозі, поки ти виїдеш із гір. Ці гілки стануть тобі віхами та ознаками.
— Я так і зроблю, — відповів Санчо і, нарізавши чимало гілок, розлучився зі своїм паном не без плачу з обох сторін.
Хоч як наполягав Дон Кіхот, щоб Санчо глянув хоч на дві його божевільні вправи, але зброєносець, сівши на Росінанта, якого Дон Кіхот просив доглядати, як самого себе, попростував до рівнини, кидаючи за порадою свого пана час від часу гілки. Та не проїхавши й ста кроків, він вернувся і сказав:
— Ваша милість правду казали. Щоб щиро присягатись, що я бачив ваші безумства, мені треба подивитися хоч на одне, дарма що я бачу вже одне найбільше, а саме те, що ви лишаєтесь тут.
— Я ж казав тобі, — відповів Дон Кіхот. — Зачекай, Санчо, я зроблю їх умить.
І, скинувши штани та лишившись у самій сорочці, він двічі підстрибнув і двічі став сторчака. Санчо повернув Росінанта цілком задоволений, бо тепер міг присягатися, що пан його з’їхав із глузду.
РОЗДІЛ XVII
Санчо, виїхавши на битий шлях, почав шукати дороги на Тобосо й другого дня доїхав до корчми, де йому трапилася нещаслива пригода з ковдрою. Як тільки Санчо побачив корчму, йому зразу здалося, що його знову підкидають у повітря, і він спочатку не хотів заїздити туди, хоч настав уже час обіду і йому дуже хотілося покуштувати чогось гарячого після стількох днів живлення холодним м’ясом. Ця потреба таки змусила його під’їхати ближче, і, поки він вагався, чи заходити йому в корчму, чи ні, звідти вийшло двоє, що зразу пізнали Санчо, і один із них сказав другому:
— Скажіть, сеньйоре ліценціате, чи цей вершник, бува, не Санчо Панса, що, як каже ключниця нашого шукача пригод, поїхав із ним зброєносцем?
— Так воно і є, — відповів ліценціат, — а кінь належить нашому Дон Кіхотові.
Не дивно, що вони впізнали його, бо то були той самий священик і цирульник, що роздивлялись та палили книжки Дон Кіхота. Впізнавши Санчо Пансу та Росінанта і бажаючи дізнатися про їхнього пана, вони підійшли до Санчо, і священик, назвавши його на ймення, спитав:
— Друже Санчо, а де ж залишився ваш пан?
Санчо теж упізнав їх одразу, але вирішив затаїти від них місце перебування Дон Кіхота і відповів, що пан його лишився в іншому місці, дуже заклопотаний важливими справами, і що більше він не може нічого сказати, хоч би йому повиколювали очі, а очі, мовляв, він дуже цінує.
— Е, ні, Санчо, — сказав цирульник. — Якщо ви не розкажете нам, де він лишився, ми будемо думати, та й тепер уже думаємо, що ви його вбили й пограбували, бо ви їдете на його коні. Дайте нам пана цієї шкапи, а то вам буде погано.
— Нема вам чого загрожувати мені. Я такий чоловік, що ніколи ще нікого не вбивав і не грабував. Мій пан покутує свої гріхи в отих горах і робить це з великим задоволенням.
І зараз же, нашвидку і не зупиняючись, він розповів про стан, у якому лишився Дон Кіхот, про свої пригоди і про те, що йому доручено приставити листа сеньйорі Дульсінеї Тобоській, коханці його пана, дочці Лоренса Корнуела. Священик і цирульник хоч і знали про характер божевілля Дон Кіхота, а, проте, дуже дивувалися щоразу, коли слухали про нього знову. Вони попросили Санчо Пансу показати їм цього листа.