Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 14
- Не можна тут курить! - говорить.
- Адже ж пани курять, - одказую, - от i у вас цигарка в руках.
- То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
- Коли ж у мене нема iншого. А хiба ж, - питаю, - тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
- Авжеж!
- А де ж це написано?
- Отам! - та й показує на табличку.
- Нi, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зiрветься з мiсця той пан з двома мичками на щоках, як пiдбiжить до мене, як гуконе:
- Вон, мужлан! Вон! Не смiй курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злостi, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, менi спершу трохи моторошно стало, а далi думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собi люлечку:
- Ви, пане, не кричiть i не тупотiть, бо й мої такi самi грошi, як i вашi, а ота цигарка, що в вас у руцi, може, вона менi смердючiша, нiж вам моя люлька.
Як же затупотить мiй пан, як же зарепетує: - Кондухтор! кондухтор!
Та й побiг iз вагона. За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:
- Не кури!
- А хiба ж не вiльно?
- У первому класi не можна такого тютюну.
- А де це написано?
Тик-мик - i цей нiчого не вiдкаже, тiльки все:
- Не кури, бо я тебе виведу!
- Нi, не виведете, бо я бiлета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вiльно, то й менi.
- Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворi та й покурив.
- Коли пани виходитимуть надворi курити, то й я виходитиму, вжеж!
Тут той панок iз закрученими вусиками як пiдбiжить до мене, як кине менi на тапчан цигарку:
- На, - каже, - кури, чорт би тебе взяв, та тiльки не чади своєю смолою!
- Нi, - одвiтую, - у мене й свiй є, - нащо менi цей? Не кидайте менi, пане, бо я не собака.
Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як iзчиниться тут лемент та крик! Як позбiгаються всi! Пани лаються, панiї дрiботять та знов-таки лаються, кондухтор лiзе вiдчиняти того вiтрогона, що вгорi, та собi верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
- От буде станцiя, - я тебе на станцiї виведу, їхати не дам далi! - каже кондухтор.
А той пан iз чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:
- Хiба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, - поживився, як пес макогоном, - нiчого не вiдказав та й подався собi. Змовкли й пани, тiльки сопуть та плюють, а той пан iз чорною бородою чогось смiється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, - уже й станцiя. Дожидаюся я того кондухтора, - не йде мене виводити. I поїзд рушив, а його нема. Ну й гаразд! Я тим часом давно вже й люльку докурив, i дим од неї розвiявся, затихли й пани мої зовсiм. Проскочили ми так iще станцiй зо три, - знов заманулося менi курити. Тепер уже, думка, - вийду справдi з вагона та надворi покурю - однак же мене жiнка вигонить, як я курю в хатi, - вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, - з незвички, то їм воно i в носi, i в горлянцi теє… Треба й їх пожалiти, авжеж… А свого права я вже доказав. Одначе тiльки сягнув у кисет по люльку, хотiв тут набити, бо надворi вiтер, - коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересiдає до мене.
- Куди їдете? - питає.
- Та до Ч. - вiдказую.
- Дiло там маєте?
- Атож! - кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далi.
- Чи не хочете, - говорить, - мого?
Та й подає менi повен капшучок цигарок панських.
- Та спасибi, дякую, - у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.
- Та свiй i надалi здасться, - умовляє, - а я був би дуже радий, якби мого зажили: який вiн вам буде на смак.
Подивився я на нього, - смiється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так пiдносить турецького. А втiм, видко, що добрий чоловiк, - може, вiн, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого менi сваритися, коли вiн до мене по-людському озивається.
- Добре, - кажу, - коли ваша ласка, то й вiзьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собi: «Бач, як воно на свiтi дiється: то як собацi кидали, а тепер уже як людинi подають та припрохують. Еге-ге! Треба тiльки не подаватися! Так же я тепер i робитиму!» Ото собi думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добiгає.
Приїхав я до Ч., - у мене, кажу ж, таки й дiло було там до знайомого чоловiка. До обiд iз тим чоловiком, а тодi покупив дещо… Увечерi б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж iще подивитися, яково то самому собi паном бути. Куди б же менi пiти? Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насмiялися, а надумав собi так, що пiду до тiятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш менi розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справдi воно є: i кохаються, й цураються, i миряться, i сваряться, ще й убивають одне одного… а що вже спiвають та танцюють!… i так каже, що без сорому при людях i цiлуються… А пани сидять та дивляться. Отож пiду й я подивитися та й куплю собi панське мiсце.
Пiшов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здоровi газети налiплюють, з оттакелезними лiтерами - шукаю, чи нема де тiятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогоднi нема. От менi не щастить. Ходжу вiд стовпа до стовпа, як дурний… Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тiятр, та таки щось на нього скидається: "у залi дворянського собранiя концерт". Одмiна його зна, думаю собi, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають i спiвають, - ну, то можна й слухати. А почому ж там платять? Є мiсця по пiвкарбованця i по карбованцю й по два. Ото вже саме панськi, як по два. А де ж це воно є? Написано: "в залi дворянського собранiя". Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються… то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж менi ще й шукати? Ото и моє - де пани, там i я. Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловiка, дещо розпитався, куди та як у те собранiє йти, та, дiждавшися того вечора, й простую туди. Пiдходжу до великого того дому, - от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу - тиск! Раз у раз тiї хвалiтони пiд'їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тiснота така, що й києм не протиснеш. Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машинi в первому класi! Та так смiливо слiдком за одним паном у тi ж дверi.
Тiльки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!
- Ти чого сюди?
- Не хапай, - кажу, - не поспiшайсь! - та одвiв його руку та й подався собi.
Iду далi так, як менi сказано, коли справдi сидить за столом якась панночка i бiлети продає. Пiдiйшов i собi.
- Дозвольте менi, коли ваша ласка, бiлет!
- Нєту, - каже, - всi попродала, тiльки в первих рядах єсть.
- Отого ж менi й треба - первого ряду, - давайте його менi.
- Два рублi, - каже.
- Дарма, - вiдказую, - давайте! - та й подаю їй два карбованцi.