Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 13
- Що це ти, чоловiче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими дiлами? Тiльки грошi переводиш.
А я на смiх i кажу:
- Пiду панського права добувати.
- Тю! - каже. - Чи ти не здурiв? Чи тобi на свiтi жити надокучило?
- Нi, - смiюся, - тiльки надокучило мужицьке право.
- Що ж ти робитимеш? - питає, а сама, бачу, вже й боїться, й роботу покинула, i не знає, що їй i казати.
- А що ж я робитиму? Де пани бувають, там i я побуваю, подивлюся, чи не можна якось так, щоб i мужик в однiй хатi з паном сидiв.
Вона як заголосить:
- Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навiки! Та тебе ж закатують, та тебе ж на Сибiр завдадуть або на Соколиний острiв запроторять!… Та там же гаду-гаду, що й ступнути хрещенiй душi нiде… (I звiдки вона те знає - про той гад?) Та дiточок же наших дрiбнесеньких посиротять!… А вони, тi дiточки, таки й дрiбнесенькi: сина цiєї осенi оженив, та й до дочки вже тi, що куниць шукають, рипаються… Гаразд хоч, що обох на той час у хатi не було, а то б i їх стара до лементу призвела. Уже не радий, що й признався. Почав її вмовляти, почав їй тс та се… Так-сяк розважив, затихла… Затихла, а сама своє думає: як випроваджала, то так сльози i бринять на очах… I шкода менi її, i самому неначе трохи смутно стало, - ну, а все-таки того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцiю. Прийшов. Узяв бiлета первого класу… таки дали, нiчого й не сказа- ли… Ов-ва! Та й дорого ж, нехай йому всячина!… Це так, що не дурно папське право достанеться!… Ну, та дарма: один той день, що батько у плахтi. Вийшов я до вагонiв, подивився, де синiм помальовано, - ото й мое. Так просто й чимчикую у первий клас… А назустрiч iз вагона кондухтор.
- Не сюди, не сюди!… - гримає. - Куди пхаєшся? Наперед iди, - там третього класу вагони. А я таки собi тиснуся.
- Чи ти чуєш, мурло, що я тобi кажу? Не тут третiй клас, а спереду.
- Та чого ви гукаєте? - вiдказую. - Менi й не треба третього класу, а первого, - та й показую йому бiлета.
- А, пановi бiлета несеш, - ну, иди, коли так… Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, - та й побiг далi.
Брешеш, думаю, я сам собi пан. Та й посуваюся у той первий клас. Iду, а самому таки трохи моторошно. Увiйшов туди. Бий тебе сила божа! - вiдразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе пролiз тiсненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсiм панська свiтлиця: тут тобi й столики, тут тобi й постелi, тут тобi й тапчани… Народу не дуже багато: панiв кiлькоро та панiй двоє, бачу… Сидять пани, - треба й менi сiдати. Набачив порожнє мiсце, пiдiйшов та й сiв на тапчанику та так i пiрнув у нього!… Ну та й м'яко!…
- Мужичок, а мужичок! - каже менi панок молоденький з бiлявенькими вусиками позакручуваними. - Не туди попал, тут первий клас.
- А так, - кажу, - пане, первий.
- Ну, так зачим же ти, - каже, - сюди, коли тобi в третiй?
- Нi, - кажу, - менi iменно в первий, а третiй менi тепер не в моду, бо в мене бiлет не туди.
- Што ти, - каже, - вигадуєш абищо!
- Чого б же я вигадував? - одказую. - Подивiться самi.
Та й даю бiлета. Глянув вiн раз, два… знизнув плечима… Тодi ззирнувся з iншими панами. А тi слухають, що ми говоримо.
- Справдi, - каже до них, - у нього первого класу бiлет.
Тут iще дехто з панiв пiдiйшов, дивляться на мiй бiлет та дивуються.
- Хто ж це тобi дав? - питають.
- Нiхто, - кажу, - менi не давав, я сам собi купив.
- Нащо ж ти його купив? Це ж дорого - у третьому класi дешевше, - озивається товстий пан з такою бородою, що з щiк телiпається, а посерединi голе.
- А дешевше, - одвiтую.
- Так нащо ж ти сюди купив?
- А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третiй? Адже ж i вам дешевше було б.
Один пан, такий огрядний собi, з чорною бородою, засмiявся та й каже:
- Правду говорить.
А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди вiд губiв до шиї, вже трохи й сердитенько:
- То ти, а то я! - навчає. - Ти не рiвняй, а коли вже сiв тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.
- Та хiба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, - вiдговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собi. І воно замовкло i пiшло в куточок до вiкна та й сiло навпроти мене, тiльки навскоси трохи, бо я скраю сидiв.
Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи згодом i кондухтор ускочив, - той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на бiлети та цокає по них. Дiйшов i до мене та:
- Ти чого тут? Я ж тобi казав, що не в цей вагон.
- Аж воно таки в цей, - одказую та й подаю йому бiлета. Вiн зирк та й нi в сих, нi в тих.
- Так це, - каже, - твiй… ваш бiлет? - уже не знає, як йому й казати.
- Та мiй же, мiй, - одповiдаю.
Вiн тодi глянув так неймовiрно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:
- Його, його, - каже.
Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по бiлетовi та й вернув. Подався далi. Коли це трошки згодом пiдходить до мене той молоденький панок iз бiлявими вусиками. Зiперся на стовпчик, утупив у мене очi та й питає:
- А ти ж, мужичок, як це: завсiгди їздиш у первому класi? - Випитує б то, що воно за чоловiк. - Так, як бог дасть, - кажу. - Чи, може, ти козак?…
- Та козак.
- А де ж ти живеш: на селi чи хутiр свiй маєш?
- На селi.
- Далеко вiд станцiї?
- Де там, зараз i станцiя.
- Ти ж на станцiю ходиш чи їздиш?
- Як коли йду, а як треба, то й їду, - вiдказую спокiйненько, - що то воно далi буде?
- А їздиш же ти одним конем чи парою?
- Як треба, то й трьома поїду.
- Возом, чи, може, чим iншим?
- Як треба возом, то й возом, а як чим iншим, то й iншим, - одспiвую паничевi, згадуючи свою гарбу.
- Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
- Чому нема?
- А хата ж у тебе велика? Докучило вже менi це.
- Та саме як на мене, - кажу. - А у вас, пане, яка, - чи велика?
- Як? - говорить.
- Та хата, - кажу, - у вас велика?
- А тобi яке дiло до моєї хати? - вже сердиться панок.
- Та ви ж за мою питаєте, - вiдказую так собi плохенько. - А наймита ви держите, пане, чи самi на станцiю їздите?
- Чорт зна що говориш! - одказав менi на те панок та одвернувся та й пiшов.
Ну, дарма. Сидимо собi та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собi про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене. Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловiк заживав, то жiнка й не вигонила б у сiни з люлькою. Е, а це вже не ладанець! Товстий пан iз двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й мiцна! Ця й менi дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить. Отак собi думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив… Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже вiд мого люлечного. Зараз i пiдбiгає той паничик iз закрученими вусиками:
- Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
- Та, - кажу, - пане, покурити схотiлося.