Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 12
- А со менi татко принесла з сахти?
Чудний! Завсiгди з матiр'ю, чує, як на неї кажуть "вона", то й собi на всiх, i на чоловiкiв, i на жiнок, почав казати "вона". Треба буде взяти йому в крамницi яку канхветину. Бо так тобi любо обнiме за шию та й каже:
- А со принесла?
А Одарка дожидатиме його, хоч як пiзно вiн прийде, вона не ляже… Усмiх осяйнув умазане в сажу чорне обличчя Панькове. Йому знову схотiлося побачити Одарку зараз бiля себе… Нi, самому бути зараз бiля неї…
- А ось i ми! - гукнув голос мало не над самим Паньком.
Панько розплющив очi. Парубки вже вернулися з струментом. Треба було робити. Трохи нехотя вiдiрвався Панько вiд своїх мрiй i встав. З новим струментом робота пiшла краще. Але все як каменюка подавалася погано, бо дуже тверда була.
- Та ну його к бiсу, всi руки обшмуглявi - промовив чоловiк з бородою, спускаючи руку з молотком. Буде й стiльки!
- Не глибоко буде, не розiрве враз, - сказав Панько.
- Дарма, удруге можна, коли треба буде.
Панько позастромлював у попровiрчуванi дiрки патрони.
- Ну, хлопцi, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти.
Чотири шахтарi пiшли до цебра, покинувши Панька запалювати. Парубок зачепив старого:
- А що, от i принiс, що треба, й не загаялись.
- Мовчи вже! Про тебе й кури сокочуть по смiтниках, що ти такий моторний,вiдмовив той.
- Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрiю, а про вас i того нема! - вiдказав парубок, улазячи в цебер.
- Га-га-га! - зареготалися шахтарi. - От так утяв!
- Утяв! - розсердився дядько Андрiй, уже стоячи в цебрi в той час, як iншi ще влазили.
- Утяв! Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий, - щоб не придавило коли в шахтi грудякою.
Шахтарi знову зареготались, i пiд регiт парубок гукнув угору:
- Пiднiмай!
Цебер смиконуло й пiднесло вгору.
- Стiй! стiй! - скрикнув дядько Андрiй. - А Панько?
За реготом та за спiркою шахтарi зовсiм забули, що Панько мусить сiсти з їми. Вони зирнули наниз i побачили Панька.
- Стiй! - згукнув з усiєї сили парубок.
Цебер спинився. Панько все це бачив. Вiн одразу згадав, що патрони позабивано неглибоко, що гноти були короткi. Вибух мусить бути зараз - ось-ось. Коли цебер спуститься, то камiння вдарить просто на товаришiв. Все це вiн зрозумiв за одну мить.
"Що бог дасть!" - промайнуло у його в головi. I перш нiж товаришi встигли гукнути, щоб спускати, вiн голосно крикнув:
- Пiднiмай!
Цебер знову смикнуло й вiдразу винесло нагору. Панько повернувся, щоб кинутися набiк у другий хiдник. Але саме в цю мить iз темряви блисконуло ясним огнем, потiм ударило, i важкий гугот струсонув шахту. Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем. Як дим розвiявся, товаришi кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут, i його груди були однiєю великою кривавою раною…
1893. I. 17.
с. Олексiївка
CAM СОБI ПАН
Я їхав залiзницею, третiм класом i, як звичайно, у вагонi з написом: "Для некурящих". Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожнiми, щоб вони справдi не курили, - це знає кожен, кому траплялося сiдати до таких вагонiв, сподiваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй вiд тяжкої хвороби на груди, - все дарма: напуватимуть тебе тiєю отрутою, смiючися i з твоїх прохань, i з твоїх протестiв. Цього разу трапилося, що в нашому вагонi людей було дуже мало i з них виявився тiльки один курiй, високий лiтнiй селянин у кудлатiй капелюсi, з-пiд якої блищала пара виразних розумних очей. Вiн їхав з двома своїми товарищами, i з їх розмови я довiдався, що цих трьох дядькiв уже не вперше посилає сiльська громада до мiста клопотатися за одну громадську справу.
Тепер вони верталися додому i були веселi: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собi, як сьогоднi тупцялись у якiйсь губернськiй писарнi та розмовляли з панками. Дядько в капелюсi витяг тим часом з кишенi критого кожуха курецьке знадiб'я та й почав поважно длубатись у кисетинi, добуваючи звiдти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як вiн узявся був до сiрникiв, я попрохав його не курити, показавши на напис.
- Хiба? - пiдвiв вiн голову i глянув за моїм пальцем, читаючи: "Для не-ку-ря-щих". - А й справдi, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звiсно, пiд яким правом чоловiк є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цiєї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б i нiчого б ви зо мною не вдiяли, - казав вiн, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн iз люльки.
- Тодi б я нiчого вам i не казав, бо й я корився б тодi тому праву.
- Хiба? - спитався вiн, зашморгнувши зразу кисет i знову, як i перше, пiдводячи голову. - Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди пiд право хилилися, а пан - нi. Це вже я вивiрив i на оцьому курiйствi, бо менi була така притичина.
- А яка ж саме притичина вам була? - запитавсь я, зацiкавившись.
- То справдi притичина! - засмiявся старий сивий дiд, товариш мого курiя.
- Чудасiя! - додав тоненьким голосом другий товариш - худий гостроносий чоловiчок, швидкий на рухи. - Я б такого i не вдав, як Данило - не витримався б. Бо це треба як затятися, то вже щоб i не зрухнутися iз свого.
- Так, може б, ви й менi розказали про вашу пригоду? - попрохав я Данила.
- А таки й розкажи, Даниле, пановi, розкажи! - задрiботiв тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. - Воно чудне, ну й чудне!
Данило помовчав трошки, всмiхаючися з-пiд рясного темного вуса в невеличку бороду, i загомонiв:
- Та що ж там такого?… От собi, звичайно, чоловiк щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мiзкує. Отак i я… Що так воно дивно на свiтi: усi люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик - одно життя, а пан - зовсiм iнше. I шана кожному не однакова: зараз пан увiходить куди, то лакей пiдбiгає й кланяється, i пальто пановi скидає, i говорить: "Пожалуйте, пожалуйте!" Ще й дверi ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сiром'яга, туди ж поткнися, то зараз: "Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!" I зараз тiї дверi, хоч би й навстiж зяли, то зачинить… Ну, сказати, лакей, то, звiсно, панська помийниця, - яких помий туди влий, такими й смердiтиме… така вже в нього душа… так же й iншi туди ж… Чого ж воно так? Невже через грошi? Бо в пана грошей багато: зараз вiн лакеєвi тиць у руку, - вiн йому й кожушинку скине, i дверi прочине… Або хоч от на машинi: сiдаєш у третiй клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а iнодi й межи плечi наштовхає, а такiсiнський собi мугиряка, як i наш братчик, тiльки що з гудзиками… А пан за великi грошi сiдає до первого класу, то вже вiн там на кондухтора гримає, а той тiльки все - "як завгодно"… Мат-терi його ковiнька, як же воно недобре на свiтi зроблено!… Ну, та вже, - думка в мене, - нехай собi там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на свiтi жити, щоб нiхто тобою не поштурхував, а щоб сам собi пан був! Їздять пани у первому класi, поїду й я! Бiс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожiю. Хазяйствечко в мене хоч там i не велике, та не зовсiм i мале, а син у мене один, - роботящий паруб'яга, - то все воно йому самому припаде… от там хiба ще за дочкою що дам, а бiльше нiкого й нема. Отак собi надумавiпися, - це було цiєї осенi, - та й лаштуюсь у дорогу, та й нiкому не хвалюсь. У мене в городi було-таки й дiло до знайомого чоловiка. Як прийшов той день, - удяг добру чумарчину, узяв карбованцiв iз двадцять грошей та й на станцiю вже б то йти. А жiнка: