Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 11
- … вона слихала, шо у людей большi руки i очки… стоїть та й крутить хвостом…
- Да, очки надела, - додає член. - Хорошо! Будеть! - промовив вiн i, нахилившись над реєстром, хотiв писати "балли".
- Может бить, пiсать єщо? - спитавсь учитель.
- Мм… муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжнi правила правопису. - Нехай пишеть!…
Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовiй таблицi. Потiм почали виправляти помилки. Член якось пiдсунув до себе книжку i, звiряючи з нею написане, знайшов двi помилки. Зоставалось їх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, i хлопця пущено. Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тiльки, як дiйшли до арифметики, бiдолашний нiяк не мiг рiшити завдачу - даремно направляв його вчитель, даремно пiдганяв член. Нарештi, член не вдержавсь:
- Шо ето? - зненацька крикнув вiн. - Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нiчего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт!
Бiдолашний учитель тiльки крутивсь на одному мiсцi. Школярi сидiли бiлi, як крейда. Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далi все голоснiше й голоснiше, i перейшло, нарештi, у голоснi заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегiдь хотiв утiкати вiд "пана".
- У! Я не хочу тут!… Я не хочу! Я додому пiду! - ридаючи казав вiн.
Почувши це, член зупинився. Вчитель побiг до хлопця. Але вiн не зважав на вмовлення i не покидав ридати i намагатися додому. Довелось пустити його з школи. Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останнiх шiстьох хлопцiв, що здавали на "свiдоцтва", вiдбувся тихо, надто, що всi вони "арихметику" знали, i пан член не мав рацiї сердитися.
Нарештi скiнчили. Пан член устав.
- А тєх не будем екзаменовать? - спитавсь учитель, показуючи на школярiв першого та другого року.
- Ннєт… Та они умєють читать?…- казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шiсть годин. - Хлопцi, читать умєєтє? - запитався вiн у школярiв.
- Умiєм… несмiливо вiдмовили деякi.
- А щитать? Ну: дважди сєм?
- Чотирнадцять! - гукнули всi вiдразу.
- А 25 без 7?
- Вiсiмнадцять.
- Ну…промовив член, вагаючись.
- Може, закусить би…- обiзвавсь батюшка.
- Обикновенно… не мiшало б… Ну, дєтi, - знов озвався вiн до школярiв, а тi чогось повставали, - значить, ви тепер получите свiдєтельство - коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учiтеся, потому шо наука… то-єсть… потому, шо без єї человек тьомний… А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика - то велика наука!…- i показуючи великiсть "арихметики" яко науки, пан член пiдняв угору проти лоба пальця i погрожаючи, штрикнув їм у повiтря.
Далi течiя членового красномовства всохла, i вiн став, не знаючи, що казати… Школярi, батюшка, вчитель i собi стояли, не знаючи, що їм робити.
- Так от шо… теє…- почав знову член, згадавши, як вiн колись був укупi з iнспектором на екзаменi i як саме той закiнчив його, - школа у вас хорошая, i я так доложу у совет. I арихметику знають, - один не знаєть, ну, та то вже нiчево… - I член так само, як i iнспектор, подав руку вчителевi та батюшцi.
- Так їх распустiть? - спитав учитель.
- Еге, да…
- Читайте молитву! - промовив учитель.
Хлопцi, тупочучи ногами, повернулись до iкони. Прочитали молитву.
- Ну, тепер теє… домой iдiть! - почав член. - А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того… й водочка?…
- А всенепримiнно!… Як же!… Пожалуйте!…
- Так, так… От ми там i протокол екзаменськой подпишем…
1884 р.
ПАНЬКО
Панько останнiй ускочив у дерев'яний великий цебер до чотирьох товаришiв i гукнув машинiсту:
- Пускай!
Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Вiн хитався на всi боки, i шахтарi повиннi були часом вiдпихатися вiд стiн, щоб не вдаритись об їх, тодi б усi сторч головою могли полетiти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорнi стiни промайнули швидко, й шахтарi вже були на днi.
- Ну, вилазь! - сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамiтовi патрони. Товаришi почали вилазити за їм з струментом у руках.
Зараз же бiля сторчової шахти пробивано новий хiдник. Але величезна брила кам'яна, зустрiвшись на дорозi, не давала йти далi. Шахтарi мусили розбити цю каменюку динамiтом. За кiлька ступнiв вони були вже там, де треба. Нахиляючись, вони пройшли, чи, мабуть, краще сказати - пролiзли у почату нору. Там було мокро й темно. Двi лампи шахтарськi, блимаючи, освiчували чорнi стiни i не менше чорнi шахтарськi обличчя, тiльки зуби та очi бiлiли на тих арапських обличчях.
Робiтники почали оглядати камiнь.
- Ну, з їм буде морока! - промовив один.
- Та здоровий! - додав другий.
- То нiчого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати, - сказав Панько. Ану лиш давай свердел!
Почали вертiти камiнь, б'ючи по свердлу молотком: камiнь мало подавався.
- I що б було кращий струмент узяти! - сердився Панько, що порядкував дiлом. А то цим - до вечора не зробиш дiрки.
- Та й вечiр недалеко, - озвався хтось.
- I добре, бо вже й кiстки болять на цiй чортовiй роботi, - додав один шахтар.
- Не журись! - одказав молодий високий парубок, - зате завтра недiля, погуляємо!
- Погуляємо! - трохи зло вiдказав йому чоловiк з бородою. Вiн приходив на роботу з села i мав сьогоднi йти додому, несучи свiй заробiток сiм'ї. Парубок же той жив на шахтi i всi грошi витрачав на себе. Перший був порядний господар i не мiг бути прихильний до шибайголови шахтарської.
- Погуляємо! Вам усе тiльки б гульки справляти! За гульками й дiла не знаєте.
- А якого я дiла не знаю? - розсердився парубок.
- А от такого, що тебе посилано взяти путящого струменту, а ти взяв казна-що.
- Велике лихо! - вiдмовив парубок. Як треба буде, то пiдiймусь та й вiзьму кращий.
- А воно й справдi треба взяти, - промовив Панько. - Ану лиш добудь!
- Круть-верть - зараз буде! - сказав парубок. Ходiм, Семене!
Другий парубок, той, що лаяв роботу, пiшов з їм до цебра. Три шахтарi посiдали, прихилившися спинами до каменюки. Двоє почали зараз же крутити цигарки i позакурювали їх вiд лампи, що причепили збоку на стiнi. Панько не курив. Вiн дуже втомився. Сьогоднi йому було багато роботи. Хотiлося вiдпочити. Поки товаришi курили й розмовляли, вiн мовчки сидiв, приплющивши очi. Залюбки згадував, що сьогоднi пiде додому, обмиється, вiдпочине й побуде в своїй сiм'ї. Сiм'ї всього - жiнка молода та маленький син, рокiв три йому було. Влiтку Панько хлiборобив, а взимку заробляв по шахтах. Цей заробiток давав йому змогу не вбожiти, ще трохи й пiдправляти своє господарство. Вiн тепер думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так i в'являлась йому, а серед неї Одарка. I обличчя в Одарки так наче всмiхнулося до нього. Якесь любе, лагiдне почування обняло Панька, i йому так схотiлося швидше туди, до неї й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як вiн прийде, але завтра вже ж спитається: