Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 8
А тим часом нiч уже кiнчалась, i похмурий невеселий день уже зазирав у вiкно. Маруся не помiчала цього, не помiчала, як потроху бiлiшали перед нею стiни, пiч, як висувалися з темряви стiл та iкони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помiтила свiт. Пiдвелася з долiвки i хитаючися вийшла з хати. Вона пiшла до шахти i пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як i вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, вiдколи роблено, вода подалась тiльки як на пiваршина. Знесилена сiла вона на ту каменюку, де й учора сидiла. Та вона не хотiла коритися тiй несилi, вона хотiла бути тут, дожидатися й дiждатися. I вона сидiла. Працювали, розмовляли, метушились робiтники, плюскала вода, бухтiла парова машина, але все це Маруся мало й помiчала. З нiмою тугою не спускала вона очей з ями, повної води, й ждала. Чого вона могла ждати?
Так минув день, а Марусина постать усе маячiла на каменюцi. Робiтники вже не прогонили її: їм було жалко дивитися на цю дiвчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тiлi людському та й сiв отут на каменi, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко попiд землею, заховане, запечатане цiєю каламутною водою. Вони давали їй їсти, та вона не схотiла. До неї прибiгла Галька, приходила Горпина, - та жiнка, що вчила її шити, - вона ледве промовила з їми кiлька слiв. Горпина хотiла взяти дiвчину з собою, та Маруся не пiшла. Одначе Горпина примусила її з'їсти пирiжок, що принесла їй з дому. Так поминув день до вечора, а ввечерi Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Схотiла молитися. I вона молилася, проказуючи не молитву, а свої слова, свої ледве зрозумiлi благання. Це немов заспокоїло її. Вона заснула. Але спала не довго i прокинулась iще вночi - сидiла й дожидала свiтання.
Ледве свiнуло надворi, - вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже не було видко, - вона була десь там глибоко, i звiдти тягли її смоки. Маруся сiла на старе мiсце. Вона прийшла з надiєю, i надiя держалася деякий час у неї в грудях. Але потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма туга безнадiйная обнiмала дiвчину. В її маленькiй голiвоньцi плутались безладно чорнi, страшнi думки. Нi, нiколи не спорожнять цiєї клятої безоднi! Адже вона позаливала всi закапелки, - чи то ж виберуть її звiдти? А якщо й виберуть, то коли? Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще… I татко сидiтиме в шахтi не ївши. Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там, глибоко пiд землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод його мучить, мучить… Далi вона про це не могла думати, бо вже й вiд цього самого кригою проймало їй душу.
А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на свiтi, то що їй тодi? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Нiхто, нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий, то нащо їй жити? Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти. На нiч вона не пiшла додому, - сподiвалася, що вночi, може, виберуть воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися, як клубочок. Якийсь жалiсливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то пiдводилась i дивилася, як бiля шахти робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi, приходили iншi замiсть їх, а робота все не дороблялась, а в ямi все була вода. Маруся даремно дожидалася всю нiч.
Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, - вiдразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будiвля здалека - все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала додолу, непритомна.
Прочнулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не зрозумiла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?
Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на неї.
- Вже прокинулася? - промовила вона й пiдiйшла до Марусi. - А що, як тобi?
- Та нiчого, - вiдмовила Маруся. - А чого це я, тiтко, у вас?
- А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там робив i тебе сюди принiс.
- Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? - спиталася Маруся.
- Сьогоднi четвер.
- Четвер? - скрикнула Маруся. - А татко?
- Татко? - А ось стривай, скоро й про татка довiдаємось, - ось-ось уже воду витягнуть усю.
- Хiба й досi ще не витягли?
- Нi.
- Четвертий день?
- Еге.
- А я ж як це?
- Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi. Як тобi тепер?
- Анiчогiсiнько, я пiду туди.
- Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобi треба тепер попоїсти.
- Ой, тiтко, я не хочу їсти. Пити дуже хочу!
- Ну, на, напийсь, тiльки не води: я тобi молока дам.
Маруся жадiбно випила молоко.
- Ну, лягай же, дочко, та лежи, - промовила Горпина.- Вiдпочинь! А менi треба на часинку пiти з хати. Я зараз прийду, - тiльки до Мотрi збiгаю.
Горпина напнулася хусткою й пiшла. Маруся зосталася сама. Але вона не могла лежати - їй здавалося, що там уже доробили все, що там уже витягають з шахти людей. Вона мусить побiгти туди, щоб побачити, що там буде. Може, вона зустрiне татка. Вона схопилася, швиденько вбулася й вибiгла з землянки. За хвилину була вже коло шахти. Там народу було бiльше, нiж звичайно. Пiдходячи, Маруся почула слова:
- Вагончиком спуститися, вагончиком!
- Так не пройдеш туди - грязюка, слизько; а вагончиком можна.
Марусi перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила промiж людьми аж до шахти.
Там готовано вже вагончик, той, що в йому звичайно возять вугiль. З його одiрвано верхню дошку, й один робiтник сiв у його.
- Ти ж гляди, - наказував йому штегер, - скоро що не так, - гукай, щоб назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долiзти куди треба.
- Боже благослови!
- Рушай!
Шахтар перехрестився. Повагом почав iти вглиб вагончик, прив'язаний до кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.
- Стiй! Стiй! - почулося зсередини, з шахти. Люди спинили коня, що крутив барабан.
- Назад!
Барабан закрутився назад, кодола коротшала, i за кiлька хвилин вагончик з шахтарем вернувся з шахти.
- Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.
- Яку дорогу?
- З дощок намощену, що по їй вагончики бiгають. Далi не проїдеш.