Три долі - Вовчок Марко. Страница 18
А тут у кiлька днiв занедужала Пилипиха. Покликали ми до неї усiх знатниць i лiкарок, - здається, нiкому не впiзналася її недуга - яка була. В неї нiчого не болiло, казала вона, тiльки ходила все кволiй та кволiй, поки не збулася сили своєї - i тодi лягла вже, знемоглася i лежала понура.
Маруся приїхала з дитинкою - дитинка ще не зовсiм одужала, - усе ще квилiло кришенятко. Я пам'ятаю добре те врем'я, як було уночi не спимо всi, а вулиця, село у снi, i всюди тихо. Заквилить дитятко, схилиться до його Маруся гойдати, а Пилипиха блискучими очима в обох вдивляється. Вона не всипляла ночей i хвилиночки. Як Маруся вже не падала коло неї, як Маруся не годила їй, - не пригорнулася вже мати до неї нiколи; нiколи не всмiхнулася ласкаво до самої смертi своєї. Що було Маруся просить:
- Мамо, чого журитесь? Чого, мамо, не дбаєте о здоров'я своє? - Вона не прийма нiчого того. I останнє слово її було: "Лучче, мовляла, ображеному вмерти, нiж так на свiтi жити". - I вмерла.
XVIII
Округи нас дiялось, чулось, велося. Що радощiв, а що журби зважали ми збоку; скiльки поженилось на селi, замiж повиходило, народилося, вмерло; як радощi проминали i журба втихала, як одно по другому наставало усе нове у людей, - ми ж усе жили своєю старою тугою.
Батько усе ходив по дорогах i вертався сивiший та похмурнiшнй; матiї усе смутнiла i слабiшала. Од Катрi вiстi були рiдко, та й то неширокi. Отсе було напросить мати священика, щоб туди написав та спитав про здоров'я й життя, то й одпише Катря на три листи одним листочком своїм: "Здорова, - напише, - живу, богу молюся за свої грiхи i за вашi".
Скiльки-то слiз виливалося матусиних, слухаючи, а опiсля згадуючи, скiльки благалося благословення! У Марусинiй хатi ще гiрше повелося: що далi, Чайченко зовсiм дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що вiн у неї пiд тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умi, те в п'яного ка язицi, - вiн не встерiгся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цiкавий пiдхопив та розславив по селу, - от i поговiр став недобрий. Тодi всi до Марусi молодицi з питанням та з жалощами, усi старi баби з радами та з наукою; тiльки Маруся на усi питання i жалiння, i на ради усi: "Вiн менi добрий i любий; я його над усе в свiтi шаную". I жалiбницi, i порадницi образилися, - покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Нiхто й одвiдати не одвiдає.
Тiльки й ходили до неї, що мати да я; ми - частенько.
Одного разу пiдходжу городу стежкою до хати, - се було у свято, - аж дзвiнкий регiт такий чути, що так i розкочується. Гостi в неї якiсь?
Доходжу, уступаю. За столом сидять Маруся i Чайченко, i гостi - молодиця i чоловiк. Що то вже за молодиця була красовиця! Я її зараз пiзнала, хоч нiколи не бачила. Була чорнява, в рум'янцях, бiлолиця, уста червонi смiються, очi радiснi, убрана свiтло: змалювати б таку та дивитись, не впускаючи з очей, та самому всмiхатись на ту красу смiливу та веселу. Тiльки отi брови її високi i зрощенi в'юнкою чорною гадючкою на чолi бiлому чорнiли, - щось недобре вiщували. Поруч з молодицею, од вiкна у затiнку, сидiв чоловiк плечистий, приземкуватий, з чорним щетинястим усом; чорне волосся посивiло в його космами; од лiвого виска вiн чорнявий як грак; а з виду дивився вiн спiдлоба, або збоку, наче кого пiдгледжував злими очима своїми, i Маруся, почастувавши усiх, одiйшла; я в неї i питаю:
- Хто се в вас, Марусе?
- Шинкар iз жiнкою.
- Чи давно се ходять вони до вас?
- Се уперше прийшли сьогоднi.
- Як се здумали вони?
- Та шинкар схотiв неодмiнне до нас.
- Чого то?
- Каже, мене забачити.
- А ти ж до їх пiдеш?
- Та ще не знаю, Якiв ще не казав нiчого; як Якiв менi скаже.
Спокiйна собi, люба - от наче вона без жодної думки важкої по квiтчастому полю проходжає вечором тихим та теплим.
Чайченко сидiв iз гiстьми дуже смутний, зiтхав часто; шинкар поглядав на його - неласкавий був погляд той: неначе яка iскра спахувала з чорного його ока… Шинкарка усе всмiхалася.
- Нащо п'єш багато, не пий! - озвалась вона до шинкаря (а вiн чарку за чаркою випивав).
- Чому не пити менi? Уп'юся - мене люба жiнка доведе до господи.
- А як не схочу? - задзвенiла вона жартуючи.
- Не схочеш? - каже, а сам її мiряє поглядом - яка. - Або ж хто тебе запитає, чи хочеш?
Чайченко, слухаючи се, важко зiтхнув й на шинкарку смутненько дивився, а шинкар на його пильно. Маруся вже заговорює, питає, частує - не звiв очей шинкар з Чайченка, - аж той сам схаменувся, сам його погляд на собi почув, - тодi шинкар очi в землю врив.
- Хутко у вас празник, - говорить Маруся до шинкаря, - гостей же до вас, гостей!
- Дякувати, мене добрi люди не забувають! - одкаже шинкар. - Не так за мою щирiсть, як за те, що жiнка хороша, славлють, - то прихильному приятелевi мило подивитися на мою кралю!
Та й засмiявся, а такеньки засмiявся, що й шинкарка трохи стрепенулась.
- А ваш брат у других, чи здоровий вiн з молодою жiнкою? - пита знов Маруся.
- Пом'янiть його душу, шановна хазяєчко! Хiба ви ще не чули? То б я вам давно вже повiстив! Жiночку його молрду взято й завезено кудись… а вiн втопився.
- Як? Боже мiй! Боже мiй! Бiдна ж вона людина!
- Чого - бiдна! Вона у розкошах тепер, їй ще покращало у свiтi… Ну, як на мене, то б не так було: я б не втопився анi повiсився б сам один, а хiба вже вкупцi з коханкою!
Схиливсь до своєї жiнки, оком iскрить.
- Удвох, кажуть, i вмирати охiтнiш! - додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гостi прощатися i побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова i махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
- Годi махать, пора перестати! Ходiм iзо мною! - Отсе, не даси добре i з хазяйкою попрощатися, - засмiялась йому шинкарка: - чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
- Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! - вiдказав їй.
I пiшли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й смiялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
- Бувайте здоровi! - Шинкар iшов не оглядаючись. У кiлька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка мiж шинкарем i Чайченком i що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те мiж ними, - казали, - що став шинкар свою жiнку зневажати - вона все оджартовувалась, смiялася, а Чайченко не перемiг свого серця, уступився - мабуть, вже у його бринiло. Як же зчепились вони - така буча збилася, що ледве розняли їх. I казав шинкар Чайченковi: "Не приходь, - каже, - у шинок бiльше!" А Чайченко кричить: "Чому?" - "Не приходь у шинок!" - знов так само йому шинкар говорить. "Чому?" - "А то прийди", - промовив шинкар.