Три долі - Вовчок Марко. Страница 19
Люди вже їх розвели i за Чайченком дверi зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже блiда була, дуже, хоч i не втеряла на той час нi хисту свого, анi всмiху. Шинкар же веселий такий, розвеселився i жарти пiдняв… Повiстки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому нiде не бачив нiхто.
Я приходжу до Марусi: чи все гаразд, Марусе?
- Чоловiк нездужа, - смутно вона менi одказала.
- Коли се вiн занедужав?
- Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй сварцi три днi вийшло.
- Та де ж вiн?
- Лежить у кiмнатi.
А вiн тодi кличе: "Марусе!" Вона схопилася - кинулась до його.
- Хто се до нас прийшов? - питає.
- Се Хима прийшла мене одвiдати.
Нiчого бiльше не казав i не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тодi їй говорю:
- Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
- Не знаю. Що було? Якiв повернувся недужий. Вчора вранцi прибiгла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Якiв не приходить, бороню йому, в нас бiда! "Чуєш - не приходь, бороню тобi, - крикнула на Якова, - в нас бiда. Мiй буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде - не йми вiри, не приходь". I побiгла вiд нас. Я бiльш нiчого не знаю. Менi сумно, i боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собi мовчушi. Багато дечого менi й чулося, i згадувалось!
- Жаль, - кажу, - жаль, та не вернеться!
- Чого жаль? - спитала Маруся.
- Життя молодого, вiку загубленого дарма - чи я ж вже тобi не казала, чого жалко?
- Менi не жаль нiчого, - говорить.
Знов змовкли - сидимо… Вже вечiр пiзнiй. Дiтки поснули, сплять спокiйно сини маленькiї, а на городi вiтер шумить вербами, надворi чорно; блискавиця поблискує.
- Куди тепер пiдеш у негоду таку, - каже Маруся, - заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить i грiм, i блискавиця й вiтер.
- Добре, зостануся, - заночую в тебе. - I зосталася. Чайченко лежав неспокiйно, в тривозi, на лiжку, - зiтхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввiходила, не насмiла бiднесенька. Раз чи два звечора вiн покликав її, спитав, хто в хатi в неї, наче забував, що я прийшла, а що далi вночi, то все частiш, частiш її кликав i все каже: "Хтось прийшов до нас!" - "Нема нiкого". - "Хтось прийшов; я чув, у дверi стукало, хтось пiд дверима, - вiдчини!" Вона одчинить - нема. Трошки згодом знов її шле: "Пiд ворiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiкном хтось добувається". Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала - нiкого не було цiлу нiч тую чорну, вiтряну.
Менi почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…
Ha свiтаннi, чуємо, стукають тихенько, там мiцнiш, - Маруся вибiгла, я за нею. "Хутче, скорiш!" - гукав нам услiд Чайченко…
Одчиняємо ворота, а пiд ворiтьми шинкар.
- Здоровi були! - до Марусi. - А де ваш чоловiк?
- Дома.
- Коли б ви до мене його викликнули, коли дома вiн.
- Вiн нездужає, лежить.
- Не можна й подивитись на його?
- Нездужає. Нащо це вам так конче його треба?
- Я йому iз ярмарку доброго гостинця привiз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стрiну по дорозi! Щасливо!
Швидко пiшов, швидко.
Маруся розказує чоловiку, - не дає своїм питанням промовляти їй. Велiв їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.
XIX
Ще хмари чорнi, важкi волоклись по небу, а тiльки з краєчку рожево зорялося од схiд сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку дiждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пiшла. Се було в недiлю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу - жiнок бачу тут i бачу - ще їх бiжить дорогами; бачу, дверi збитiї виносять з шинку… "Що то таке?" - питаю людей. "Шинкар з жiнкою забився". Почали менi усе розказувати молодицi; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долiвцi лежали, сполощенi кров'ю. В неї нiж у персях великий стримiв; руками вона його як стиснула за шию, так i замерли руки - впились. Сорочки на їх порванi, подранi, намисто її розсипане у кровi: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, - бо не було на йому нiякої порази, й лежав вiн зчорнiвши, - вона лежала бiла-бiла, з чорними бровами. Як прийшли чоловiки до шинку - зачинено; почали стукати - не вiдчиняють. Надiйшли ще люди, бачать - щось непевно - вибили дверi, а вони обоє лежать… Я метчiй до Марусi…
- Боже мiй правий! - промовила тiльки Маруся. А Чайченко вже кричить:
- Хто прийшов до нас?
- Лихо сталося, - кажу голосно.
- Яке лихо?
- Забився шинкар з жiнкою.
Тихо… Аж ось увiйшов вiн до нас у хату бiлий:
- Що, що? - питається, - сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся бiля його.
- Правда сьому? - запитав вiн Марусi.
- Правда, - промовила Маруся.
- Я на свої очi обох бачила, - говорю йому.
- Я сама пiду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! - заговорила Маруся.
- Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побiгла. Вiн дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блiдий, замлiлий.
Повернулася вона. "Правда", - каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Бiда тая зовсiм його скрутила; у головi йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гiрше - тiльки живий та теплий. Громада тим часом дала вже вiду справнику. Набiгли судськi утриконь з бубенцями, iз дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усiх людей зiбрали, зараз деяких пов'язали. Прислали по Чайченка - ходив вiн до шинку часто. Чайченка тодi гарячка палила; без пам'ятi сливе був вiн. Не вважають - беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумнi, чуднi… Вкинули його у темну комору, зв'язали йому руки. Марусю женуть геть вiд його…
Вона до нас дiток своїх завела - покинула, а сама зновтаки пiшла туди до його.
- Не пустять, Марусе! - кажемо їй.
- Я ближче буду до його. - Пiшла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нiкого i не було винуватого, а iншi, i багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тодi й їм вiльний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз i зробив так, не вповаючи на безневиннiсть свою, а хто угинавсь, той сидiв довго. Раду таку подавав усiм справникiв чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нiкчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комiрцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очi ямкуватi, зубатий такий… Вiн радив усiм дякувати, а хто не слухав, то вiн грозив, наполягав. Справник сам не казав нiчого, - дожидав: цiлий день стоїть на порозi, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрiшкуватий, - стоїть та свистить - якусь жовнiрську ходу висвищує.
Хiба чай iспиває, то перестане, а випив самовар чаю - знов на порозi, знов свище…