Три долі - Вовчок Марко. Страница 20
Подякувала Маруся - її пустили до чоловiка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, - стали її пускати щодня. Сидiв Чайченко тиждень ще, - вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… "Отсе добрая жона", - хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, - коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небiжчику, що скаржити прийшов, нiби шинкар колись йому узивав Чайченка "своїм ворогом" i казав, "що тiсно їм обом у свiтi жити". Знов суд судити почав; знов питання - Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижнi повезли його у мiсто, посадили в острозi.
Маруся за ним пiшла.
- Прощавай, - каже менi, - спродай усе, пересилай грошi.
- Марусе, - говорить їй мати, - усе ти спродуєш, а в тебе дiтки…
- Я знаю… я не забуваю.
Попрощалася з нами, дiток пригорнула, - пiшла, її до острогу не впускають.
- Мiй чоловiк там, - доводить вона усiм.
- Твiй чоловiк повинувачений - йому там i сидiти, - тобi не можна.
- I я винна.
- У чому винна ти?
- Винна й я, коли вiн винний.
- Годi! Iди геть собi! - кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.
- Що ж ти признаєшся, що винна ти? - питають в неї знов.
- Винна.
Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.
Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"
Маруся не одмiнилася - тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, - коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.
Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло - усе вже спродане було… Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять - зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.
Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.
Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, - десь сильно в його голова болiла… Другого разу бачила - вiн спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?" - сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, - не буде вже моєї любовi".
XX
Мене сватало два женихи… Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, - вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"
Згадувався менi чоловiк Палiй… Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний - я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити - не схотiла робачком стати… Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, - вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний - вiн i любив якось, наче бився.
Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об неї не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, - вiн усiх за те вiдцурався людей: i своїх рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi їй послали.
Тяжко було одного дня батьковi дуже, - мати сидiла бiля його та й каже:
- Друже мiй! Дитина наша приїде до нас.
Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:
- Катря до нас приїде.
Дожидали Катрi - Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав - як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив - чому не їде, чи буде - анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На завтра i вмер вiн.
Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу вiддала, - будуть поминать, будуть грiхи iзбирать…"
Знов жилося…
Була в нас у слободi бублечниця, а в неї наймичка - велика, чорнява дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, - то, було, стрiнешся iз нею, питаєш: "Що робили ви?" - "Воду носили, бублики пекли", - одкаже вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" - "Води принесемо, бублики спечемо". - "А позавтрому?" - "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".
Вмер в їх хазяїн - дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.
- А що в вас?
- В нас хазяїн вмер, i поховали.
- А тепер як?
- Воду носимо, бублики печемо.
Дiвчина було говорить спокiйно, стоїть свiжа - а тут б слухати нiяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече… Бувають такi в бога!
Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима з морозами - усе здавалося якось нудно, якось докучливо… Були в нас давнi радощi; були в нас старi сумування - до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вiтаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги - якi поля, якi луги! Аж смiється щось в тобi…
А вже як життя лiчиш своє понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже: що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безвтiшне!
Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi… Часом звали нас на весiлля - ми ходили на весiлля… Найчастiш я ходила до Марусi.
Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiркої, та од живої води… їй сонечко не так свiтило, як нам; їй i пташки iначiй щебетали…
XXI
Чи великий, чи малий час збiг - мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузi була:
- Отсе й менi вмирати, - каже, - отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси - нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!