Три долі - Вовчок Марко. Страница 21
Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.
- Отсе, не їде Катря! - мутиться мати. - Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвiдати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?
Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала - будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".
- О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! - промовила мати i заплакала. - Поховай мене, Химо, - говорить менi. - Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! - усе прохала мене.
Перед смертю говорила:
- Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, - послужи їй, серце, не покинь!
Усе богу молилась, все молилася - до останньої години. Тихо i сумно вмерла.
Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.
Дiждали.
Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, - ранок славний, ясний, пахучий: уночi дощ перепав.
Я вибiгла за ворота.
- Катренько, де ти?
Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.
Катря теж мене перехрестила - ледве на мене глянула вона - i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає - забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…
- Ох, як же втомилися ми, - почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi свої ряси одну по другiй. - Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.
Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз своїм поглядом безпричасним… А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..
Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!
Черниця знов говорить:
- Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! - А там додає: - Вже сонечко пiдбилося на снiдання…
Глянула на Катрю - Катря стоїть, не чує i не озивається.
- Сестро! - до Катрi, посмикаючи її мiцненько за рукава. - Треба нам пiдживитися?
- Як завволите, сестро Меланiя, - одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла.
- Дiвчино! - прикликає мене сестра Меланiя. - Ходи лишень ближче, - як на iм'я?
- Химою звуть, - кажу.
- Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?
- Зараз iзготую, - кажу.
Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хлiб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляє, - жвава та хапкая. Господи-свiте!
Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила її рукою од столу, накриваючи, - Катря сiла на лавцi тодi.
Готове снiдання - стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нiчого не їла вона, окрiм малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.
По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити:
- Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися… - А очi в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.
- Не треба баритись, - ще промовила зiтхаючи, - о… о… - вимовила ще раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою…
Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали - спала. Катря сидiла, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася живим. Я до неї близько пiдступила i кажу:
- Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзнаєш? - Рум'янцi одразу збiгли з її обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi свої i одказала менi:
- Я тебе пам'ятаю.
- Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?
- Усi слова пражнi. Треба молитись…
- Катре, чи ти знаєш, що Маруся замiж пiшла?
- Боже благослови.
- За Чайченка пiшла.
- Боже благослови.
- Вона нещасна дуже.
- Божа воля.
Усе менi одказує, як наче по псалтирю читає.
- Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?
- Я молюся за вас i за всiх людей.
- Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?
- Господь повелiв усiх любити, - i ворогiв.
- То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi нiкого любого? Нема нiчого милого?
- Менi усi рiвнi, за всiх молюся.
- І усi вороги тобi?
- Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, - промовила з опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем да полум'ям од неї пахнуло - як колись.
- А сiм'я? А родина? - кажу.
- Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!
- Так усiх кидати?
- Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже мiй! Помилуй нас! - покликнула сумно.
- Амiнь, - одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй дзвiнкий голос. - Амiнь, - ще раз каже та й позiхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: - Ходiм вже до батюшки, - приказує Катрi.
I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.
Поки ми дiйшли до священикового двору - бiля церкви стояв з двома коминами i з рундучком пiд пiддашшя, - поки дiйшли, кажу, то вже сестра Меланiя зовсiм чуйна була: хоч очi од спання помалiли, та дивилися густо i жваво.
Священик стрiв нас, увiв у кiмнату. Сестра Меланiя посiла у якомусь великому крiслi, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхiв. Катря стала бiля неї, а я поза Катрею.
- Сiдайте ж бо, батюшка! - просить його сестра Меланiя.
Батюшка сiв проти неї та й закашлявся.
- А що се - кашель вас напав, батюшка? - пита сестра Меланiя. - Липового цвiту напийтеся увечерi, на нiч. Та чого се ви такi на виду жовтi? Чи не жовтяниця? Й посивiли ви зовсiм, а, мабуть, ще не дуже й старi, - болiли на голову?
Батюшка сам був розумний i розсудливий, та смирний - сторопiв, слухаючи її та на неї дивлячись - тiльки головою кивав.
- Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафiянкою, - починає другу вже рiч сестра Меланiя. - Вона менi приручена. Спадок їй од родителiв, як знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звiсно, що тут їй належить, - покажiть менi, коли ласка ваша буде. Разом вкупi з нами для господа бога нашого потрудiмось.